Лагідне нічне Привиденя
З давніх-давен у Ойленштайнському замку жив маленький Привид. Чи просто добродушне Привиденя, одне з тих, які, коли їх не розсердити, нікому не зроблять шкоди.
Удень воно спало у важкій, окутій залізом дубовій скрині, добре схованій за товстим димарем, і ніхто й гадки не мав, що там поселився привид.
Та як тільки годинник на ратуші в містечку Ойленберзі, що біля підніжжя замку, вибивав північ, Привиденя прокидалося. Рівно на дванадцятому ударі воно розплющувало очі, випростувало руки й потягалося. Потім діставало з-під стародавніх листів і грамот, що правили йому за подушку, в’язку з тринадцяти ключів, яку всюди носило з собою. Махало нею – і скриня миттю сама відчинялася.
Тоді Привиденя вилазило зі скрині, зачіпаючи головою павутину, – в цьому закутку горища, де роками не ступала людська нога, було страх багато павутини й пилу. Павутина теж припала пилом. Ледь Привиденя торкалося її, як згори сипалася густа курява.
– Ачхи!
Привиденя щоразу чхало, як вилазило зі скрині, бо зачіпало головою павутину і курява набивалась йому в ніс. Потім воно струшувалось, щоб зовсім прогнати сон, вилітало з-за димаря й починало свої опівнічні мандри.
Як усі привиди, воно було невагоме. Прозоре й легеньке, ніби пасемце туману. Добре, що воно ніколи не вирушало в подорож без своєї в’язки ключів. Без неї найлегший вітерець заніс би його хтозна-куди.
Але не лише через це Привиденя всюди носило з собою ключі. Як тільки воно махало тією в’язкою в повітрі – перед ним зразу відчинялись кожні двері чи ворота! Відчинялися самі, байдуже, чи були вони на засуві, чи на замку, взяті на клямку чи тільки причинені. Те саме діялося з віками скринь і дверцятами шаф, з комодами й валізами, ба навіть із заслінками до печей і шухлядами, підвальними віконцями й мишоловками. Помах в’язки – і вони відчинялися, другий помах – і вони знов зачинялись.
Привиденя дуже тішилося, що має в’язку з тринадцяти ключів. «Без неї, – часом думало воно, – жилося б куди важче…»
У негоду Привиденя вночі здебільшого поралося в залах замкового музею, серед старовинних картин і зброї – гармат і списів, щабель і пістолів. Задля розваги воно помахом в’язки ключів піднімало і спускало заборола на рицарських шоломах, гуркало гарматними ядрами, качаючи їх по підлозі, а часом, як мало охоту, заводило розмову з панями та панами в позолочених рамах у рицарській залі.
– Добривечір, любий мій! – казало воно, спинившись перед портретом графа Георга-Казимира, що жив років із п’ятсот тому і був великим неотесою, – Пригадуєш, як осінньої ночі ти побився об заклад із своїми товаришами, що спіймаєш мене і власноручно викинеш у вікно? Той твій заклад, ніде правди діти, дуже мене розсердив. Тож не ображайся, що я нагнав на тебе такого страху. І все ж чи варт було тобі відразу стрибати з вікна, та ще й з четвертого поверху? На щастя, ти не забився, бо впав у вигрібну яму. Однак погодься, справа могла б скінчитися кепсько.
А то розкланювалося перед портретом пфальцської графині, красуні Елізабет Барбари; колись, років чотириста тому, воно допомогло їй знайти коштовні золоті сережки, що їх із підвіконня поцупила сорока.
Або ж зупинялося перед гладким паном з рудою бородою і мереживним комірцем поверх шкіряного френча. Був то не хто інший, як шведський генерал страхополох Торстен Торстенсон. Триста двадцять п’ять років тому він із своїм військом обложив замок Ойленштайн і містечко, але вже через кілька днів уранці зняв облогу і ні з чим пішов із солдатами геть.
– Агов, генерале! – казало Привиденя, оглядаючи Торстенсонів портрет. – Гадаю, вчені люди ще й досі сушать собі голови над тим, що примусило вас з таким поспіхом знятися… Та не тривожтеся, генерале, про все те я змовчу. От хіба розкажу Угу Шугу, він полюбляє такі історії. Але вам, сподіваюся, це аж ніскільки не зашкодить.
