І
Жило собі дитя, на ім’я Ягор, і лишилося воно ще маленьким без матері. Люта й капосна була в дитини мачуха, безжальна, мов лиха година, б’є і мучить вона дитя і голодом, і холодом, а батька обпоїла зіллям усіляким, щоб він за сина й не згадував.
Терпів Ягор, терпів, а одного дня туга вщерть виповнила серденько малій дитині, й пішло сіромашне дитя до повітки, впало личком на солому й заплакало гірко: «Що ж мені робити? Куди податися мені, нещасному?» Коли чує Ягор, шурхотить щось у соломі, наче миша. Підлізло йому до вуха й прошепотіло: «Не плач, хлопче. Не журися нічим. Троє нас тут, і ми тобі зарадимо!»
Підвів Ягор голову, роздивився навкруги. А в повітці, як і досі, тільки корівка-дрібушка стоїть, до ясел прив’язана, та ще руда кізка, що її мати Ягорова вигодувала й любила. І більше нікого немає.
– Це ти до мене говорила? – спитав Ягор дрібуху.
– Ні, – відмовила та.
– То це ти? – спитав руду кізку.
– Ні, не я, – відказала коза.
– А хто ж тоді говорив, і чому казав, що вас троє, коли вас тут лише двоє?
– Це до тебе домовик Баган говорив, він і є третій у повітці, і до того ж старший за нас, – відповіла дрібуха.
– А де ж він? – питається Ягор.
– Оно, у снопку пшениці.
– А де ж тут у повітці сніп пшениці? – знову питається Ягор.
– Оно той сніп, у правому кутку повітки, його в загородку вплетено, – відказала корівка.
– І давно він там? – здивувалося хлоп’я.
– Вже п’ятдесят років.
– А хто його туди всадовив?
– Твій дід, коли ставив цю повітку і плів загородку, – каже дрібуха.
– А нащо він уплів снопа пшеничного в загородку?
– Щоб Багана принадити. І відколи Баган там оселився, він весь час береже вам худобу в повітці і про добро ваше, що в хлівці й у хаті, дбає.
Коли дрібуха все це розповіла, обдивився Ягор повітку й відчув, що потепліло йому якось на серці від згадки про діда, і про Багана, і про сніп пшениці в загородці.
А дрібуха ще провадить:
– Ось послухай мене, якщо хочеш. Змайструй невеличкі ясельця, з долоню завширшки, з палець заввишки. І прилаштуй їх так, щоб ніхто не знав, попід наші ясла. Коли ввечері будеш нам корму давати, кинь і Батанові жменьку в ясельця, будеш нам настилати, і йому підстели. Отак роби і не бійся нічого.
Послухався Ягор дрібухи, змайстрував і прилаштував ясельця, вкинув Баганові корму й підстелив соломки. Відтак хлопчик у повітці завжди мав їжу й оборону. Там він ночував, там і ховався. А корівка, кізка й Баган, як обіцяли, так і чинили. Якщо вночі вітер дме, Баган сіна попід стіни накидає, щоб тепло було малому в повітці, а коли мачуха вранці приходить корівку й кізку доїти, вони віддають не все молоко, лиш половину, а другу половину для Ягора тримають.
Став Ягор рости, мов сосна в лісі. Кожен дивувався, як це дитина при мачусі така дуженька росте. А мачуха мучиться, місця собі не знаходить, що не може дитині нашкодити.
Думала вона, думала, багато днів і ночей голову сушила, та насамкінець щось таки надумала. І от, коли одного дня на світанні Ягорів батько лаштувався піти вкосити трави на долівку, вона йому й каже:
– Не бери, любий, обіду з собою. Я тобі його опівдні пришлю з дитиною.
Погодився чоловік, узяв косу й пішов косити.
Опівдні зварила мачуха горщик каші та спекла хлібець, укинула в кошика й каже Ягорові:
– Ось тобі кошик, віднеси батькові обід.
