Королівський син надумав одружитися, і всі в королівстві раділи. Цілісінький рік він чекав своєї нареченої, і ось, І нарешті, вона прибула. Це була російська Принцеса, і весь шлях від самої Фінляндії вона проїхала в санях, запряжених шестериком оленів. Сапи були з щирого золота, мали форму лебедя, і поміж його крильми лежала сама Принцеса. Вона була вкутана до самих п’ят довгою горностаєвою мантією, на голівці мала крихітну шапочку із срібної тканини, а її личко було білесеньке, як сніговий палац, у якому вона досі жила. У неї було таке бліде обличчя, що всі чудували- ся, коли вона проїжджала вулицями.
– Вона схожа на білу троянду! – кричали люди звідусіль і обсипали її квітами з балконів.
Принц вийшов до брами замку, щоб зустріти наречену. У нього були задумливі фіалкові очі, а волосся на голові наче щире золото. Коли він побачив Принцесу, то став на коліно й поцілував їй руку.
– Ваш портрет гарний, – прошепотів він, – але ви ще гарніші! – І щоки маленької Принцеси зашаріли.
– Досі вона була як біла троянда, – сказав малий Паж, – а зараз вона вже як червона троянда. – І всі придворні були в захваті від цих слів.
Три дні поспіль усі ходили й повторювали: «Біла троян да, червона троянда, червона троянда, біла троянда», – і Король видав наказ, щоб Пажеві збільшили вдвічі платню. Та оскільки Паж узагалі не одержував ніякої платні, то користі йому від цього було мало, зате багато честі, і про це було написано в придворній газеті.
Коли минуло три дні, відсвяткували весілля. Це була пишна церемонія: наречений і наречена, тримаючись за руки, увійшли під тент з пурпурового оксамиту, гаптованого дрібнесенькими перлинами, а потім був великий Бенкет, що тривав аж п’ять годин. Принц із Принцесою сиділи на почесному місці у Великій Залі й пили з прозорої кришталевої чаші. Тільки справжні закохані могли пити з цієї чаші, а коли до неї торкалися брехливі вуста, вона вмиті ставала сіра і тьмяна.
– Кохання їхнє чисте, – сказав малий Паж, – як чистий кришталь цієї чаші! – І Король ще раз подвоїв йому платню.
– Яка честь! – хором вигукнули всі придворні.
Після бенкету відбувся бал. Наречений і наречена повинні були протанцювати Танок Троянди, і Король зголосився сам заграти на флейті. Взагалі він грав дуже погано, але ніхто й ніколи не наважувався йому сказати це, бо ж він був Король. Насправді він умів грати тільки дві мелодії і ніколи не знав напевне, котру грає, але це не мало ніякого значення, бо хоч би що він зробив, усі вигукували: «Чудово! Чудово!»
Заключною частиною всієї програми був грандіозний фейерверк, що мав відбутися точно опівночі. Маленька Принцеса ще ніколи в житті не бачила фейерверка, тож Король видав указ, щоб Королівський Піротехнік узяв проведення фейерверка під особисту відповідальність.
– А на що схожий фейерверк? – запитала Принцеса в Принца, прогулюючись уранці терасою.
– Це як Північне Сяйво, – сказав Король, який завжди відповідав на запитання, звернені до інших людей, – тільки ближче до природи. Особисто я люблю його вогні більше, ніж зорі на небі, бо хоч знаєш напевне, коли вони почнуться. Фейерверк такий чарівний, як моя гра на флейті. Одне слово, ви неодмінно повинні його побачити.
І от у кутку королівського саду спорудили великий поміст, і щойно Королівський Піротехнік порозкладав вогні фейерверка, як вони почали розмовляти поміж себе.
– Який прекрасний білий світ! – вигукнула маленька Вертушка. – Гляньте он на ті жовті тюльпани. Навіть коли б вони були справжніми вогнями фейерверка, і тоді вони не могли б бути кращими. Я дуже рада, що зробила мандрівку. Мандри на диво облагороджують душу й допомагають звільнитися від передсудів.
– Дурна ти, Вертушко! Адже королівський сад – це ще далеко не весь світ, – зауважила Велика Римська Свічка. – Світ дуже великий, і, щоб його належно оглянути, треба мандрувати цілих три дні!
