Якось завітав до Яртигулакового батька гість з далекого краю – славнозвісний караван-баші. Гостя посадили посеред двору на найбільшому й найм’якшому килимі.
– За довгі роки моїх мандрів,– сказав гість,– я не надбав маєтків, не наскладав золота. Є в мене єдине добро – білий ішак, мій товариш і помічник. Разом з ним я виходив усі шляхи від славного Хорезму до прадавнього Харасану, і він так добре запам’ятав їх, що тепер сам знаходить дорогу серед піщаного моря пустелі. Нагодуйте ж його і прив’яжіть на ніч у надійному місці.
– Будь певен, друже,– сказав батько,– що в нашому аулі ніхто не скривдить твого помічника. Я прив’яжу ішака за дувалом і накажу моєму синові, щоб постеріг.
Яртигулак став пильнувати білого ішака, а той скуб собі травицю біля дувала.
Яртигулак дуже пишався тим, що йому доручили стерегти такий скарб. Він умостився на дувалі і безтурботно розгойдував ногами – йому було перед ким вихвалятися: до двору Яртигулака збіглися діти всього аулу. Вони милувалися оксамитною опанчею білого ішака і не могли відвести погляду від гарної вуздечки зі срібними прикрасами, зробленими славнозвісними майстрами Ургенча. Дуже сподобався дітям цей ішак. Вони наввипередки пропонували Яртигулакові постерегти ішака разом з ним,– але де там! Він тільки покрикував на хлопців і не хотів ні з ким ділити такої честі.
– Дурди, куди пнешся! Не чіпай вуздечки, у тебе руки брудні!
– Агей, Гюль-Джемал! Не підступай близько до ішака, він брикається.
Довго стояли діти на вулиці, милуючись білим ішаком. Але всьому настає край. Намилувалися вони та й розбіглися. А Яртигулакові стало нудно. І він, щоб не нудьгувати, заспівав пісню:
| Гляньте лиш, який ішак, Знає він найдальший шлях. Стереже його маля – То джигіт Яртигулак!.. |
Яртигулак співав, а сонечко сідало все нижче й нижче. Вже й смеркло, але Яртигулак не злякався: він заспівав ще голосніше.
І раптом Яртигулак почув чийсь ніжний голос:
– Як любо ти співаєш! Чи не в соловейка навчився?
Глянув Яртигулак, аж стоїть дівчина – прекрасна, мов чарівниця-пері, а вбрана, мов квітка. Ніколи ще не бачив Яртигулак такої красуні. Але він не здивувався: то й що, коли сама донька хана чи падишаха прийшла глянути на чудового ішака! Він уклонився дівчині й сказав:
– Підходь ближче, не бійся. Мій ішак не брикається. Якщо хочеш, можеш погладити його.
Але дівчина навіть не глянула на ішака, вона підбігла до Яртигулака й ніжно промовила:
– Хто може зрівнятися з таким, як ти, струнким джигітом! Хіба ж не про тебе співається в пісні, що врода твоя, мов місяць, осяває весь світ!
Такі слова Яртигулак почув уперше в житті, але він не розгубився, тільки поправив свої кіски й відповів:
– Якщо ти називаєш мене місяцем, то я скажу, що ти сонце. Коли ж ти мене назвеш сонцем, то я відповім, що в сонця тільки одне око, а в тебе їх двоє.
І Яртигулак засміявся. Дівчина теж засміялася, а потім дістала торбинку й напхала хлопчикові повен рот халви. А Яртигулак дуже любив халву. Та не встиг він її проковтнути, як красуня зникла, а разом з нею й ішак.
Яртигулак хотів закричати, але в роті у нього було повно халви. Хотів погнатися навздогін, але впав з дувала й ударився так, що не міг устати. Тоді він заплакав.
На плач прибігла мати, і всі дізналися, що ішака вкрали.
Старий караван-баші з горя не міг навіть слова промовити. Він смикав себе за бороду і стогнав.