Пішов Ягор, а мачуха стала біля воріт і стежить за ним. Знає вона, що має статися і хто на нього чигає в цю полудневу спекоту.
Вдарила з неба спека, травинка під травинку тулиться, все живе повтікало в кущі чи в терник, ховається від сонця. Йде Ягор саменький через леваду стежкою, ніде й крихти затінку немає, а повітря грає перед очима, немов золота водиця.
Дійшов Ягор до тину, що ним левадку огороджено, а по той бік плоту баба Полудниця причаїлася біля свого барлога. Звуть ту чаклунку Полудницею через те, що вона саме опівдні вилазить зі свого барлога, ніжиться, немов гадюка на осонні, й чигає, кого б це кропивою вперіщити.
Аж ось угледіла баба дитину, мерщій наскубла кропиви й побігла слідом. Хода в баби геть нечутна, і тіні від неї не буває. Наздогнала баба Ягора на стежці серед жита, там, де сонце найдошкульніше палило, уперіщила малого кропивою по потилиці. І тільки вона його шмагонула, потемріло дитині в очах, упало хлоп’я на стежку й більше нічого вже про себе не пам’ятало. Взяла баба горня, сьорбнула раз – і немає каші; взяла хлібець, куснула раз – не стало хліба. А тоді перекинула Ягора через плече, ніби мішок, і потягла до свого барлога.
Мачуха все це бачила від своїх воріт. Потерла вона руки й мовила: «От і добре. Тепер уже він не повернеться».
А баба Полудниця затягла Ягора під землю й поцупила його далі темним прокопом підземним, доки, нарешті, дісталася до місця, що на нього звідкільсь струменів нестерпний жар і спекота. Спинилася баба, хукнула на Ягора, і той прокинувся зі сну.
Взяла баба дитя за руку й повела його далі. За мить вони опинилися в якійсь підземній печері, що була подібна до велетенського гармана, над яким величезною дугою нависло склепіння з паленої глини. Довкола гармана дванадцять печей: шість червоних, що з них червоне полум’я шугає, шість жовтих, що з них жовте полум’я рветься. Долівка тверда, убита, багато, либонь, робітників попобігало коло печей. У червоних печах баранів смажать, у жовтих – хліб печуть, і все те бабі Полудниці на один раз.
У цій спекоті жива істота й відітхнути не спроможна була б, одразу горло спалило б. Але баба ото хукнула була на Ягора, і тепер йому ця спека не могла зашкодити.
– Ого, – видихнув Ягор, побачивши таке диво.
– Не бійся! – заспокоїла його баба Полудниця.
– Я не боюся, а тільки дивуюсь, яке воно все велике тут. Одна така піч більша від нашої хатини й повітки.
Посміхнулася баба Полудниця, і ніс у неї далі загнувся, підборіддя вгору до носа задралося, а вуста геть запали.
Повела вона хлопчика через гарман, а тоді знову тісним прокопом, і прийшли вони до другої підземної печери, що була страховищно велика, немов справжня обора. Склепіння над нею було з червоної землі. В оборі овець сила-силенна, і всі червоного руна, і кожна завбільшки з корову.
– Ого, – мовив Ягор, уздрівши велетенські вівці.
– Не бійся, – заспокоїла його баба Полудниця.
– Я не боюся, а тільки дивуюсь, які великі тут вівці. Одна така вівця більша, ніж мої корівка й кізка, якщо їх докупи стулити.
Знову посміхнулася баба Полудниця і зробилася ще бридкіша. Провела вона хлоп’я крізь обору й випустила вівці з загороди. Посунули вівці до третього підземного прокопу, що стрімко піднімався вгору, а за ними подалися й баба з дитиною. Довго йшли вони тим прокопом і, нарешті, вийшли з барлога через другий вихід. Вийшли й опинилися на вершечку скелі серед поля кам’янистого, страхітливо великого. З двох боків стрімчаки до неба здіймаються, а ще з двох плити залізні, отже ані зайти на те поле, ані вийти з нього не можна інакше як через прокоп баби Полудниці.
