В одного чоловіка було двоє синів. Щоразу, як їхав до лісу по дрова, батько із собою брав котрогось із хлопців. Нарешті надумав він послати самих дітей до лісу.
– Поїдете, діти, самі по дрова, а я лишуся вдома.
– Гаразд, тату,– відповіли сини,– але що нам робити, коли віз обламається?
– А покличте біду, вона прийде й полагодить воза,– сказав батько.
От поїхали сини до лісу, швидко набрали дров, склали на воза й рушили додому. А на півдорозі обламалися. І почали хлопці що було духу кликати біду:
– Бідо! Бідо! А йди воза полагодь!
Кликали, кликали – все дарма. Вже й смеркло, а біда не йде. От менший брат і каже:
– Брате, мабуть, проклята біда так і не прийде. Давай краще самі полагодимо, як зуміємо.
А старший відповідає:
– Може, вона десь далеко в лісі й не чула, як ми кликали її? Ану ж гукнемо ще раз.
Гукали, гукали, а біди як нема, так і нема. І знову менший брат каже:
– Поки чекатимемо, зовсім споночіє, брате. Біда, певне, знає, чиї вози лагодити.
Взяли хлопці сокиру й тесло, поправили в одному місці, в другому,– як зуміли, так і полагодили воза.
А коли повернулися додому, батько запитав:
– Ну, як доїхали, діти?
І сини розповіли:
– Ой, тату, на півдорозі ми обламалися. Кликали, кликали ту кляту біду, аж горла понадсаджували, а вона мов крізь землю провалилася. Взяли ми сокиру та тесло й самі полагодили, як зуміли.
– Е, сину! – мовив батько,– ото й була біда. Ви її кликали, а вона була коло вас. Нікому було полагодити воза, і ви самі полагодили. Це, як кажуть, біда зробила. Бо скільки ж я буду їздити з вами та лагодити вам воза?