Пригода з Торстенсоном
Коли погода хоч трохи сприяла, Привиденя просто з горища пускалося в мандри. Як ніжно пахло прохолодне нічне повітря, як легко й вільно дихалося під високим небом!
Дуже любило Привиденя місячні ночі.
Перескакувати з зубця на зубець по високому сріблястому мурі, коли місяць кидає тобі ясненький промінь, біліший за хмарку снігової пороші, – це ж просто чудово! Привиденя ставало тоді таке веселе і щасливе, що знай стиха хихотіло:
– Хи-хи-хи-хи! Як гарно на Ойленштайнському замку, коли світить місяць! Хи-хи-хи-хи!
Інколи Привиденя гралося з кажанами, що випурхували вночі зі своїх схованок і кружляли довкола замкових веж; часом дивилося, як миші й пацюки снували біля вікон підвалу, а деколи слухало котячі концерти або ловило в долоні тріпотливих нічних метеликів.
Найдужче Привиденя любило літати в гостину до свого давнього друга Угу Шугу. Той мешкав у дуплистому дубі край замкової гори, що круто спадала до річки. Угу Шугу був завжди радий Привиденяті. Він-бо й сам цілісінький день спав, а прокидався лише біля півночі. Був він старий-престарий і дуже мудрий і суворо стежив, щоб усі ставилися до нього з належною повагою. Навіть Привиденяті не дозволяв звертатися до себе на «ти», хоч це їхній дружбі зовсім не шкодило.
Привиденя звично вмощувалось обіч Угу Шугу на гіллячці, і вони збавляли час, розповідаючи один одному різні історії: довгі й невеличкі, давні й нові, такі, від яких хотілося сміятись, плакати чи поринути в роздуми, – власне, те, що спадало друзям на думку.
Якось уночі, коли Привиденя знов прилетіло до дуплястого дуба, Угу Шугу мовив:
– Коли не помиляюся, ви хотіли розказати мені історію про шведського генерала. Звали його, здається, Борстензон?
– Торстенсон, – відповіло Привиденя, – Торстен Торстенсон.
– І що ж із ним сталось?
– Ой, то страшенно кумедна історія. Було це триста двадцять чотири – ні, стривайте, триста двадцять п’ять років тому. Якраз мине наступного місяця, двадцять сьомого липня. Ось тоді й прийшов сюди із своїми шведами цей Торстенсон. Війська – не злічити: піхота, гармати, кіннота. Тисячі солдатів та офіцерів. Довкола замку й містечка вони розбили намети, вирили окопи і траншеї. І, звісно, повикочували на бруствери свої кляті гармати та й ну обстрілювати замок і містечко.
– Уявляю собі, приємного було мало, – зауважив Угу Шугу.
– Ще б пак! – вигукнуло Привиденя. – Казна-що, та й годі! Цілий день аж до півночі одно бабахкало й гуркотіло. На щастя, сплю я міцно, спроста не розбудиш. Але що коїлося тоді! Сказати щиро, несила було терпіти. Без кінця гарматна стрілянина, гуркіт, тріск, коли в мури влучали ядра! Півтижня терпів я цю страшенну гуркотняву, а тоді сказав: доволі!
– Та хіба ви могли їм перешкодити? – спитав Угу Шугу.
– Звісно, міг! Я взявся за цього Торстенсона. Наступної ж ночі я подався до нього в генеральський намет і висловив йому свою думку.
– А хіба ж біля намету не стояла варта?
– Стояла, та ще й яка. Лейтенант із двадцятьма солдатами, а може, й з двадцятьма п’ятьма. Вони хотіли зупинити мене, наставивши свої шаблі й списи, а лейтенант навіть витяг пістоля й пальнув у мене. Але ж ви знаєте, що ні шабля, ні спис мені не страшні, і кулі мене не беруть: усе проходить крізь мене, мов крізь дим або туман. Ніщо не могло стати мені на заваді, і я прослизнув до генеральського намету
– І що ж було далі? – нетерпляче питав Угу Шугу
– Торстенсонові я таки завдав доброго чосу «Якщо тобі дороге життя, – пригрозив я йому, розмахуючи руками і страшенно форкаючи, коли тобі дороге життя, то негайно знімай облогу, щоб і сліду твого й твоїх солдатів тут більше не було».
– А пан генерал що?