Лежить поле, немов казан з крутими берегами, а по полю зілля якесь росте, буйне й високе, кожний лист – як три грядки доброго поля, і кожний міниться, як мідь на сонці. Розжарило сонце камінь і зілля, спека така в казані, що жива людина й дихнути не здолала б, умить горло б їй спалило. А хлоп’я не почуває тієї спеки, тільки з подиву великого каже:
– Ого!
– Не бійся! – заспокоює його баба Полудниця.
– Я не боюся, а тільки дивуюсь, яке воно все велике тут; один оцей листок більший за наше поле й баштан.
І знов посміхнулася баба Полудниця і така бридка стала, що другої такої під сонцем ще не було.
– Подобаєшся ти мені, хлопче, – мовила по тому баба. – Пастух мені потрібний, от ти й будеш моїм пастухом. Сиди отут і стережи отару. Тільки добре пильнуй, щоб мені догодити, бо як буде втрата, не чекай добра.
Так сказала баба і знову пропала їв барлозі. А хлоп’я лишилося саме в цім велетенськім казані, залізом та каменем оперізанім. Розбрелися потворні вівці ген по всьому полю. Посхиляли голови й скубуть собі зілля, а коли обкусують велетенське листя, що міддю міниться, довкола голів їм пломінчики потріскують.
Сіло дитя на камені попід високою залізною огородою і задивилося на ту мерзоту. Все, що оце було в нього перед очима, тягарем нестерпним налягло йому на душу, ба й заплакати не має дитя сили. Одна-однісінька думка тільки й крутиться йому в голові: яке невеличке, але любе все те добро, котрого мачуха його позбавила, і яке велике й страховинне те лихо, що його мачуха вигадала для нього.
II
Повертаючись увечері, батько знайшов у житі кошика з горням та Ягорову хустинку. Побрів він додому, а жінка в повітці корову доїть.
– Добривечір, люба! Де ж мій обід? Що з Ягором сталося?
– Не знаю, дорогенький! Але ти не журися за сином, що незугарний навіть обіду тобі принести. Менше хліба без нього з’їдатимемо.
– Правду кажеш, – відмовив чоловік, і пішли вони до хати вечеряти.
Після вечері показала жінка чоловікові скибку хліба, що лишилася не з’їдена. Поглянув чоловік, але радості від того хліба не відчув.
Лягла спати жінка, а він пішов до повітки нагодувати худобу. Пораючись коло неї, він почував щодалі більший тягар на душі. Дрібуха та кізка дивляться на нього, а йому від тих поглядів немов у серці щось ворушиться. І все з голови не йде ота скибка хліба, що по вечері зосталася.
Сів він на порозі повітки й задивився у ніч. Місяць надворі сяє, хатина й повітка здаються у місячнім сяйві двома кулачками, а поле й подвір’я немов дві долоні, – і все тином обгороджене. Поле з трьох нивок складається, всі три зорані.
«Тепер можна третю нивчину рік не орати», – подумав чоловік, знову згадавши, що йому тепер менше хліба в хаті треба. Але тої ж миті відчув, що без третьої нивчини ніколи не зоре й перші дві. Плуг – дерев’яний, дрібуха – слабенька, а земля – тверда. Як не мати радощів у серці, погинеш, убиваючись коло тої землі, і впорати її не здолаєш.
«З радістю в серці орали поле предки мої, завжди батько для сина старався. А я, грішний, занапастив сина, вбив радість у собі й у землі».
Допіру він оце так подумав, якийсь голос почувся поруч з одвірка. Якщо не цвіркун, то вже якась дивовижа.
– Іди, небораче, сина шукати, – каже йому той голос. – Він у баби Полудниці в барлозі. Це попід тином, що леваду оточує. Тільки візьми з собою оце горня з кошика і води в нього набери. Як потрапиш у барліг, іди собі прокопом далі й далі, а як відчуєш, що спека нестерпна струмує звідкільсь, напийся води з горщика, й нічого тобі не станеться, бо перед тобою баба пила з нього. Вода тобі снаги додасть, і ти вирятуєш сина.