– Те місце, яке ми любимо, і є для нас цілий світ! – замріяно вигукнув Вогняний Фонтан, який на початку свого життя був нерозлучний із Сосновою Дощечкою і пишався своїм розбитим серцем. – Але любов сьогодні вже не модна, поети вбили її. Вони так багато писали про любов, що їм перестали вірити, і це мене аніскільки не дивує. Справжній закоханий страждає мовчки. Пригадую, якось я… Проте зараз це не має значення. Романтика кохання відійшла в минуле.
– Дурниці! – вигукнула Римська Свічка. – Романтика ніколи не вмирає. Вона як місяць – вона вічна. Ось наші наречений і наречена, наприклад, ніжно кохають одне одного. Мені розповідала про це сьогодні вранці Картонна Гільза, яка випадково лежала зі мною в одному ящику і знала всі останні придворні новини.
Але Вогняний Фонтан тільки похитав головою і прошепотів:
– Романтика померла, романтика померла, романтика померла… – Він належав до тих упертюхів, які вважають, що коли довго повторювати одне й те саме, то воно, зрештою, стає істиною.
Раптом почулося різке сухе покашлювання, і всі оглянулись.
Кашляла довга, бундючна з виду Ракета, що була прив’язана до довгої палиці. Ракета завжди покашлювала, перш ніж заговорити – так вона привертала до себе увагу.
– Гм! Гм! – почала вона, і всі нашорошили вуха, тільки Вогняний Фонтан усе хитав головою і шепотів: «Романтика померла»…
– Увага! Увага! – вигукнув Бенгальський Вогонь. Він захоплювався політикою, завжди брав активну участь у місцевих виборах і тому дуже вміло користувався усіма парламентськими виразами.
– Навіки померла… – прошепотів Вогняний Фонтан і заснув.
Коли запала цілковита тиша, Ракета прокашлялася втретє і заговорила. Вона говорила дуже повільно, виразним голосом, немов диктувала мемуари, і завжди дивилася понад головою того, з ким розмовляла. Одне слово, манери цієї і Ракети були дуже вишукані.
– І пощастило ж Королевичу, – зауважила вона, – що одружується він саме того дня, коли мене запустять у небо! Справді-бо: навіть коли б усе це було обдумано заздалегідь, і тоді навряд чи все склалося б краще для нього. Та принцам завжди щастить.
– Ти диви! – здивувалась маленька Вертушка. – А я гадала, що все якраз навпаки – що це нас будуть запускати в повітря на честь одруження Принца.
– З вами, може, саме так і буде, – відповіла Ракета, – я навіть не сумніваюсь, що вас запускатимуть у повітря, але зі мною буде інакше. Я незвичайна Ракета і походжу від незвичайних батьків. Батько мій був найславетнішим вогняним Колесом свого часу і прославився грацією свого танцю. Під час свого великого виступу він, перш ніж гаснути, обернувся аж дев’ятнадцять разів і з кожним обертом викидав у повітря сім рожевих зірок. Він був три з половиною фути в діаметрі та ще й зроблений з найкращого пороху. Мати моя також була Ракетою, як і я, і до того ж французького походження. Вона злетіла так високо, що люди злякалися, – а що, як вона взагалі не вернеться назад. Але вона все ж вернулась, тому що мала лагідну вдачу, і повернення її було дуже ефектне – вона розсипалася зливою золотого дощу. Газети з захопленням писали про публічний виступ моєї матері. Придворна Газета назвала його тріумфом Пілотехнічного мистецтва.
– Ви хотіли сказати «Піротехнічного», – так, Піротехнічного, – втрутився Бенгальський Вогонь. – Я знаю, що це називається Піротехнікою, бо прочитав напис на своїй власній коробці.
– Ну, а я кажу – Пілотехнічного, – повторила Ракета таким суворим тоном, що Бенгальський Вогонь відчув себе знищеним і негайно став чіплятися до маленьких Вертушок, аби показати, що й він має вагу.
– Отже, я говорила, – продовжувала Ракета, – я говорила… Про що я говорила?
– Ви говорили про себе, – сказала Римська Свічка.
– Так, так, авжеж, я пам’ятаю, що я міркувала про щось цікаве, коли мене так грубо обірвали. Я просто ненавиджу грубощі й погані манери, тому що я надзвичайно вразлива. Я цілком переконана, що в усім світі не знайдеться й однієї особи, вразливішої за мене.
– А що це таке – вразлива особа? – запитала Петарда у Римської Свічки.
– Це той, хто неодмінно наступатиме людям на мозолі, коли сам їх має, – стиха відповіла Римська Свічка, і Петарда ледь не вибухнула від сміху.