– Заспокойся,– втішав його батько.– Я продам і дім, і верблюда й розплачуся з тобою.
– А я ткатиму килими вдень і вночі, та й купимо тобі ще кращого ішака,– примовляла мати.
Але старого караван-баші годі було втішити. Яртигулак думав, що батьки сваритимуть його, проте ні батько, ні мати не сказали йому й слова. Адже вони добре знали давню приказку: «Кому поскаржишся на свою дитину?» Вони мовчали, а хлопчикові з того було ще тяжче.
Яртигулак заплакав: «Якби я не був такий гордий та не прогнав друзів, вони допомогли б мені стерегти ішака і він стояв би й досі за дувалом та поскубував би травицю. Я сам у всьому винен».
Так подумав Яртигулак, витер сльози й нишком вийшов надвір. Усі вже спали, і його ніхто не помітив. А Яртигулак надумав шукати ішака.
Довго блукав він пісками пустелі, дряпався по горбах, скочувався в пересохлі арики. Він плутався в колючій траві, провалювався по пояс у пісок, та ніде не знайшов і сліду ішака.
Настала ніч, але місяць ще не зійшов. Яртигулак уже нічого не бачив. Він почав гукати ішака, називаючи його найпестливішими іменами. Скоро хлопчик знемігся й упав на пісок. Він поклав собі чекати ранку. Хоч дуже хотілося додому, Яртигулак сказав сам собі:
– Краще вже я загину в пустелі від голоду й спраги, аніж повернуся додому ні з чим.
І раптом пустелею промайнув вітрець. Він підхопив хлопчика, мов суху билинку, й поніс понад землею. Яртигулак полетів. Він летів дуже довго. Вже навіть подумав, що ніколи не повернеться на землю, коли це трапилася гілка саксаулу, і Яртигулак зачепився за неї.
Якби поблизу йшла дівчина, то мовила б: «Це пташка».
Коли б ішов юнак, то сказав би: «Це стріла мисливця».
А йшов би старий дід, то глянув би на дерево та й прошамкотів: «Це торішній листочок».
Але це не була пташка, і не стріла, та й не листок. То був Яртигулак. Йому було дуже погано висіти на дереві головою вниз, він почав розгойдуватися та. й упав додолу. Пісок був такий м’який, а Яртигулак такий зморений, що відразу й заснув, наче багатій на пухових подушках.
Скільки він спав, ми не знаємо, але його розбудив стукіт копит. Хлопчик прислухався й почув розмову. Він знову подерся на гілку дерева й побачив, що на галявині саксаулового гаю сидять колом якісь люди, а посередині на прекрасному килимі сидить дівчина – чарівна, мов пері. Яртигулак відразу впізнав її. Він зрозумів, що ці люди – розбійники, а дівчина – їхній отаман.
Яртигулак плигнув з гілки й поповз до них, щоб почути, про що вони говорять.
Дівчина сказала:
– Яку здобич ви мені принесли?
Найвищий розбійник вийшов уперед і вклонився дівчині. Він сказав:
– Я був на базарі. Старий купець задрімав на порозі крамниці, і я взяв у нього сувій найкращого оксамиту.
І розбійник поклав оксамит до ніг красуні, а на зміну йому вийшов другий:
– Я був на майдані. Сам великий візир з почтом простував до палацу, а я зняв у нього з пояса шаблю, прикрашену діамантами.
І розбійник поклав шаблю до ніг красуні. Та ось вийшов третій і, зневажливо зиркнувши на товаришів, похвалився:
– Гляньте, що я приніс! Я побував у ханському палаці. Мотузяною драбиною дістався я до вікна лазні і, поки хан мився, вкрав його чалму.
Так сказав третій розбійник і поклав до ніг красуні білий шовковий завій, унизаний перлами.