Умить схопився чоловік, набрав води в горня й пішов попід тином. Угледівши барліг, просунувся в нього й пішов далі прокопом, аж поки дістався до отого гармана під землею, що від нього страховинна спека струменіла. Побачив чоловік дванадцять печей, а біля них слуг, що метушаться, немов дияволи, довкола полум’я. А посеред гармана уздрів свого сина, що в цій пекельній спекотняві мордувався з величезним червоним бараном.
Батько прямо тобі остовпів од жалю і, забувши напитися води з того горщика, відкрив рота, щоб гукнути сина. Проте, щойно він рота розкрив, гарячий дух йому горло й спалив. Схопився чоловік за горло руками й мовив сам до себе подумки: «Нічого іншого я й не заслужив». І загинув, немов кріт, у прокопі.
Побачивши вранці, що чоловіка немає, вийшла мачуха на двір і стала його гукати. Не діставши відгуку, пішла шукати, а не знайшовши, вирішила почекати до вечора. Коли ж ввечері він не повернувся, стала мачуха посеред подвір’я, роззирнулася довкола себе, пом’яла руки й мовила:
– От і добре. Ще вчора все це було їхнє, а тепер моє.
Мовивши так, зайшла вона до хати, замкнула двері на засув, дістала зі скрині полотно, що його мати Ягорові залишила, запалила свічку й стала кроїти собі сорочку та спідницю.
А в повітці корівка та кізка зажурилися. Того вечора вони жодної соломинки не зайняли. Їсти їм геть не хотілося. Коли ж настала ніч і в хатині все стихло, мовила козі корівка-дрібуха:
– Що ж нам тепер робити?
– А що ми ще можемо, як не йти дитину шукати?
Зіп’явся й Баган на ясла. Сам малий, як палець, на ніжках у нього кінські копитця, на людській голові – волячі ріжки. І каже Баган корівці й кізці:
– Ідіть, немає іншої ради.
Подумала корівка та й каже:
– Тільки ж аби знаття, куди йти. Ходімо з нами, Багане. Ти мудріший од нас.
– А хто малому добро його стерегтиме? Ні, моє діло – тут лишатися, ваше – йти, – розсудив Баган.
Відв’язав Баган налигача, що ним дрібуху припнуто було до ясел. Схопив мотуза, щоб звільнити й кізку, а вона йому й каже:
– Одв’яжи мотуз від ясел, а на рогах хай буде. Може, знадобиться нам.
Баган так і вчинив, обмотав налигача довкола рогів, а тоді розчинив двері повітки, й дрібуха з кізкою подалися в ніч шукати Ягора. А Баган залишився добро його пильнувати.
Не знають дрібуха й кізка, в який бік їм іти. Одне лиш сказав Баган, напучуючи їх, щоб ішли вони в скелясті гори й шукали хлопця там, де скелля найвище та найгрізніше.
Першого дня йшли самими луками, де води в криницях було досхочу. Добре напаслася корівка й чистої водиці напилася. Другого дня з ранку до вечора продиралися вони крізь густі чагарники і врешті набрели на потічок. Добре поласувала кізка листячком та пагінцями й напилася чистої водиці. Третього дня зайшли вони в пагористий край, у перелоги. Паша там ніяка, а води – одна-однісінька калюжа. Четвертого дня їм уже траплялося саме смеріччя та кущі ялівцю й жодної краплі води. І скелля ставало щодалі стрімкіше та голе-голісіньке, і в дрібухи вже й сили не стало. А коли зовсім вона виснажилася, зажурилася й каже кізці:
– Не маю сил далі йти, подруго моя, а до верху ж іще бачиш як далеко.
– То ляж отут під смерічкою й чекай на мене, – відповіла коза. – Якщо ми вдвох дертимемося на ту височінь, в обох у нас не стане молока і не матимемо чим малого напоїти. Отже, я піду його порятую, а ти потім напуватимеш хлопця.
