Один чоботар так зубожів, що залишився в нього лише один шматок шкіри на пару чобіт та й годі.
Отож викроїв він звечора чоботи, щоб на ранок встати і пошити їх. Сумління в нього було чисте, він ліг собі спокійно в ліжко і солодко заснув…
Другого ранку встав той чоботар і хотів був уже за роботу сідати, коли дивиться – аж у нього на столі стоять чобітки – зовсім готові.
Здивувався чоботар, не знав, що й казати на таке чудо. Узяв він ті чоботи в руки, почав їх розглядати. Бачить – робота чиста, кожен шов на місці,– так, ніби потрудився над ними вправний майстер.
А тут невдовзі і покупець нагодився. Чоботи дуже сподобались йому, він заплатив за них більше ніж звичайно, і чоботар міг на ці гроші купити собі шкіри вже на дві пари чобіт.
Увечері викроїв він їх, гадаючи на ранок сісти за роботу, але до цього не дійшло: прокинувся він уранці, а чоботи вже стоять готові. І покупці скоро знайшлися, і заплатили йому так багато грошей, що він зміг купити цього разу шкіри вже на цілих чотири пари чобіт.
А вранці і ці чотири пари вже стояли на столі готові.
Так і йшло собі день у день: що б не викроїв чоботар звечора, на ранок усе вже готове. І незабаром чоботар знову став заможною людиною.
І от одного вечора – було це незадовго до Нового року – викроїв він, як завжди, кілька пар чобіт і, перш ніж лягти спати, каже до своєї жінки:
– А що, коли ми цю ніч не ляжемо спати, та подивимось, хто це нам так добре помагає?
Жінка з радістю погодилась.
От засвітили вони свічку, а самі поховалися в куточку, там, де висіла одежа, та й почали чекати, що ж воно буде далі.
Настала північ, і в ту ж мить з’явилося двоє крихітних гарненьких голих чоловічків. Посідали ті чоловічки за шевський столик, узяли заготовини і заходилися своїми малюсінькими пальчиками так проворно й спритно шити та підбивати молотком, що зачарований чоботар не міг очей од них одвести.
Маленькі чоловічки працювали доти, поки не закінчили своєї роботи і не поставили на стіл зовсім готові чоботи. Тоді вони зістрибнули на підлогу і вмить зникли.
Другого ранку чоботарева жінка й каже до свого чоловіка:
– Ці маленькі чоловічки принесли нам багатство, треба було б нам віддячити їм за це. Вони все метушаться й бігають, а самі ж роздягнуті й босі,– мабуть, їм дуже холодно. Знаєш, що я надумала! Пошию-но я їм сорочечки, маленькі камзоли, жилетики й штанці та сплету їм по парі панчішок. А ти поший їм по парі чобіток.
А чоловік їй і каже на те:
– А чого ж, можна. Це ти добре діло надумала.
І от увечері, коли все було готове, порозкладали вони на столі, замість заготовин на чоботи, свої подарунки. А самі знову поховалися, щоб подивитися, що ж робитимуть маленькі чоловічки.
Опівночі з’явилися маленькі чоловічки і вже ладналися були сідати за роботу. Та враз вони побачили, що заготовин на столі нема, а замість них лежить гарний одяг.
Маленькі чоловічки спершу здивувалися з того, а потім дуже зраділи.
Ловко й швидко одяглися вони, причепурилися і заспівали з радощів:
| – Ох, які гарненькі ми, Любо в світі жити! Добре потрудилися – Можна й відпочити! |
Та й заходилися плигати, танцювати, перестрибувати через стільці й лави. Нарешті, отак танцюючи, підійшли вони до дверей і вмить зникли за ними.
З того часу маленькі чоловічки ніколи більше не з’являлися в чоботаревій оселі, але справи його пішли дуже добре: за яку б роботу не брався він,– в усьому йому завжди щастило, і він жив собі в щасті й радості аж до самої своєї смерті.