– Пробачте, з чого ви там смієтеся? – поцікавилась’ Ракета. – Я ж не сміюся.
– А я сміюся, бо щаслива, – відповіла Петарда.
– Це аж надто егоїстична причина, – сердито зауважила Ракета. – Яке ви маєте право бути щасливою? Вам слід би подумати про інших. Тобто вам слід би подумать про мене. Я завжди думаю про себе й від усіх сподіваюся того самого. Оце ж і є те, що зветься співчуттям. Це прекрасна чеснота, і вона притаманна мені повною мірою. Скажімо, наприклад, зі мною цієї ночі щось трапилось… Яке нещастя для всіх! Принц і Принцеса вже ніколи не будуть щасливі, все їхнє подружнє життя буде зіпсоване. Ну, а щодо Короля, то він, я певна, не переживе цього. Тільки подумаю, яке відповідальне становище я посідаю, так і хочеться плакати.
– Якщо ви хочете зробити приємність іншим, – крикнула Римська Свічка, – зробіть так, щоб ви хоч не відвологли!
– Атож, – вигукнув Бенгальський Вогонь, що вже трохи піднісся духом, – це підказує звичайнісінький здоровий глузд!
– Звичайнісінький здоровий глузд! – обурено пирхнула Ракета. – Ви забуваєте, що я зовсім незвичайна. Гм, здоровий глузд може мати кожен, кому бракує фантазії. А мені і ніколи не бракувало фантазії, бо я завжди уявляю собі все не таким, яким воно є насправді. Я завжди уявляю все зовсім навпаки. А що стосується того, щоб не відвологнути, то тут, і очевидно, ніхто не здатний зрозуміти, що таке емоційна натура. На моє щастя, це мене не зачіпає. Усвідомлення моєї переваги над усіма – ось що підтримує мене в житті, і це почуття я в собі завжди розвивала. Адже ніхто з вас не має серця. Ви собі смієтеся і розважаєтесь, так ніби Принц і Принцеса и не думали одружуватися.
– А й справді! – вигукнула Вогняна Куля. – Чому б і не повеселитися? Це ж найрадісніша подія, і коли я злечу в повітря, то неодмінно розповім про це зіркам. Побачите, як вони заморгають, коли я розкажу їм, яка вродлива Принцеса.
– Пхе! Що за грубни погляд на життя! – зауважила Ракета. – Але нічого іншого я й не сподівалась. У вас всередині анічогісінько нема – сама порожнеча. А що, коли Принц із Принцесою переберуться жити десь у сільську місцину біля глибокої річки, а в них, може, буде єдиний синок, маленький білявий хлопчик із фіалковими оченятами, як у батька, і він, може, піде погуляти із своєю нянькою, а нянька засне під великим кущем бузини, а хлопчик упаде в глибоку річку і втопиться? Яке то страшне горе! Сердешні батько й мати – втратили єдину дитину! Та це ж просто жахливо! Я цього просто не переживу.
– Але ж вони ще не втратили свого єдиного сипа, – сказала Римська Свічка. – Та й лиха в них ніякого ще не скоїлось.
– А хіба я казала, що втратили? – заперечила Ракета. – Я тільки сказала, що вони можуть утратити. Якби вони вже втратили свого єдиного сипка, то не варто було б і говорити про це. Ненавиджу людей, які теревенять про те, що з воза впало й пропало. Та коли я тільки подумаю, що вони могли б утратити свого синка, мене це, звичайно, дуже засмучує.
– А так, засмучує! – вигукнув Бенгальський Вогонь. – Сказати щиро, то такої смутної особи, як ви, мені ще ніколи не доводилося зустрічати.
– А мені ще ніколи не доводилося бачити такого грубіяна, як ви, – сказала Ракета. – І де вам зрозуміти мої дружні почуття до Принца!
– Та ви ж навіть не знайомі з ним, – буркнула Римська Свічка.
– А хіба я сказала, що знайома з ним? – заперечила Ракета. – Смію вас запевнити, що я б ніколи не подружила з ним. Дуже небезпечно знати своїх друзів.
– Все ж ви б краще старались не відвологнути, – сказала Вогняна Куля. – Ось що найважливіше.
– То для вас найважливіше, – відрубала Ракета. – А от я можу й заплакати, якщо захочу. – І вона й справді залилася слізьми, які потекли по палиці вниз, немов краплі дощу, і трохи не потопили двох маленьких жучків, що саме надумали збудувати собі хатку і шукали зручне сухе місце.