Залишилася дрібуха під кущем ялівцевим, а кізка пішла далі. Пнеться вона вгору, пнеться, а скелля все стрімкіше та голе-голісіньке, глуха, жахлива височінь навколо, наче в саме небо націлилися скелі. Збила кізка собі ноги до крові, але дісталася до залізної огороди. Бачить кізка – величезний казан перед нею, стрімчаками та залізними плитами огороджений, а над казаном небо й повітря білі-білісінькі від спеки.
«Гіршого місця далеко навкруги немає, тут, либонь, і мусить бути бідолашне дитя», – подумала кізка й подерлася ще на стрімчак, що межував із залізною плитою. Вилізши, зазирнула долі за плиту. Бачить: висока плита, на два людські зрости заввишки, гладенька, немов скло, і пекельно гаряча. А попід нею в улоговині спить хлоп’я; виморила його печаль за ті чотири дні, впало воно на камені й заснуло.
Гукнула кізка дитину, а дитина не чує. Самі лиш оті дебеленні вівці попідводили свої бридкі писки. Але хіба вони здатні щось зрозуміти, одоробла недоумкуваті. Оно вже знов посхиляли писки і скубуть мідяне листя, аж порскає їм полум’я довкола червоних голів. Тоді кізонька ніжкою скинула камінчик так, що він упав побіля дитини і збудив її.
Розплющив Ягор очі й угледів над собою руду борідку, два закручені роги та два очка. І, здається, ніщо на світі не було б під цю мить миліше йому. Схопилося хлоп’я, ручки вгору випручало й гукнуло:
– Вирятуй мене, щастячко моє.
Почувши хлопчиків голос, кізонька тої ж миті забула навіть про те, що ніжки в неї поранені й болять. Тільки б їй опинитися біля дитини або щоб дитина опинилася біля неї.
Сперлася кізка передніми ніжками на огороду й труснула голівкою. Налигач зсунувся з рогів, розмотався, й вільний кінець упав Ягорові прямо в руки. Схопився Ягор за мотуз і поліз по ньому все вгору та вгору, аж доки, нарешті, щасливий без меж ухопився руками за кізоньчину шию. А кізка перетягла хлоп’я через стіну і, визволивши його з пекельної улоговини, впала зморена разом з ним на камінь трохи відпочити.
Аж не віриться хлоп’яті, що таки дочекалося нарешті кізоньки, тримається воно руками їй за шию, боїться відпустити. Довго лежали вони так одне повз одного, самотні, як два муравлики на тій запаморочливій височині.
– Ходімо, серце Ягоре, – каже, нарешті, кізка.
– Не можу, кізонько. Все в мене горить від спраги. Дай мені молочка напитися.
– Немає в мене молока, пересохло. Ходімо до корівки.
І стали вони спускатися, голодні, спраглі й виснажені, з тої прямовисної кручі. Держиться хлоп’я за кізку, а кізка за хлопчика, щоб не зірватися в безодню. Так і добралися щасливо до ялівцевого кущика.
А під тим кущем лежала дрібуха; вона вже гаразд відпочила в затінку, охолода й роса додали їй сили. І то дарма, що за два дні вона й травиці не поскубла, – побачивши друзів, дрібуха радісно вигукнула:
– Не журіться, мої любі. Зараз я вас обох молоком понапуваю.
Полягали Ягор і кізонька, напилися молочка досхочу, повеселішали одразу й кажуть:
– Дрібушко, матінко! Тепер найсмачнішу та найпоживнішу травичку ми завжди будемо тобі віддавати. Ти ж бо сама голодувала, а нас нагодувала.
Тоді попідводилися вони й подалися додому тою самою дорогою, що нею сюди прийшли корівка та кізка, крізь смеріччя та чагарі, перелогами та луками. І якщо кізка та корівка на цю путь від оселі чотири дні витратили, то з хлопчиком вони дійшли додому за один тільки день.