– Стояв босий, у мережаній нічній сорочці, і цокотів зубами від страху. А потім упав передо мною навколішки й почав просити милосердя. «Змилуйся наді мною! – кричав він. – Прошу тебе, змилуйся! Я зроблю все, що звелиш!» Тоді я вхопив його за комір і трохи струсонув. «Саме це я й хотів від тебе почути, – сказав я йому. – Удосвіта забирайся звідси! І щоб більше ноги твоєї не було тут! Чув, що я кажу?»
– Оце-то так! Ну, а Торстенсон?
– Скорився. На ранок, тобто вранці двадцять сьомого липня, він подався геть із своїм військом. Накивали п’ятами, аж курява стояла, і кіннота, і гармаші, і піші солдати, а перед вів сам Торстенсон із своїм штабом.
– І що ж, більше так і не з’являвся? – поцікавився Угу Шугу.
– Ніколи, – відповіло Привиденя стиха захихотіло.
Не згадуймо про денне світло
Привиденя скінчило свою розповідь про великого шведського генерала Торстена Торстенсона. Якийсь час друзі сиділи на гілці мовчки й дивилися вниз на долину: на річку, що мерехтіла в місячному сяйві, на вежі й дахи містечка Ойленберга з його флюгерами й димарями, крутими сходами і крутими балконами. Де-не-де ще горіли пізні вогники, та й вони гасли один по одному.
Привиденя із Ойленштайнського замку глибоко зітхнуло.
– Шкода, – мовило воно, – що я дивлюся на річку й містечко завжди тільки вночі, коли світить місяць. Я ніколи їх не бачив при денному світлі.
Угу буркнув щось зневажливе.
– Не згадуйте про денне світло, – попросив він, – а то в мене болять очі. Як на мене, то досить і місячного світла, яснішого я не зношу.
– І все-таки! – заперечило Привиденя. – Усе-таки хотілося б хоч разочок глянути на світ удень! Просто щоб збагнути, чим він різниться від нічного. Для мене, я певний, це було б дуже повчально… І цікаво.
– Пхе! – обурився Угу. – Як могли ви, таке розважливе Привиденя, та й забажати собі казна-чого? Повірте, любий друже, якось денне світло захопило мене в дорозі, і цього з мене досить навік-віки!
Привиденя наставило вуха.
– Я нічого про це не знаю, пане Шугу, розкажіть мені! Та ще якби зараз.
Угу настовбурчив пір’я, нашорошив вуха й стрепенувся. Здавалося, що йому нелегко про це згадувати.
– Замолоду, – почав він, – я час від часу залітав далеко на околиці Ойленштайна – щоб трохи пополювати, а то й просто з цікавості. Та якось сталося, що я втратив лік часу – і уявіть собі! – раптом помітив, що вже розвидняється. Лишенько моє! До Ойленштайна було щонайменше сім миль. Чи долечу туди до сходу сонця? Я летів щодуху, але сонце було прудкіше за мене. Майже на півдорозі воно настигло мене. Його яскраве проміння мене осліпило, і я мерщій заплющив очі. Чи знаєте ви, як воно на душі, коли летиш, а не бачиш куди?
– Приблизно уявляю собі, – сказало Привиденя.
– О ні! – вигукнув Угу Шугу. – Це неможливо уявити, якщо не пережив сам. Повірте, то було щось жахливе. Але найжахливіше чекало попереду.
Тут Угу Шугу здалося доречним помовчати, – по-перше, для того, щоб відкашлятись, а по-друге, він почав помітно хвилюватись. Привиденя нетерпляче засовалося на гілці.
– А що таке? – спитало воно.
– Гайвороння, – відповів Угу Шугу. – Зненацька я почув, як воно закрякало. На мене ринула десь, мабуть, ціла зграя, тридцять, а то й сорок отих хрипливих крикунів. Кляті гайворони відразу помітили, що я сліпий, безпорадний. Залопотіли крильми, оточили мене і натуркали в самісінькі вуха найбридкіших слів, які я будь-коли чув. Та й це ще не все! Один гайворон зовсім знахабнів і, пролітаючи повз мене, добряче скубнув. Інші, бачачи, що я не можу боронитися, теж почали мене дзьобати, дряпати пазурами, і я вже був певен, що настала моя остання година. Ох і страху ж я натерпівся, любий друже, ніби побував у пеклі. Не втямлю й досі, як я відбився від них і все-таки втрапив додому. Ні живий ні мертвий опинився я у своєму дуплі. Тут мені вже не загрожувала гайвороняча зграя, але не питайте, як мене побили! Страшно згадати, любий друже, страшно згадати!