– У неї, напевне, й справді романтична натура, – зауважив Вогняний Фонтан, – адже вона плаче без ніякісінької на те причини. – І він тяжко зітхнув, згадавши про свою Соснову Дощечку.
Проте Римська Свічка з Бенгальським Вогнем були просто обурені й довго на весь голос вигукували:
– Дурниці! Дурниці!
Обоє були страшенно розсудливі, і, коли їм щось не подобалося, вони завжди казали, що це дурниці.
А потім зійшов місяць, немов чудовий срібний щит, засвітилися зірки і з палацу долинули звуки музики.
Принц із Принцесою відкрили бал. Вони танцювали так гарно, що високі білі лілеї поспинались навшпиньки й заглянули у вікна, щоб подивитись на наречених, а великі червоні маки закивали в такт музиці голівками.
Та ось пробило десяту годину, потім одинадцяту і, нарешті, дванадцяту, і з останнім ударом годинника, точно опівночі, всі висипали з палацу на терасу, а Король наказав покликати Королівського Піротехніка.
– Велю запалити фейерверк! – сказав Король, і Королівський Піротехнік, низько вклонившись, попростував у глиб саду. З ним ішло шестеро помічників, і кожен з них ніс запалений смолоскип, прикріплений до кінця довгої жердини. Видовище було й справді чудове.
«Пшш! Пшш!» – зашипів, загорівся Вогняний Фонтан. «Бум! Бум!» – спалахнула Римська Свічка. А за ними й Вертушки затанцювали понад садом, і Бенгальські Вогні залили все довкола червоним сяйвом.
– Прощавайте! – вигукнула Вогняна Куля, злітаючи в небо й розбризкуючи дрібнесенькі блакитні іскорки.
«Бах! Бах!»–вторували їм Петарди, що тішилися від щирого серця. Всі учасники фейерверка мали великий успіх – усі, крім Незвичайної Ракети. Вона так відволокла від пролитих сліз, що навіть не змогла злетіти. Найважливішою її частиною був порох, а він намок і став зовсім непридатний. Усі бідні родичі Ракети, з якими вона й розмовляти не хотіла і тільки глузувала з них, позлітали в небо, мов дивовижні вогняні квіти на золотих стеблах.
– Слава! Слава! – закричали Придворні, а маленька Принцеса засміялася з утіхи.
– Напевне, вони приберігають мене для якоїсь особливої нагоди, – сказала Ракета. – Безперечно, так воно і є. – І вона ще більше набундючилась.
Уранці до саду прийшли слуги, щоб гарненько все прибрати.
– Це, напевне, йде до мене делегація, – сказала Ракета. – Я їх прийму з належною гідністю. – І вона задерла вгору носа й зосереджено насупилась, немовби сушила голову над хтозна-якою важливою справою. Та слуги навіть не помітили її. Вони вже верталися назад, коли Ракета запала одному з них в очі.
– Ти диви! –вигукнув слуга. – Якась погана ракета! – І він жбурнув її через мур у рівчак.
– ПОГАНА ракета? ПОГАНА ракета? – вигукувала вона, перелітаючи через мур. – Не може бути! КОХАНА ракета – ось як сказав той чоловік. ПОГАНА й КОХАНА звучать майже однаково, та й, по суті, дуже часто означають одне й те саме, – і вона ляпнула в болото.
– Тут не дуже зручно, – зауважила вона, – але це, безперечно, якась грязелікарня, і вони послали мене сюди, щоб я підлікувала своє здоров’я. У мене и справді нерви розходилися, та й відпочити давно треба.
Тут до неї підпливла Жабка з блискучими, немов коштовні камінчики, очима, одягнена в зелений плямистий мундир.
– Ого, в нас гості! – вигукнула Жабка. – Ну, зрештою, нема нічого кращого, ніж болото. Дайте мені дощову погоду та рів з водою – і більшого щастя не треба. Як ви гадаєте, після обіду буде дощ? Я певна, я вірю, що буде, але небо поки що блакитне і безхмарне. Дуже шкода!
– Гм! Гм! – тільки й мовила Ракета і закашлялась.
