Жив колись на світі бідний русин. І щоночі йому снився син – високий, файний легінь. Але то був тільки сон. Життя проминало, а у чоловіка ні сина, ні багатства – сама біда в хаті.
Під горою мав трохи землі, але на ній і дурний бур’ян не хотів рости. А одного року була така засуха, що й земля згоріла.
Пішов бідняк найматися до графа, якого буковинці любили, як сіль в оці чи тернину в боці.
– Підеш молотити, – сказав граф, – а за роботу візьмеш те, що в постол нападає.
Русин погодився, бо що було чинити? Цілий місяць вимахував ціпом і приносив у постолах зарібок. Нарешті провіяв зароблене зерно, розстелив на верітці, аби просушилося. Та горобці теж були голодні й видзьобали усе до зернини.
Побачив це русин, кинув спересердя крисанею об землю:
– А смерека б вас втяла!
– Не сердься, добрий чоловіче, – запищало в нього за спиною.
– А хто це мені радить не сердитися?
– Та я – одна зернина, яку не з’їли горобці.
– А де ти є?
– Та гездечки – під лопухом сховалася.
Нахилився русин, підняв лопуха і помітив золоту зернину.
– Що мені з тебе? – каже чоловік. – Ти така дрібненька, що тебе й не видно на долоні.
А зернина радить:
– Ти мене не їж, а посій у землю і поливай три рази на день водою з Черемошу.
Русин посіяв золоту зернинку перед вікнами хати. Три рази на день носив воду з річки, щедро поливав, але нічого не сходило. Засумував, забідкався старий. Розказав про все жінці, а вона допікає:
– Тобі, чоловіче, на старість горобці у голові цвірінькають! Де то видано, де то чувано, аби зернина вміла говорити!
Та одного ранку русин почув за вікном таку файну музику, що за серце брала. Виглянув – нікого, але на тому місці, де була посіяна зернина, виросла дивна яблуня. З її гілля звисали не яблука, а скрипки – із зеленими і жовтими смугами. Зачудувався русин і вийшов надвір. Не встиг підійти до чарівного дерева, як почув:
– Добридень, тату!
Ще більше здивувався чоловік.
– Добридень, – відповів. – А хто мене називає татом?
– Це я, ваш син Петрик, – і з яблуні скочив красний хлопець.
– Коли ти мій син, то ходімо мандибурку сапати, – все ще не вірив чоловік, що то йому не сниться.
Петрик узяв із собою скрипку й утяв такої веселої, що мандибурка почала рости і цвісти.
– Що то за скрипка? – спитав батько.
– А то така скрипка, що коли погладжу на ній зелені смуги, то омолоджується добро, а як торкнуся жовтих – старіється зло.
Чоловік і жінка не могли нарадуватися чарівному синові. Боялися, аби й волосинка з нього не впала. Та Петрик не міг усидіти на місці, ходив поміж люди.
Одної неділі узяв свою скрипку й подався в село. На толоці побачив людей, які танцювали, хоча їм не грали ні скрипка, ні цимбали. Вони тільки плескали в долоні. Всі були такі марні, що падали з ніг.
– Що ті люди роблять? – спитав Петрик селян.
– Весілля справляють, – відповів один дід. – Але граф їх зовсім замучив у роботі. Казав, що коли повмирають, то сюди привезе людей із заморських країв.
Погладив хлопчина зелені смуги скрипки і втяв такої веселої, що листя на деревах – і те затріпотіло. Люди сталижвавими, щасливими. Молодий із молодою – як місяць із зірницею. І всі пустилися до танцю-тропотанцю.
Цілу днину Петрик веселив людей. А граф вийшов на балкон палацу, глянув у бік толоки і аж рота роззявив від подиву. Він наказав гайдукам позаганяти всіх селян до своїх воріт. Прийшли бідні люди, поскидали крисані.
– Бачу, що від музики дістали добру силу. Завтра під горою масте продовбати великий прохід, аби весь Черемош міг туди текти!
Наступного дня зранку люди взяли кияння й лопати і подалися догори. Обліпили її, як ті мухариці, й загепали, аж іскри летіли. Минали дні, тижні, місяці, доки продовбали крізь гору тунель.
Подивився граф і каже:
– Тепер побудуйте в середині гори високий палац – з великими залами, довгими коридорами, ясними світлицями. Брама до палацу мас бути така, аби її заперла і мала дитина, а отворити міг тільки я один.
Але бідні люди вже не чули в собі великої сили. А граф їм дав таку страшну роботу! Рушили до хати, де жив із родичами Петрик. Викликали хлопця й докоряють:
– Ти дав нам моці видовбати діру для ріки, а тепер лишив нас у біді?..
Петрик відповів:
– Завтра всі до одного беріть кияння, довбні та лопати і йдіть до гори. Я прийду на поміч.
Другого дня люди прийшли до гори, але ніхто не міг підняти ні кия, ні лопати. Тут Петрик погладив зелені смуги скрипки, приклав смичок до струн і врізав коломийку. Люди помолоділи, дістали красну силу – аж кавалки скелі розліталися. В горі були зроблені довгі коридори, височезні зали, просторі світлиці.
Коли все було готово, граф розіслав гайдуків скликати гостей: його доньку посватав один заморський принц.
Гості зібралися в палаці, який збудували в середині гори. Прийшов туди Петрик. Граф його уздрів і закричав:
– Як ти смів сюди прийти?!
– Мужицьке весілля я вже бачив, пане, а графське – ще ні, – відповів йому Петрик.
Граф наказав слугам викинути зухвалого хлопця. Та Петрик погладив жовті смуги скрипки, приклав смичок до струн і заграв. У палаці одразу притихли. Граф згорбився, зігнувся, руки затремтіли.
Петрик вийшов за браму і зачинив її назавжди. Минули роки, брама помалу обросла травою-муравою. Про графа ніхто й не згадував. А про Петрика та його чарівну скрипку розповідають і донині. Я розповідав би про нього ще більше, та в горлі пересохло.