Угу вдарив крильми, немов хотів струсити з себе спогади про той злощасний ранок.
– Ось чому, – закінчив він свою розповідь, – я зарікся вилітати з дому вдосвіта. Ми, нічні істоти, не створені для денного світла. І ви теж, вельмишановний друже, ви особливо.
Прикрощі
Привиденяті дедалі частіше і дедалі дужче кортіло подивитися на світ за дня. Дарма що Угу Шугу знай відраджував його.
– Не віриться, щоб мене спіткало якесь лихо, – казало Привиденя. – Зрештою, у мене є в’язка ключів, я зможу захиститись. Та я й невразливий. Що мені станеться?
Ой, недарма лізуть у голову такі Думки! Якось уночі наприкінці червня Привиденя вирішило-таки доскочити свого. Що для цього треба, воно добре знало:
– Не облягатись, як звичайно, з кінцем опівнічної години, а діждатися світанку. Оце й усе.
З кінцем опівнічної години Привиденя завжди почувало невимовну втому. От І сьогодні, близько першої години ночі, його напали позіхи, голова і все тіло робились дедалі важчі. Тоді Привиденя вмостилося на краєчку скрині (так певніше) і сказало само собі:
– Не піддавайсь, Привиденя! Тільки не піддавайся!
Але що могло воно подіяти проти своєї вдачі? Як тільки-но годинник на вежі вибив першу і опівнічна година скінчилася, Привиденя відчуло, що йому паморочиться в голові. Довелося на мить заплющити очі, а коли воно їх розплющило – все довкола пішло обертом: димар, місяць у слуховому віконці, павутиння й крокви – все кружляло та й кружляло, і Привиденя вже не могло добрати, де верх, а де низ. Раптом воно втратило рівновагу, похитнулося, упало на дно скрині і відразу міцно заснуло.
Проспало Привиденя до півночі, а прокинувшись, було дуже розчароване й сердите, сердите на самого себе. Проте воно й не думало так одразу відступатися від свого задуму.
– А може, сьогодні мені таки пощастить, – сказало воно само до себе, – Принаймні треба ще раз спробувати.
Але й цього разу, як першого, його спіткала невдача. Не подолало воно сну й третьої ночі.
«Невже-таки я не знайду якоїсь ради?» – думало Привиденя четвертої ночі.
Погода була погана. Дощ тарабанив по даху, у димарі завивав вітер, у ринвах плюскотіла вода. Зовсім зажурене, Привиденя подалося до замкового музею. Георг-Казимир та інші графи лицарі насмішкувато поглядали зі своїх позолочених рам (так принаймні йому здавалося), а генерал Торстен сон так скривився, ніби ось-ось зайдеться реготом.
– Бракувало тільки, щоб з мене й ви глузували! – буркнуло Привиденя.
Воно вже хотіло повернутися спиною до генерала, а заразом до всіх графів та лицарів, як помітило в скляній вітрині золотий годинник, той самий Торстенсонів кишеньковий будильник, якого генерал загубив у поспіху відступу і який згодом, після багатьох пригод, став експонатом замкового музею. Привиденяті вже доводилося гратись тим будильником, тож воно вміло ним користуватися і тепер склало собі новий план.
– Сподіваюся, мій любий Торстенсоне, ти не будеш проти, коли я на якийсь час позичу твій будильник, – сказало воно, посміхаючись. – Та не хвилюйся, я беру його з якнайкращим наміром.
Сказавши це, Привиденя махнуло в’язкою ключів, одчинило вітрину й вийняло годинник. А тоді кинулося з ним на горище, задоволено скочило в скриню й накрутило будильник на дев’яту ранку.
«Якщо я прикладу вухо до будильника, – подумало воно, – то неодмінно прокинуся, коли він задзеленчить, і ніщо вже не поламає мого задуму».
Та ба, Привиденя знову помилилось! Генералів будильник задзвонив рівно о дев’ятій, але воно його не почуло. Воно спало собі аж до дванадцятої години ночі й прокинулося лише тоді, коли до замку долинув дзвін годинника на ратуші.