– Який у вас приємний голос! – вигукнула Жабка. – Він дуже схожий на квакання, а хіба квакання не найкраща музика в світі? Слухайте сьогодні ввечері концерт нашого зведеного жаб’ячого хору. Ми зберемося в старій ковбані неподалік фермерової хати, а тільки зійде місяць, зразу й почнемо. Наші концерти такі чудові – хто нас почує, цілу ніч очей не стулить. Учора я підслухала, як фермерова дружина казала своїй матері, що через нас вона за цілісіньку ніч навіть не здрімнула. Це ж така втіха – знати, що ти користуєшся популярністю.
– Гм! Гм! – сердито загмукала Ракета. Вона страшенно дратувалася тим, що їй не дають і слова сказати.
– Ну що за чарівний у вас голосок! – не вгавала Жабка. – Сподіваюсь, ви прийдете до нашої ковбані, а зараз я спішу наглянути за своїми донечками. їх у мене аж шестеро справжніх краль, і я так боюсь, щоб їх не здибала Щука. То страшна потвора, вона як стій поковтає їх на сніданок. Ну, до побачення! Дуже приємно було побалакати з вами, повірте.
– Що й казати, побалакали! – невдоволено відказала Ракета. – Адже весь час ви тільки и говорили. Гарна балачка!
– Хтось же повинен і слухати, – заперечила Жабка, – а я люблю вести всю розмову сама. Тоді й час економиш і не буває суперечок.
– Але я люблю суперечки, – відповіла Ракета.
– Та що ви, – миролюбно зауважила Жабка. – Суперечки страшенно вульгарні. В доброму товаристві всі дотримуються однієї думки. Ну, ще раз до побачення; он і мої донечки. – І Жабка попливла геть.
– Яка ж ви набридлива особа, – сказала Ракета, – і вихована страх погано. Ненавиджу людей, що так, як ви, весь час торохтять про себе, коли про себе хочуть говорити інші – як оце я. Це і є те, що я називаю себелюбством, а себелюбство – то чи не найогидніша річ, надто для людей моєї вдачі, адже всім відомо, яка я співчутлива. Одне слово, вам слід брати приклад з мене, кращого взірця годі знайти. Коли вже вам випала така щаслива нагода, то скористайтеся нею, бо дуже скоро я повернуся назад до двору. Там мене всі дуже люблять; тільки вчора Принц із Принцесою одружилися на мою честь. Де вам таке знати – ви ж просто невихована провінціалка.
– Даремно ви все це говорите, – зауважила Бабка, що сиділа на вершечку високої коричневої очеретини. – Зовсім даремно, бо Жабка давно вже попливла геть.
– Тим гірше для неї, – відповіла Ракета. – Я не думаю замовкати лише тому, бачите, що якась Жабка не слухає мене. А може, я люблю побалакати сама з собою. Це для мене чи не найбільша втіха. Я часто веду довгі розмови сама з собою, і я така мудра, що, бува, сама не тямлю жодного слова з того, що кажу.
– Тоді вам, звісно, треба читати лекції з Філософії, – сказала Бабка і, випроставши свої чудові серпанкові крильця, злетіла в повітря.
– Ну и дурна ж вона, що не посиділа тут довше, – сказала Ракета. – Я певна, що їй не часто трапляється така нагода підвищувати свій духовний рівень. Та дарма. Таких геніїв, як я, рано чи пізно все одно визнають. – І вона ще трохи глибше вгрузла в болото.
Трохи згодом до неї підпливла велика Біла Качка. У неї були жовті перетинчасті лапки, і вона вважалася великою красунею, бо дуже зграбно ходила перевальцем.
– Ках-ках-ках, – промовила вона. – Яка дивна у вас будова тіла! Дозвольте запитати, це у вас від народження чи наслідок нещасливого випадку?
– Зразу видно, що ви селючка, – відповіла Ракета, – а то б ви знали, хто я така. Проте я дарую вам ваше невігластво. Несправедливо було б вимагати від інших, щоб і вони були такими видатними, як я сама. Ви, безперечно, здивуєтесь, коли я вам скажу, що можу злетіти в небо і впасти на землю зливою золотого дощу.
– Ну й що з того? – відповіла Качка. – Кому яка від цього користь? От якби ви могли поле орати, як віл, чи тягти воза, як кінь, чи стерегти овець, як вівчарка, – тоді з вас було б якесь пуття.
– Я бачу, шановна, – вигукнула Ракета дуже зверхнім тоном, – я бачу, що ви належите до найнижчих шарів суспільства! Та особи з мого кола ніколи не приносять ніякої користі. Ми маємо добрі манери, і цього більш ніж досить. Мене особисто не тягне ні до якої корисної діяльності, а тим більше до такої, яку ви зволили запропонувати мені. Правду кажучи, я завжди вважала, що у важкій праці шукають порятунку лише ті, хто нічого іншого не вміє робити.