III
А тим часом мачуха в хаті порядок давала. Побачивши вранці, що не стало десь корівки та кізки, вона навіть зраділа: «Ще й краще для мене: морочитися з ними не треба. Харчів та пшениці в хаті на два роки стане, а полотна і вовни на всі три. Житиму тепер для себе, як душа забажає: моє тепер усе це, і буде так, як мені схочеться, і з полем, і з повіткою, і з житом та вовною».
Набундючилася вона, носа задерла й пішла роздивлятися на статки. А Баган, менший од мишеняти, скрізь за нею встигає; і вона не бачить, що в неї попід ногами шастає, бо ж задерла носа приндя зарозуміла. Вона – до повітки, а він уже на дверях сидить, вона – до хатини, він під порогом щулиться. А їй у голові все одна думка крутиться, з якої вона й радіє: «Сама я тепер. І все це моє, і ні до кого мені діла немає».
Отак навтішалася вона до самого вечора, раділа зі свого щастя до пізньої ночі, а тоді пішла й лягла спати. Щойно мачуха заснула, цокнуло щось у двері хатини легесенько, немов мишеня зубом доторкнулося. Тої ж миті засув на дверях сам одсунувся, двері самі відчинилися, цвяшки над вогнищем засяли, немов свічечки, Баган увійшов і став на порозі, менший за звичайний людський палець. Повів очима по хатині, і всі речі, що на них зупинявся його погляд, стали до нього вітатися: вклонилася йому лавка з-під стінки, прядка із запічка, привітали його скриня й триніжок.
– Так от, товариство, мусимо порадитися, як нам узяти гору над мачухою, – мовив Баган.
Підсунулася дубова лава до вогнища, а триніжок до скрині, спустився павук зі сволока, вивернулася прядка із запічка. Згуртувалися ото так усі, щоб ліпше було домовлятися, одні лише цвяшки не рипалися зі своєї закіптюженої стінки, і скільки тих цвяшків було, стільки й пломінчиків блимало на стінці.
– То як же нам побороти мачуху? – знову запитав Баган.
Стали всі міркувати, стали радитися. Але виявилося, що лава заважка, що триніжок кривий, що прядка занадто ніжна, а в павука – поганий настрій. Немає, отже, кому стати проти мачухи. У цвяшків, що почули таке, навіть пломінчики померхли від сорому великого.
Аж раптом на темній полиці в кутку спалахнуло широке полум’я на старій лампі. Ніхто про неї й не чув, ніхто її на пораду не гукав. Бозна-коли закинули її туди. І от спалахнуло полум’я і проказало:
– Мусите поміркувати і знайти, що є в хаті й повітці найдрібнішого. Саме це й може підірвати їй силу.
Потьмяніло знов полум’я лампи, впала темрява, тільки ледь-ледь жевріють свічечки на цвяхах.
– Правду каже цей вогонь, недаремно він найстаріший од нас усіх, – мовив Баган і одразу ж пішов із хати.
Ще тої самої ночі заліз він у пшеницю, що лежала в клуні. Порпався в ній, порпався, аж поки знайшов одне самотнє зернятко. Підсунувся до нього ближче і проказав: «Пшенице, хлопцева пшенице, не піддавайся!» І кинув зеренце на купу. Потім він пішов до хатини, заліз у вовну, знайшов там одну самотню шерстинку, присунувся до неї й мовив: «Шерстинко, хлопцева шерстинко, не піддавайся!» І кинув її на купу вовни. Тоді пішов до повітки, перекидав усю солому, знайшов самотню соломинку й мовив до неї: «Соломинко, хлопцева соломинко, не піддавайся!» І поклав її на оберемок.
