Було, що не було, в селі Оріховиці народився один простий хлопець, котрому суджено було стати царем. Коли мав п'ятнадцять років, пішов до кована учитися ремесла.
Раз він робив у кузні і спотів, розгарячився, і скинув із себе сорочку, і ковач втямив у нього на плечах, прямо на тілі, свіжий хрест.
Ковач злякався, бо подумав, що хлопець не такий, як другі діти, і хоче його випровадити:
– Збирайся геть… Я тобі заплачу за цілий рік.
Хлопцеві не хочеться лишати кузню:
– Майстер, та чому ви мене проганяєте? Може, я не добре роблю, не слухаю вас?
– Ні, хлопчику… Ти робітний, чесний, слухняний. Я тебе полюбив, але… ти не такий, як другі діти… Я тебе боюся.
Та що чинити? Раз хазяїн проганяє, треба йти геть. І хлопець пішов світом. Ходив, ходив і найнявся служити до багатого пана. Йому доручили пару волів.
Одного дня хлопець орав землю волами. На обід прийшов до нього хазяїн, хцоби перевірити, чи добре оре. Пан сів на траву під кущем і почав читати газету.
– Що нового? – звідує хлопець.
– Новини всякої много, айбо ото тебе не інтересує…
– Де би не інтересувало? Я дуже інтересуюсь, що у світі твориться.
– Та пише газета, що будуть коронувати нового царя… Тоді підемо і ми,– засміявся пан,– як ця палиця зазеленіється, доки ми одну борозну обійдемо.
Палицею чистили плуг. На ній внизу було залізо, а зверху – суха дерев'яна ручка.
Пан всунув палицю у землю і рушився за плугом. Обійшлися раз борозну
Позирають: з сухої ручки палиці вибило зелене листя!
Пан дуже зачудувався. Порозумів, що у нього служить не простий хлопець. І ще того вечора дав наказ слугам готуватися у далеку дорогу, в Царгород…
Коли вони прийшли в Царгород, тут уже була тьма народу. Посеред города стояла висока турня, а в турні жив святий чоловік, уже дуже старий…
Рано, довкола турні зібралися всі пани. Старий праведний дідо взяв царську корону у свої руки і зверху турні пустив. На чию голову сяде корона, той мав статися царем. І – чудо! Царська корона сіла на голову хлопця з Оріховиці. Панство зайойкало, зашуміло… Збіглося до хлопця…
– Що ти за один? Як тебе звуть?
– Я Матвій з Оріховиці…
– Та з якої ти сім'ї? Хто твій отець?
– Я з бідної сім'ї. Мій нянько бідний селянин…
Тоді магнати, вельможі закричали:
– Не треба нам такого царя!
Айбо робітничий народ стояв за Матвія:
– Хай живе наш цар Матвій!
Межи панами і робітним народом зачалася свара.
– Будемо ще раз вибирати царя,– вимагають магнати, вельможі…
– Хай буде ще раз…
І завтра знов зібралися під високу турню… Праведний дідо спустив царську корону, але вона знов сіла на голову оріховського хлопця.
Знову почали кричати пани:
– Хлопець ще молодий, неграмотний, як він буде управляти державою? Не треба нам такого царя!
Но робітничий народ полюбив Матвія:
– Хай живе наш цар Матвій!
Гойкали, сварилися і рішили третій раз вибирати царя.
І рано третій раз зійшлися під турню… Праведний дідо спустив корону, і вона третій раз сіла на голову Матвія.
– Хай живе наш цар Матвій,– радісно загойкав робітничий народ.
А пани мовчали, бо не довіряли простому хлопцеві, айбо нічого не могли зробити. Робітничого народу було намного більше.
Так Матвій з Оріховиці став царем в Царгороді…
А вороги-турки напали на його країну і завоювали цілу державу… Вони будували кам'яні замки, кріпості, де знаходилися їхні управителі, губернатори… Такі замки вони побудували і в Ужгороді, і в Невицькому, і тут поклали свого управителя – Погань-дівку, котра під своїм надзором держала всю Закарпатську область і мучила народ.
Погань-дівка мала свою турецьку стражу і турецьке військо. Вона дала такий розказ: кожний селянин, проходячи мимо замка, мусить до землі кланятися туркам. Але і того мало… Селян хватали і приводили до Погань-дівки, і вона всім голови відтинала…
Про се дочувся Матвій (він після того, як турки завоювали країну, сховався в Словакії), і написав письмо Погань-дівці: «Не збиткуй мій народ. Якщо ти будеш ображати мій народ, я виступлю проти тебе війною».
Погань-дівка сміялася з письма Матвія і далі мучила наш народ.
Тоді Матвій почав готуватися на війну. Ходив по селах і збирав військо. Крім людей, він з кожного села взяв двадцять овець, двадцять свиней, двадцять кіз, двадцять коней, двадцять корів.
До худоби підбирав спритних пастухів. З тих пастухів зробив командирів.
Кожному дав палицю, батіг, трубу, много дзвінків і свічок.
Пастухів учив, як мають чинити…
Коли все було готове, Матвій оголосив Погань-дівці війну
Наказав пастухам прив'язати кожній худобині дзвіночок на шию, а на голову прикріпити свічку…
Вночі пригнали скотину під замок, де жила Погань-дівка. Запалили свічки і так пустили корів, свиней, коней, овець, кіз на замок.
Пастухи почали трубити в труби.
Замкова стража злякалася світла, страшного реву скотини, шуму, дзвону… Погань-дівка думала, що цар Матвій послав проти неї величезну армію війська, настрашилася, скочила на коня і втекла…
Тікала по дорозі на Чоп. А Матвій – за нею. Нижче Чопа догнав її і відрубав їй голову. Так висвободив наш край від лютого ворога…
Тепер Матвій став управляти своєю державою. Управляв справедливо, заступався за бідний народ. Він переодівався в плаття селянина і ходив із села в село, з города в город, взнавав, як люди живуть…
Раз його увидів пан-староста і заставив дрова рубати. Матвій рубав цілий день, а тоді сів відпочивати і перекусити. Пан наказав гайдукові вилічити на хребет Матвійові двадцять п'ять палиць за те, що без дозволу перервав роботу. На одному поліні Матвій своєю рукою написав: «Цар Матвій рубав дрова».
Пан ні грейцаря не заплатив Матвієві за тяжку роботу, а ще накричав на нього і побив канчуком…
Матвій не сказав йому нічого, лиш через пару днів з'явився одітий в царське плаття, зі своїм військом. І зазвідав пана:
– Як ти поводишся з робітним народом?
– Добре… Я добре кормлю, одіваю своїх людей і плачу їм за роботу…
Тоді цар повів його до купи дров і наказав розкидати… Знайшли одне поліно, на нім було написано: «Цар Матвій рубав дрова»…
– Чи пам'ятаєш того селянина, котрого ти заставив рубати дрова і котрому ти замість грошей дав двадцять п'ять палиць?
Пан зблід, як смерть, і не годен був слова проговорити.
– Той селянин – я… Ти жорстокий чоловік. Таким місце на шибениці…
І судили пана.
Матвій був справедливий цар.
По його смерті народ говорив: «Помер Матвій – пропала правда».