– Ну, гаразд, гаразд, – сказала Качка, що мала сумирну вдачу й не любила суперечок. – Про смаки не сперечаються. Я буду рада, якщо ви поселитеся тут.
– Ой, та нізащо в світі! – вигукнула Ракета. – Я тут гість, просто почесний гість. Сказати правду, тут дуже нудно. Ані тобі вишуканого товариства, ані приємної самотини. Занадто вже відчувається провінція. Напевне, я таки переберусь назад до двору, адже я знаю, що мені судилося зробити сенсацію і вславитися на весь світ.
– Я сама колись думала стати на шлях суспільної діяльності, – сказала Качка. – Адже на світі є стільки такого, що необхідно міняти. Я навіть головувала недавно на зборах, і ми ухвалили резолюцію, яка засуджує все, що нам не подобається. Проте не видно, щоб наша резолюція хоч щось змінила. А тепер я присвятила себе сім’ї і займаюся господарством.
– А я народилася для суспільної діяльності, – сказала Ракета, – як і всі мої родичі, аж до дрібноти. Хоч би де ми з’явилися, ми скрізь привертаємо до себе загальну увагу. Сама я ще по-справжньому не виступала перед публікою, та, коли я вже виступлю, це буде надзвичайна подія. Що ж до господарювання, то від нього дуже швидко старіють і воно відвертає від роздумів про високі матерії.
– Ах! Високі матерії – як це прекрасно! – промовила Качка. – Це нагадало мені, що я вже добряче зголодніла. – І вона попливла за водою, приказуючи: «Ках-ках-ках».
– Верніться! Верніться! – заверещала Ракета. – Мені ще багато чого треба вам сказати. – Але Качка навіть не обернулась. – Я й рада, що вона попливла геть, – сказала сама до себе Ракета. – У неї міщанські погляди. – І вона ще трохи глибше вгрузла в болото й почала нарікати на самотність – одвічну супутницю генія, коли на березі з’явилися два хлопчаки. Вони бігли понад рівчаком з оберемками хмизу та казанком в руках.
– Оце вже йде нарешті делегація, – сказала Ракета і спробувала прибрати якомога поважніший погляд.
– Глянь! – вигукнув один із хлопців. – Он у болоті палиця. Цікаво, як вона сюди потрапила? – І він витяг Ракету з рівчака.
– Палиця! – повторила, скривившись, Ракета. – Нечувано! НЕБУВАЛИЦЯ – ось як він сказав. Небувалиця – це звучить як комплімент. Він, певне, переплутав мене з кимсь із заморських гостей.
– Киньмо її в багаття! – запропонував другий хлопець. – Більше дров – швидше казанок закипить.
І вони склали хмиз на купу, а зверху поклали Ракету й розпалили багаття.
– Чудово! – вигукнула Ракета. – Вони хочуть запустити мене серед білого дня, щоб усі побачили мене.
– А зараз трохи покуняємо, – вирішили хлопчаки. – Поки виспимось – вода якраз закипить. – І вони лягли на траву й заплющили очі.
Ракета дуже відвологла, і вогонь довго не брав її. Але нарешті вона таки зайнялася.
– Я злітаю! – вигукнула вона, напружилась і випросталась. – Я злечу вище від зірок, набагато вище від місяця й сонця. Та я злечу так високо, що… Пш-пш-пш! – і вона злетіла вгору. – Чудово! – вигукнула вона. – Я летітиму вічно! Уявляю, як усі дивуються!
Проте ніхто її й не помітив.
Раптом вона відчула, як немов зсудомило усе її тіло, й закололи кольки.
– Зараз я вибухну! – гукнула вона. – Заллю весь світ вогнем і так бахну, що всі цілий рік розмовлятимуть про мене. – І вона й справді вибухнула: бах! бах! бах! – загорівся порох. Безсумнівно, так воно й було.
Проте ніхто нічого не чув, навіть обидва хлопчаки, бо добре заснули.
Тепер від Ракети залишилася тільки палиця, яка впала на спину Гусці, що походжала понад рівчаком.
– Лишенько! – скрикнула Гуска. – Мабуть, зараз поллє з неба палицями! – І вона квапливо шубовснула в воду.
– Я знала, що справлю велике враження, – прошипіла Ракета і погасла.