Коли настав ранок, підвелася мачуха й почала порядкувати в хаті. І все начебто йде гаразд, все начебто їй підкоряється. Проте насправді в кожнім ділі знайшлася якась дрібничка, що ніяк не піддавалася. Кинула мачуха пшениці в жорно, все жито змололося, а одне зернятко – ні: і свистить воно, і скрегоче, і жорно зупиняє, а знайти, котре це робить, не можна. Взяла мачуха вовни на прядку і всю вовну гарненько випряла, а одна вовнинка не піддається, коле пучки, немов голка, а знайти, котра це, годі. Пішла мачуха до повітки взяти соломи на скрутень, і вся соломка легенько скрутилася в жмутик, а одна соломинка опирається. Водно вилізає зі скрутня, стирчить із нього, а коли мачуха хотіла висмикнути її, соломинка сховалася поміж інших, і не знати, котра то була.
І так було день у день, чотири дні поспіль. Але мачуха сама себе втішала й розраджувала: «То все дарма. Якесь там зернятко, якась соломинка чи шерстинка. Зате решта все моє».
Але чогось на серці було все-таки важко, і почувала себе вона не так, як могло бути, коли б не всі ті дрібнички. І став мачуху страх змагати.
На п’ятий день вийшла вона поглянути на свої три нивки. Щойно до плоту підійшла, а крізь пліт баба Полудниця голову простромила. Саму тільки голову висунула з барлога, бо це вже надвечір було, і, коли б вона вся вилізла, могла б замерзнути.
Вишкірилася баба від люті й каже мачусі:
– Нема чого тобі поле оглядати, бо повертається той, чиє воно є. Злякалася мачуха, а баба ще потворніше вишкірилася:
– Утік од мене вівчарик, твій пасинок. Незабаром тут буде. Поможи мені знов його спіймати.
– Поможу, рідненька, аякже, – підлещується мачуха. – Тільки як це зробити?
– А це не важко. Як побачиш, що він іде, гукни його до себе любенько. А я проти воріт яму під землею викопаю, пастку налаштую. Щойно він ступить до ворітець, враз провалиться під землю, а як провалиться, далі вже не твій клопіт. – Так мовила баба Полудниця й зареготалася, аж коси в неї наїжачилися.
– То копай, голубко, копай, нехай тобі щастить, – стала заохочувати мачуха.
Полудниця, як оком змигнути, зарилася головою в землю та мерщій копати, аж доки попід ворітьми утворилась яма, накрита таким тонесеньким шаром землі, що й пташка, на нього сівши, провалилася б.
А тим часом Ягор, корівка-дрібуха й кізка вийшли на леваду, що поблизу обійстя. Хата, повітка й усе добро Ягорове ген на маленькому горбочкові, коло воріт мачуха стоїть, з ями баба Полудниця шкіриться, над дверима повітки на краєчку ластів’ячого гнізда причаївся Баган, а з-поза нього визирають ластівки та ластів’ята. І всі прикипіли очима до левади, куди саме прибрів малий сирота.
Зрадів Ягор, побачивши хатину й повітку, а кізка питається в корівки:
– Як далі підемо, подружко?
– Далі все буде гаразд, – заквапився Ягор. – Я перший піду, а ви вже за мною.
– Ні, так не годиться, хлопче Ягоре. Самі ми на світі лишилися. Мусимо добре пильнувати.
Спинилася корівка й задивилася на ворітця. Довго дивилася, а тоді й каже:
– Щось мені там не подобається. Не підемо далі.
Придивилася й кізка і теж каже:
– І мені не подобається. Треба зачекати.
Стоять вони ото так, уперлися й не дають іти хлоп’яті.
– Гайда, синку, не бійся, все тобі мати простила, – кличе мачуха солоденько.
Вабить Ягора рідна стріха, поривається він ступити наперед, а дрібуха й кізка не дають.
Умить збагнула мачуха, що й до чого, і засміялася в думці: «Бідна я буду, коли не зможу перемудрити того, ким худобина правує».
Розчинила вона ворітця на всю широчінь, сама одступила вбік і стала худобу заманювати:
– Минь-минь, мої любі, минь-минь!
