Росинка-мандрівниця – Врублевська Валерія

Росинка народилася чудового літнього ранку, ко­ли зоря тільки підсвітила і підфарбувала окраєць нічного неба. Вона розправила свою прозору коро­теньку суконьку з рясною спідничкою, пов’язала бла­китною стрічкою свою біляву голівку і порскнула з жовтого лютика, де вродилася, просто на пелюстки рожевої Смолянки, яка жила зовсім поруч.

– Обережно, ах, обережніше, – прошепотіла Смоляночка. – У мене такий ніжний колір! Не за­лиште плями!

– Ну, що ви, я ж зовсім прозора! – здивувалася Росинка.

– А й справді, у вас чудове вбрання. От прийде Сонечко і теж зігріє і висушить мою сукню.

Росинка скотилася на траву і побігла до струмка, їй хотілося погомоніти. Адже Веселий Струмок був їй двоюрідним братом.

По дорозі зустрівся батько Туман. Сивий і ста­рий, він тяжко ступав понад самою землею.

– Куди це ти, донечко?

– Таточку, не затримуй мене. Я спішу до свого брата Веселого Струмка.

– Ну, біжи, доню, біжи. Тільки стережися Со­нечка. Воно висушить тебе.

–- Сонечко? Ні, тату, воно добре, ніжне. Смолян­ка он яка тендітна, а чекає на нього.

– Воно добре, та не для всіх. Побачиш його – ховайся під листя, в тінь.

Росинка вже не чула батькової поради, щодуху мчала зеленим лужком навпростець. Раптом вона зу­пинилась, зачудована червоним сяйвом якоїсь диво­вижної квітки.

– Ти хто? – запитала.

– Хто мене будить? Хіба вже зійшло Сонеч­ко?– ледь кивнула чудовою голівкою квітка.

«Яка дивна квітка», – подумала Росинка.

– Цс-сс-цс-цс, – засюрчав поруч Коник. – Куди мандруєш, Крапелько?

Росинка зупинилась.

– Чом називаєш мене чужим ім’ям?

– А хіба ти не водяна крапелька?

– Ні, я Росинка.

– Ет, однаково – вода. Давай побалакаємо з тобою.

– Ні. Я поспішаю.

– Шкода. На нашій галяві так рано ніхто не прокидається і ні з ким словом перемовитись.

– Конику, а чому ота червона квітка не розплю­щує очей?

– Де – цс-цс? Де – цс-цс? – проспівав Коник. – А, то Тюльпан, він прокидається тільки тоді, коли з’являється Сонечко.

– Будь здоров, Конику, – чемно сказала Ро­синка.

– Ходи здоров,а, Крапелько, – знову помилився Коник.

Росинка легенько перекочувалась через травинки, задивлялась на кожну квітку – чи повертає та голо­ву до Сонечка. І сама думала про дивне і, мабуть, дуже красиве Сонечко.

Біля самого Струмочка вона побачила пані Жа­бу, котра лежала, припавши до мокрої землі.

– Доброго ранку, пані Жабо! Ти що тут робиш?

– Ох, моя дитиночко, – застогнала, сіпаючись, Жаба, – хочу трохи віддихатись, поки немає Со­нечка.

– Хіба ти його не любиш? Всі кажуть, що воно таке гарне.

– Гарне? От як висушить усе навкруги, побачиш. Я тільки вдосвіта й можу подихати повітрям. А цілий день – у воді.

Жаба й не помітила, що Росинка позадкувала від леї.

– Привіт, братику! – Вигукнула Росинка і сіла на камінець над Веселим Струмком.

– Шаную, шаную, сестро, – тихо проплюскотів Струмок. – Не барись тут, скоро прийде Сонечко.

– А я його не боюсь, кажуть, воно таке гарне!

– Бозна-що балакаєш! – забулькав Струмок.

– А що воно мені зробить?

– Висушить, висушить, – шуміла вода.

– І нічого од мене не лишиться? Мене не буде?

– Так, так, нічого! Ти піднімешся до неба білою парою. Кожного дня багато моїх крапель воно заби­рає до себе, і я все мілію й мілію.

Не збентежила Росинку і ця пересторога.

– Я стану хмаркою! Легка, летюча – це ж чу­дово! Я так мрію про це!

І ось ковзнув по вершечках трави, пелюстках кві­тів перший промінь Сонця. Низько-низько вклонився йому старий Туман, розплющила свої чудові очі чер­вона квітка Тюльпан, а Жаба, важко дихаючи, шу­бовснула у воду.

– Ах, ну де ж воно, те Сонечко? – бентежно ше­потіла Росинка.

І раптом побачила велике рожеве коло.

– О, воно наче велика Росинка! – намагалась вигукнути. Та вже висушило її сонечко і крихітним струмочком звилася на камені блакитна стрічка.

І вже легкою хмаркою линула у високості в теп­лих обіймах променів. Захоплено дивилась вона на неозору Землю. Росинці було зовсім не лячно, а легко і радісно, наче вона знала, що повернеться знову до яскравих квітів і зелених трав, до батька Тумана і брата Веселого Струмочка.