У одного садівника був чудовий сад. У ньому росли овочі, ягоди і квіти з усього світу. Почув про це шах тієї країни, в якій жив садівник. Гукнув він візира і каже:
– Такий чудовий сад гідний лише шаха.
Візир одразу збагнув шахову думку:
– Правду святу кажеш, володарю.
Того ж дня шах наказав вигнати старого з саду.
– Сад мене годував,– сказав садівник.– Як же я тепер житиму?
А шахова челядь йому каже:
– Сам поміркуй, як бути. Шах тобі нічого не дасть за твій сад.
Зажурився старий, прийшов додому. Бачить жінка – щось скоїлося з чоловіком.
– Чого ти зажурився? – спитала вона.
– Шах забрав у нас сад,– відповів старий.
– Як це забрав? Ти що, заборгував йому? – здивувалася жінка.
– Та ні, сподобався йому сад, от він і забрав його,– сказав чоловік.
– І що ж він дав тобі за це? – допитувалася жінка.
– Хіба ти не знаєш, що шах уміє брати, але не давати,– відповів старий.
– Та це ж не шах, а розбійник!..
З цього дня садівника й близько до саду не підпускали. Бідний старий не знав, що робити, як нагодувати своїх дітей.
Якось він каже жінці:
– Слухай, моя люба, шах був несправедливий до мене, отож я хочу ошукати його.
А жінка відповідає:
– Ой, чоловіче рідний, ще накличеш на себе біду. Хіба обдуриш того, хто силою одібрав у тебе сад?
– Жінко,– каже садівник,– повір мені, шах – нерозумна людина. Якби він був розумний, ніколи не одібрав би сад, политий моїм потом, і не зробив би мене своїм ворогом.
Отож не гріх ошукати шаха, взяти в нього золото-срібло.
– Куди вже тобі, старому, – не вгамовувалася жінка.
– Е, не кажи. Як маємо голодною смертю вмирати, не буде гріха, коли я ошукаю супостата.
Після довгих розмов старий перевдягнувся, поклав у торбу якесь причандалля й вирушив у дорогу. Підійшов він до палацу.
– Перекажіть своєму шахові,– сказав старий слугам,– що його хоче бачити один майстер.
Слуги доповіли шахові, і той наказав привести до нього прохача.
Садівник вклонився шахові та й каже:
– Хай буде довгим життя володаря світу, я вмію робити такий вінець, що бачитимуть його тільки твої друзі, а вороги ні. Як покладеш ти на голову той вінець, отоді й знатимеш, хто ворог корони.
– Старий, я давно мрію про це! – вигукнув шах.– Зробиш такий вінець, отримаєш усе, що захочеш.
– Мені потрібна мірка золота й трохи коштовних самоцвітів,– каже садівник.
Покликав шах охоронця скарбів і наказав видати старому все, що потрібно.
– Хай буде довгим життя володаря світу! Щоб зробити таку корону, мені потрібно буде сорок днів,– сказав садівник.
Шах погодився, але пригрозив:
– Дивися, старий, не зробиш корони, накажу голову тобі відрубати!
Садівник уклонився шахові, забрав золото й самоцвіти й повернувся додому. Він розміняв кілька золотих і купив харчів, а жінка придбала дітям обнови. Стали вони жити, горя не знаючи. Але жінку все-таки мучив неспокій, вона хвилювалася за чоловіка.
– Не журися, люба моя,– втішав її чоловік.– Все буде гаразд.
– Як же я не хвилюватимусь! Ось уже сорок днів минає, а корони нема. Шах тобі голову відрубає.
– Коли я вже золото у шаха видурив, то й з короною впораюся,– заспокоїв старий жінку.
Минуло ще кілька днів, і настав сороковий день.
Шах наказав слугам привести старого.
А старий каже:
– Перекажіть шахові, щоб зібрав на майдані людей, та й сам нехай туди приходить. Я невдовзі буду.
І ось за шахським наказом люди зібралися на майдані. Прийшов і шах зі своїм почетом. На узвишші поставили трон. Шах сів на нього, а довкола стояли візир, радники, полководці й уся його челядь.
Старий попрощався з жінкою, дітьми, перекинув торбу через плече й пішов на майдан.
Побачивши шаха на майдані, старий вклонився йому і з його дозволу звернувся до юрби:
– Люди добрі, я зробив чарівну корону. Шахові друзі цю корону побачать, а вороги ні.
Ось тоді шах і дізнається, хто ворог трону.
Сказав ці слова старий, сунув руку в торбу, буцімто вийняв звідти корону. Насправді ж у його руках нічого не було.
Він провів руками над головою володаря та й каже:
– Вітаю тебе, мій шах, з короною. Тепер нехай твої друзі скажуть тобі, який прекрасний цей вінець, а ти радій, шануй друзів і знищуй ворогів.
Старий відійшов убік, щоб шахів почет міг побачити «корону». У шаха був дуже улесливий візир. Він перший вибіг наперед і вигукнув:
– Хай буде довгим життя шаха! Вітаю! Яка прекрасна корона, як вона тобі личить!
Потім до шаха підійшов радник, глянув на голову, де мала бути корона, але нічого не побачив. Він так і стояв, здивовано витягуючи шию то ліворуч, то праворуч. Радник хотів уже признатися, що нічого не бачить, та подумав, що шах вважатиме його ворогом, і теж вигукнув:
– Ой, чи ще є у світі така чудова корона! Наче сонце зійшло над головою нашого володаря.
Отак майже увесь почет пройшов біля шаха. І всі захоплювалися його короною. Але насправді нічого ніхто не побачив.
Настала черга й полководцеві сказати про корону. Він вклонився й сказав:
– Хай буде довгим життя шаха. З такою короною нам не треба ні сонця, ні місяця, бо цей вінець сяятиме і вдень, і вночі.
А люди дивилися здалеку, і ніхто не бачив ніякої корони. Одні думали, що стоять далеко й не бачать вінця, інші мовчали зі страху, а треті, як і всі, в один голос вітали шаха.
Шах провів рукою по голові й нічого не відчув. Наказав принести свічадо і знову нічого не побачив. Хотів він накинутися на майстра, викрити його брехню, та подумав, що його ще самого вважатимуть ворогом трону. Отож він вигукнув:
– Кожен, хто відданий мені, нехай дасть дарунки майстрові.
Отримав майстер дарунки. Люди пішли з майдану. Відвів шах старого вбік та й питає:
– Що ж це ти наробив, старий? Ошукав і мене, і людей.
– О шах,– відповів старий,– я той самісінький чоловік, у якого ти відібрав сад і залишив його дітей без шматка хліба. А я тобі віддячив.
– А як я накажу повісити тебе?
– Тоді всі тебе осудять за невдячність майстрові, який зробив тобі чарівну корону.
Шах зрозумів, що коли він скарає на смерть старого, то втратить повагу людей у своїй країні. І він відпустив старого.
Садівник повернувся додому. З того часу його сім’я стала жити-поживати та добра наживати.