– Як же це так? – не могло воно зрозуміти і спробувало щастя з будильником удруге й утретє, але знову зазнало невдачі.
Тоді Привиденя вирішило наступної ночі покласти Торстенсонів годинник назад у вітрину, і це була добра думка. Бо обидва музейні доглядачі встигли виявити зникнення коштовного експоната і зчинили переполох. Заявили навіть у поліцію, і пан старший кримінальний вахмістр Гольцінгер зробив висновок:
– Тут доклали рук спритні хлопці. Залізти у вітрину й не лишити щонайменшого сліду – таке під силу тільки неабияким майстрам своєї справи!
І ось золотий годинник знову лежав на своєму місці, ніби нічого й не сталося. Нехай музейні доглядачі завтра вранці сушать собі голови, як він там опинився, Привиденяті було про це байдуже, воно мало свій клопіт. Усю цю історію воно розповіло Угу Шугу і спитало його:
– Чи не можете ви мені пояснити, чому генералів будильник не збудив мене?
У пана Угу заблищали очі, здавалось, він напружено думає над запитанням Привиденяти. Мудрий Угу, звичайно, знав, що кожному привидові на землі приділено якийсь один годинник і що саме від того годинника залежить, коли привид має прокидатись, а коли лягати спати.
«Ваш годинник, любий друже, – міг би він сказати, – це той, що на Ойленберзькій міській ратуші, і ви мали б уже це знати. Тільки він і визначає вам час. Навіть якби ви не почули його ударів, ви мусите коритися йому. І нічого ви тут не зробите, не допоможе вам ніякий генералів будильник. А коли вже вам так треба хоч раз прокинутись у незвичну годину, для цього довелось би переставити стрілки годинника на ратуші – вперед або назад. Але я не радив би вам цього робити. Краще не втручатися не в свої справи».
Все це Угу Шугу міг би сказати Привиденяті, якби схотів. Але він вважав, що розумніше буде не розкривати цієї таємниці. Хтозна, чи не зробило б Привиденя саме так – заходилось би крутити стрілки годинника на ратуші, і невідомо, чим би все скінчилося.
Ні, краще-таки він про це нічого не казатиме Привиденяті. І він відповів малому так:
– От що, любий друже, бувши вами, я змирився б з тим, що є на світі речі, яких не змінити. Мабуть, нічні привиди не можуть гуляти за дня. З цим ви повинні згодитися і задовольнитися своєю долею.
Диво, та й годі!
Привиденя дуже засумувало і в наступні ночі часто бувало похнюплене. Після всього пережитого воно більше не вірило, що йому коли-небудь пощастить побачити світ удень. Але ж бо відомо, що бажання часом справджуються тоді, коли цього найменше сподіваєшся.
Після розмови з Угу Шугу минув рівно тиждень.
І знову годинник на ратуші вибив дванадцяту, і, як звичайно, з останнім ударом Привиденя прокинулося. Протерло зі сну очі, за звичкою випростало руки й потяглося. Потім вилізло зі скрині, зачепило головою павутиння, голосно чхнуло – «Ачхи!» – і, брязкаючи ключами, вилетіло з-за димаря.
О, диво! Як сьогодні змінилося горище! Якось незвично посвітлішало, стало ніби просторіше!
Крізь шпарини поміж черепицею лилося золоте місячне світло. Як багато його тут!
Хіба місячне світло золоте?
Місячне світло сріблясто-біле, часом аж блакитнувате… Але золоте?
«Як це не місячне сяйво, – міркувало Привиденя, – то що ж воно таке?»
Привиденя кинулося до найближчого віконця, щоб визирнути надвір, але відразу аж сахнулося назад і заплющило очі.
Надворі було так ясно, аж очі сліпило. Привиденя, мружачись, обережно виглянуло з віконця. Минув якийсь час, поки воно нарешті зовсім розплющило очі.
– Ох! – вражено вигукнуло Привиденя.
Який же ясний сьогодні світ! І який барвистий!
Досі Привиденя вважало, що дерева чорні, а дахи сірі. А тепер побачило, що ні, що дерева зелені, а дахи червоні.
Усе мало свою барву!
