Король кожний день їздив на полювання, бив із мушкета оленів.
Одного разу олень дуже утікав. Завів ловця у велику хащу, що той не міг вийти.
Іде король, блудячи, і приходить на одну поляну. А там, на полянці, стояла хатка вугляра, котрий палив із дерева вугіль.
Король каже:
– Чоловіче добрий, покажи дорогу, бо я заблудився. Але спершу дай мені переночувати.
– Спати будете хіба на горищі, – відповів вугляр. – Бо у хаті жінка, а їй на часі родити дитину.
Король виліз на горище хати. Але не спав до ранку. Він чув, як на горищі сови говорили. Весь час питала одна одну:
– Чи вже є дитина?
– Ще не є!
– Добре, що не є: якби хлопчик тепер народився, то виріс би п’яницею.
Через малий час сова питає знову:
– Чи вже є?
– Ще ні!
– Добре, що нема, бо коли б той хлопчик народився цієї хвилини, то під час весілля скочив би у воду.
Гукає сова втретє:
– Чи вже є?
– Вже є!
– Щасливий народився, бо візьме за жінку дочку короля. Якраз і в палаці народилася дитина – має король дочку!
А король, коли таке почув, то вже ледве дочекав до ранку. Рано спустився із горища – а вуглярева жінка вмерла, зосталася дитина сама.
Король каже:
– Чоловіче добрий, продай ти мені хлопчика. Мати його вмерла, то що з ним будеш діяти?
Вугляр відповів:
– Я знаю, що в палаці було б йому ліпше, як у лісі. Коли хочете – беріть.
Другого дня король прислав солдата. Той заплатив вугляреві гроші, взяв дитину в кошика. Але коли переходив річку, то кинув хлопчика у воду, як наказав король.
Дитина не втопилася, а в кошику плила за водою.
Один рибар побачив її і приніс додому:
– Ну, небого жоно, тепер і в нас буде син – Плавунчик, бо на воді приплив.
Жінка зраділа хлопчикові та почала його годувати. І дитина помалу росте.
Через кілька років приїжджає король на коні до того рибаря. Сів собі у холодок і каже, що випив би свіжої води. Рибар покликав хлопця.
– Гей, Плавунчику!
– Що, няньку?
– Біжи до криниці та принеси свіжої води.
Король напився й похвалив:
– Спритний у вас син! Чому ім’я хлопцеві – Плавунчик?
І рибар йому все розповів, як сталося з Плавунчиком.
Король здогадався, що то була дитина, котру кинув у воду солдат.
А хлопець мав уже сімнадцять років. Король нараз написав листа і сказав Плавунчику, щоб ніс до королеви. В листі було написано: «Коли хлопець принесе листа, замкни його в темницю».
Плавунчик не читав, а поспішив до королеви. Ішов хащами, пустами. Раз бачить – стоїть жінка у білій одежі, його маточка. А то була сама сонцева мати. Вона зраділа хлопцеві:
– Дорога моя дитино, уже тебе бачу другий раз! Куди ти біжиш?
Хлопець тільки показав листа. Жінка прочитала і сказала:
– Вже піч, як підеш? Переспи тут, під буком.
Простелила свій фартух, і він переспав.
Рано жінка хухнула на лист, і все стерлося. Сама написала кров’ю зі свого пальця: «Коли до тебе прийде оцей хлопець, скоро справляй весілля, і доки я приїду, аби були вінчані з нашою дочкою».
Королева глянула на лист і впізнала руку свого чоловіка. Прочитала й повінчала хлопця із власного дочкою. А то була суджена Плавунчика, котра народилася тої хвилини, коли й він.
Король вертається і бачить: Плавунчик із принцесою тримаються за руки і ходять замковим двором.
– Що ти наробила? – крикнув на королеву.
А та показує листа, що він власного рукою написав.
Король на те не сказав нічого, лише дає хлопцеві наказ:
– Будеш жити з моєю дочкою, як принесеш від Діда-Всевіда три золоті волоси.
Плавунчик зібрався і йде шукати того діда.
Приходить до якоїсь чужої держави. Бачить, що тут люди зібралися довкола колодязя й поговорюють:
– Новий колодязь, а води нема!
Плавунчик поклонився. Люди його питають:
– Куди йдеш, чоловіче?
– Іду я далеко, до Діда-Всевіда!
– Спитай, чи в цьому колодязі буде колись вода.
Хлопець пішов далі. Приходить він до річки. І питав його перевізник:
– Куди ти йдеш?
– До Діда-Всевіда.
– То спитай про мене, доки я ще буду перевізником.
