Йшла Оля із школи. Йшла і навколо поглядала, калюж не помічала та й промочила собі ноги.
«Треба помалу йти, щоб панчішки висохли, а то бабуся мокрі ноги побачить – сердитися буде», подумала Оля і пішла повільніш.
Ступне – праворуч погляне, ступне – ліворуч погляне, а під ноги дивитися не хоче. Зирк – знову в калюжі вона стоїть та ще в глибочезній. Вилізла Оля з калюжі – сльози закапали: всі сухими стежками ходять, а перед нею самі калюжі…
І зовсім би розплакалась Оля, та глянула вбік – і рота розкрила: сидить під деревом на лавочці дідусь невеличкий у брилі крислатому і тримає в руці м’ячика – один бік червоний, другий синій. І м’ячик цей у дідуся на долоні сам стрибає, видно, не сидиться йому на місці.
А рушай лишень сюди, дівчинко! – говорить дідусь.
Підійшла Оля.
– Ти чого в калюжу полізла? – запитує він.
– Не я в неї полізла, а вона сама мені під ноги потрапила, – відповіла Оля.
– Еге, та ти, як я бачу, вигадниця! – сказав дідусь. – А скажи, чи сподобався тобі мій м’ячик?
– Дуже сподобався! – відповіла Оля.
– Ну так візьми його і пам’ятай: збрешеш раз – він ударить тебе; вдруге збрешеш – стрибати перестане, а якщо й третій раз неправду скажеш – м’ячик до мене повернеться.
– Спасибі, дідусю.
М’ячик стрибнув до Олиних рук, і вона побігла.
Біжить Оля, а м’ячик навколо неї вистрибує: то в руки, то з рук, то вгору, то вниз. Швидко додому добігли, в двері постукали; Оля – стук, м’ячик – тук-тук.
Бабуся одчинила двері й одразу ж запитала:
– Де м’ячика взяла?
– Дідусь подарував! – відповіла Оля швидко.
– Ой лелечко, а де це ти ноги так змочила?
На це відповіла Оля повільно-повільно:
– Хло-о-пчики штовхну-у-ли мене в калюжу…
Закінчити не встигла, як м’ячик, одскочивши од стіни, – стук її по лобі та так боляче.
Бабуся Олю переодягла, нагодувала.
Відпочила Оля, і посадовила її бабуся уроки вчити. А їх на завтра багато: задачу розв’язати, три рядки переписати, п’ять рядків у букварі прочитати. Сіла Оля за стіл, м’ячик поруч поклала, а він лежить, червоним боком до неї усміхається.
«Ат, – подумала Оля, – учи та й учи щодня уроки… Бабуся в кухні довго пиріжки пектиме, пограюсь я м’ячиком трошки».
Але м’ячик гратися не схотів, під диван закотився, ніяк його звідти не дістанеш.
Прийшла бабуся – книжки на столі лежать, нудьгують, а Оля навколо дивана на колінах лазить.
– Ти що робиш? – запитала бабуся.
– Ручка моя під диван покотилась, витягти не можу, – збрехала Оля.
І одразу ж до рук їй м’ячик потрапив. Та видно, щось гостре його проштрикнуло, зморщився, не стрибає.
– Та он же на столі твоя ручка, – розсердилася бабуся. – Ти, мабуть, за м’ячем лазила і зовсім до книжок не бралася?
– Ні, – відповіла Оля. – Я аж тричі завдання в букварі прочитала.
Тут підскочив до неї цуцик Авка, схопив м’ячика і втік. Шукала Оля м’ячика, шукала, та так і не знайшла.
Другого дня сидить Оля, без м’ячика нудьгує. Дивиться – лежать на столику бабусині окуляри. Начепила їх Оля – нічого не видно. Стала тоді вона їх котові приміряти та й упустила додолу. Дзенькнули вони жалібно і під диваном опинилися.
«Ой, – подумала Оля, – напевно, розбились».
А ввечері приніс листоноша листа од мами. Почала бабуся окуляри шукати, запитує внучку – чи не бачила.
– Ні, не бачила, – відповіла Оля і зашарілась.
– Ох, – зітхає бабуся, – та ще й лист рекомендований, може, ти, Олечко, прочитати спробуєш?
Але Оля ще й друковані літери не всі знала, листа прочитати не змогла. Так і спати лягли, не довідавшись, про що мама пише.
Другого дня гралося кошеня та й витягло лапкою окуляри з-під дивана. Підняла їх Оля і дуже зраділа: окуляри були цілі.
Прочитала бабуся листа, а там написано, щоб увечері в суботу слухали, як мама по радіо виступатиме. А субота вчора була.
Заплакала Оля і думає:
«Ніколи більше не буду говорити неправду, бо он як погано виходить».
От іде якось Оля із школи й бачить – знайомий дідусь сидить на лавочці, тільки м’ячика біля нього не видно.
Підійшла Оля несміливо і говорить:
– Здрастуйте, а де мій м’ячик?
Усміхнувся дідусь і відповів:
– М’ячик до мене прикотився, з тобою він жити не хоче, бо не любиш ти говорити правду.
– Я тепер ніколи не брешу, – відповіла Оля, – і не буду. Віддайте мені, будь ласка, м’ячика.
– Ну, добре, – сказав дідусь, – спробуємо ще раз.
І витяг з кишені м’ячика, такого ж червоно-синього, тільки меншого…
– Нічого, що маленький, – сказала Оля, – я його ще більше любитиму.
Дідусь оддав м’ячика, Оля спасибі сказала і додому побігла.
І живуть вони з того часу гаразд: Оля в школі вчиться, завжди правду говорить, м’ячик стрибає. А дідусь їх у садочку зустрічає, про всі справи розпитує.