Розбійники мовчали, вражені зухвалістю свого товариша, але красуня тільки посміхнулася:
– Всі троє ви не змогли вчинити того, що зробила я!
Здивувалися розбійники, а дівчина вела далі:
– Скільки разів ми губили шлях у пустелі! Скільки наших розбійників загинуло, заблукавши у чорних пісках! Ось чому я день і ніч вистежувала білого ішака старого караван-баші. Цей ішак знає всі дороги в пустелі, він іде попереду коней та верблюдів і завжди приводить людей до води чи прохолодного затінку дерев. Я таки вистежила його. Ось він!
І вона показала рукою на саксауловий гай, де стояв білий ішак.
Яртигулак завмер від подиву, а дівчина засміялася.
– Я обдурила нерозумне хлоп’я! Я закрутила йому голову облесливими словами! І вкрала у нього з-під носа ішака, рівного якому немає від Хорезма до Хорасана.
Цього Яртигулак знести не міг. Він виламав гостру очеретинку, підкрався до дівчини й боляче штрикнув її. Красуня заверещала й напалася на розбійників:
– Зухвальці! Хто наважився доторкнутися до мене! Признавайтеся! Я не подарую винному!
Розбійники попадали на коліна й почали благати:
– Ханум-джан[1]! Помилуй нас, ніхто до тебе не доторкався, це тобі здалося!
Та раптом найвищий розбійник заревів, мов скажений верблюд, і навідліг ударив свого сусіда:
– Як ти смієш штрикати мене?
А Яртигулак кольнув уже другого, третього розбійника.
Здобичники накинулися один на одного, й зчинилася така бійка, що пісок ставав стовпом, а земля ходором ходила.
Даремно хотіла дівчина розборонити їх, вони навіть не чули її крику.
А Яртигулакові тільки цього й треба було. Він одв’язав ішака, виліз на нього й погнав геть від саксаулового гаю.
Ішак скакав, мов вітер, а Яртигулак усе підганяв його:
– Вйо, вйо! Ну ж бо, друже, хутчій, бо загинемо обоє!
І ішак, притиснувши вуха, мчав уперед, аж курява стелилася хмарою.
Чує Яртигулак, що погоня вже близько. Як не квапився ішак, його наздогнав баский вороний кінь, бистрий, мов вихор.
– Стривай, упертий ішаче! – закричала розбійниця.– Як ти наважився відв’язатись і втекти від своєї хазяйки!
Розбійниця гримала на ішака, бо Яртигулака вона, звичайно, не помітила.
Розбійниця прив’язала повід ішака до свого сідла й погнала коня до саксаулового гаю. Яртигулак виліз з-під опанчі й поповз по спині ішака. Ось він уже на голові, вже вхопився за вухо ішака. А потім спритно вхопив рукою волосину з кінського хвоста й щосили смикнув. Кінь заржав від болю й став дибки. Вершниця похитнулася й випала з сідла. А кінь, ішак та Яртигулак помчали далі. Коли огир заспокоївся, Яртигулак плигнув йому на спину й помчав до рідного аулу.
Правду кажуть люди: у сміливого джигіта халат не порветься, а кінь копита не зламає.
Був пізній вечір, коли Яртигулак зайшов у дім. На землі біля вогню, охопивши голову руками, сиділи батько, мати і старий караван-баші.
– Біда не сама ходить,– сказав батько.– Спочатку пропав ішак, а це і син!
– Я тут! – крикнув Яртигулак. Він підбіг до батька й одним стрибком опинився в нього на долоні.
Мати хотіла посварити хлопця за те, що він без дозволу втік з дому, коли в полі стільки роботи. Але в цю мить у дворі заревів ішак, батько та старий караван-баші радісно засміялися, а мати притиснула Яртигулака до серця.
Оце і вся казка.
Але ти тепер бачиш, як погано комизитися і відмовлятися від допомоги друзів, якщо вони пропонують її від щирого серця.
[1] Ханум-джан – люба пані.