Плавунчик іде дорогою. Дивиться, а він уже в державі, де люди посідали під одною яблунею і говорять так:
– Красна яблуня, але чомусь не родить.
Побачили хлопця і питають:
– Куди йдеш, чоловіче?
– Ой, далеко, до Діда-Всевіда.
– То спитай, чи буде наша яблуня колись родити яблука. Як вернешся, то розкажеш нам.
Іде Плавунчик далі. Заходить він у великі пустища. Нараз бачить – дуже світла хижа. Заходить до хижі, а там сонцева мати. Вона йому зраділа:
– Люба моя дитино, вже третій раз із тобою бачуся, Скажи, в якому ділі ходиш?
Хресник почав казати, що йому потрібно три золоті волоси від Діда-Всевіда, а ще має дізнатися, чому в однім колодязі не з’являється вода, доки буде на такій і такій ріці чоловік перевізником та коли красна яблуня почне родити яблука.
Сонцева мати відповіла:
– Іди, синку, під постіль і спи.
Нараз вертається до хати старий дідо. А то було сонце. Коли воно заходить – старіє, а коли сходить – молодіє.
Дідо поклав голову матері на коліна і міцно заснув.
Мати висмикнула з нього один золотий волос і кинула на постіль Плавунчикові. Дідо підхопився:
– Мамко, чому ти мене смичеш?
– Синку любий! Ти собі заснув, а мені приходять на очі страхи. Показалося тепер, що в одній державі зібралися люди і гадають – чи у їх колодязі буде колись вода?
– Мале діло – помогти колодязеві. На нору сіла жаба. Жабу треба вийняти, і в колодязі появиться вода.
Дідо заснув знову. А мати висмикнула з нього другий золотий волос і кинула Плавунчикові.
Дідо крізь сон питає:
– Чому мене смикаєш? Я так натомився, а ти мені не даєш спочити.
– Ой, дитино, йде мені на очі: один чоловік возить човном людей і кожного питає, доки він ще буде перевізником.
– І тут мале діло: доки не поставить на весло другого чоловіка, доти й буде возити він сам.
І дідо спить далі.
А сонцева мати витягла третій волос і пустила хлопцеві за постіль.
Дідо пробудився і сердито каже:
– Чому ти мене смикаєш?
– Іде мені на очі: стоять собі люди коло одної яблуні і ніяк не можуть розсудити – коли та красна яблуня буде родити?
– Невелика хиба і у тої яблуні: її коріння вперлося у камінь. Треба викопати камінь, і яблуня почне родити яблука.
Надходила вже днина. Дідо-Всевідо каже:
– Вставати б та йти геть, бо в одній державі жона дуже плаче за чоловіком Плавунчиком. Іду їй сльози висушити і потішити її.
Зібрався і пішов. А Плавунчик красно відклонився від своєї маточки і йде собі додому з трьома золотими волосинами.
Приходить до людей, що стоять коло яблуні:
– Спитав Діда-Всевіда?
– Де б не спитав… Невелика хиба вашій яблуні: її коріння вперлося у камінь. Вийміть того каменя, і яблуня буде красно родити.
Плавунчик дочекав, доки камінь вийняли. Яблуня одразу розцвіла і повеселіла.
Люди так зраділи, що дали подорожньому пару добрих коней та віз срібла-золота.
Приїхав Плавунчик і до перевізника:
– Чи ти спитав про мене?
– Спитав… Перевезіть – і тоді скажу.
Перевізник його перевіз. Плавунчик гукнув:
– Сказав Дідо-Всевідо, що доки не поставите другого чоловіка на весло, доти будете перевозити самі!
Подорожує далі. Приїхав кіньми до людей, що чекали його при колодязі.
– Ну, чи ти спитав?
– Спитав… На норі жаба. Жабу треба вийняти, і в колодязі появиться вода.
Ці люди теж дали йому два коні та віз срібла-золота.
Їде Плавунчик далі. Приїжджає у свою державу.
Жінка його побачила і радісно вибігла назустріч. Минуло вже чотирнадцять років, як Плавунчик пустився у світ, – де би не раділа! Зайшли вони у замок.
А король питає:
– Чи ти приніс три золоті волоси від Діда-Всевіда?
– Приніс, але про себе!
Плавунчик від тих волосин почув велику силу і не боявся короля.
– А хто тобі дав стільки срібла й золота?
– То дідова робота. Ідіть і ви, може, і вам дасть.
Король зібрався у дорогу. Приходить він до тої ріки, де був перевізник, везеться через воду. Перебрався до другого берега. Тоді перевізник передав йому весло і вискочив із човна.
Король і понині зостався на ріці, коли ще не вмер.