Де той розум і подівся в дрібухи та кізки. Але й те правда: яка худобина встоїть перед розчиненими ворітьми свого обійстя. Підвели вони голови, задивилися на розчинені двері повітки, забули геть усе й посунули до плоту. А Ягор з радістю в серці – попереду.
Змовкло все довкола, принишкла у пастці Полудниця, стисла руки мачуха, тиша огорнула хатину, поле й садок. А хлоп’я все ближче надходить до воріт. І нараз серед найбільшої тиші знялося зненацька пташине джеркотання, розлетілися навсібіч ластівки з кубельця, і старі, і їхні дитинчата. Пискнява стоїть у повітрі, пурхають птахи попід стріхою, крають небо, шугають перед повіткою і пищать, пищать.
Підвело очі вгору хлоп’я, спинилися відразу й корівка, і кізка, обернулася й мачуха поглянути, звідки цей писк.
І раптом з ластів’ячого кубельця до дверей повітки стало спускатися якесь пасмо. Ось воно затулило двері, заколивалося, розполовинилося, і в дверях повітки показався дідусь із довгою сивою бородою, в білій підперезаній сорочині, а під пахвою в нього сніп пшениці. Стоїть дідусь непорушно, тільки, всміхається, та ще долоню до хлоп’яти застережно простяг, зупиняючи його, щоб далі не йшов. А пасмо все коливається тихесенько при одвірку.
Зблідла мачуха з переляку: вона ж бо, зайда зажерлива, і не чула, звісно, ніколи, що може бути такий дідусь у хаті, не знала, що там предки вплітали колись у плотики.
Ягор пильненько задивився на дідуся і, побачивши в того сніпок пшениці під пахвою, всміхнувся радісно.
Стоїть мачуха, остовпіла від дива дивного, але тільки не стало дідуся, пойняли її гнів і лють: «Ти ба, якесь дитя, виходить, дужче за мене в цій хаті? Та ще чаклуни об’явилися під стріхою і теж тягнуть руку за ним. Ні, не буде його ноги в хаті!» Винесла вона отой кусник хліба, що залишився був першого дня після вечері, викинула крізь розчинені ворота Ягорові під ноги і накричала на сироту:
– Ось, це все, що тобі батько полишив у спадок. Забирай і йди геть, щоб тебе очі мої не бачили.
Підняв Ягор хліб і спитав:
– Може, ти щось іще віддаси мого?
– Віддам, – знов загорлала мачуха, – одне зерно, одну соломинку й одну шерстинку. Сили, що в тебе, що в них, однаково, от і гуртуйтесь, коли хочете.
Отак вона знущалася з дитини, але в недобрий для себе час, бо вже переповнилася міра терпіння.
Допіру вона рота стулила, як через леваду звідкись простяглася довжелезна линва. Тої ж хвилини її кінці прив’язалися до стовпців воріт, потім щось упряглося в ту линву й напнуло її. Міцно напнуло, а ще міцніше потягло. І рушили ворітця, рушив увесь пліт і все, що плотом огороджено було: поїхала з пагорка і хатина, і повітка, і поле.
І тільки-но рушило обійстя, розкрилася пастка, викопана проти воріт, упала мачуха в ту яму, і хата привалила мачуху, стяла голову бабі Полудниці. А все добро, що хлопцеві належало, ціле-цілісіньке, наче на долоні, з’їхало з горбка прямо до сирітки. І ніде нічого ніби й не було видко, лише на левадці зосталися сліди копитець, не більші від мишачої лапки.
І стало те обійстя перед Ягором. Обняв малий однією рукою кізку, другою корівку і зайшов з ними до господи своєї. І тільки ступило дитя в хатину, заяскріли цвяшки, спалахнула стара лампа і прядка материна пустила сльозу. А соломинка, зернятко й шерстинка теж прийшли і, вгамувавшись, лягли до ніг сиротині в його хаті.
А що ж Баган? Оно він у своєму сніпкові пшениці в повітці, і вже спить. А чого б і ні, коли з усіх його обов’язків саме цей для нього найлюбіший.