Двері й віконні рами були коричневі, гардини на вікнах – строкаті. Подвір’я замку вкрите жовтим гравієм, на мурах зеленіли кущики блискучої, соковитої трави, на башті майорів прапор з червоними й золотистими смугами, а над усім цим – осяйна блакить літнього неба, й на ньому – кілька білих хмаринок, маленьких, загублених, як рибальські човни в безмежному морі.
– Як же гарно! Як гарно! – не могло надивуватися Привиденя.
Аж через якийсь час воно збагнуло, що сталося.
– Невже-таки я прокинувся вдень?
Привиденя протерло очі, чмихнуло носом – ні, ні, то був не сон!
– Це день, це ясний день! – вигукнуло воно з великої радості.
Як і чому саме сьогодні його бажання справдилося, Привиденя не знало.
Може, сталося диво?
Хто це знає…
Але Привиденяті було про те байдуже. «Головне, – думало воно, – що я нарешті роздивлюся на світ удень. Гайда! Не можна ні хвилини гаяти. Треба гарненько розглянутися в замку».
Затінок і сонце
Згораючи з цікавості, Привиденя мерщій збігло драбиною з горища. Опинившись на головних сходах, воно перелетіло з четвертого поверху на третій, з третього на другий, а з другого на перший. А тоді майнуло у вестибюль, що виходив на замкове подвір’я.
Як на те, саме цього ранку пан учитель Тальмайєр привів свій четвертий клас у замковий музей і саме тієї миті йшов з учнями через вестибюль до зали.
Побачивши Привиденя, дівчатка заверещали з подиву, а хлопці загукали:
– Пане Тальмайєр, привид! Привид, пане Тальмайєр!
У вестибюлі знявся неймовірний галас, і Привиденя, не звичне до крику дітей, так перелякалось, що кинулося навтьоки. Воно шаснуло в двері і опинилось на замковому подвір’ї.
Діти зрозуміли, що Привиденя їх злякалося.
– Мерщій, мерщій! – загукало кілька хлопчаків. – За ним, спіймаємо його!
– Авжеж, авжеж! – закричали всі. – Спіймаємо, спіймаємо! Та швидше, бо втече!
І не встиг пан учитель Тальмайєр якось зупинити дітей, як вони, всі тридцять сім, кинулися ловити малого привида. Галасуючи, мов воїни-індіанці, промчали вони через вестибюль і збилися біля дверей.
– Ви його бачите? Ви бачите його? – гукали до передніх ті, хто був позаду, а передні кричали:
– Он він побіг!
Привиденя постояло, доки змогло, в затінку під муром, – як і всі нічні істоти, воно боялося яскравого сонячного світла. А взагалі його бавило, що діти за ним погналися.
«Кричіть собі! – думало Привиденя. – Коли ви гадаєте, що я боюся вас, то помиляєтесь».
Один раз воно підпустило дітвору до себе на кілька кроків. Але тільки-но передні хлопчаки намірились його схопити, воно зненацька відскочило вбік – і переслідувачі заорали носом землю.
«От добре, от добре! – раділо Привиденя. – Зробимо так і вдруге!»
І вдруге хлопчаки попадали на землю. За третім разом Привиденя необачно вистрибнуло із затінку на яскраве сонячне світло.
І тоді сталося щось дивовижне!
Ледве Привиденяти торкнувся перший же сонячний промінь, його ніби добре вдарило в голову, і воно трохи не впало на землю. Зойкнувши, воно затулило руками обличчя й захиталося. Тієї ж миті діти загукали:
– Ой, дивіться! Що це з привидом? Спершу він був білий і враз почорнів, став чорний, як сажотрус!
Привиденя чуло крики дітей, але нічого не розуміло. Воно відчувало: з ним щось сталося, але не могло збагнути, що саме. Та й звідки воно мало знати, що привиди чорніють від першого ж сонячного променя?
«Треба тікати! – майнула в голові єдина ясна думка. – Тікати треба! Якомога далі звідси!»
Та куди ж?
Назад на горище не можна: діти заступили йому дорогу…
А отой колодязь посеред замкового подвір’я! Що, як скочити в колодязь? Там буде безпечно. Не страшно ні дітей, ні сонячних променів… Привиденя думало не довго, метнулося до колодязя і кинулось униз.
Діти побачили це і страшенно злякалися.
– Пане Тальмайєр! – загукали вони. – Ідіть швидше сюди! Привид упав у колодязь!
Пан Тальмайєр зроду не вірив у привиди. Він був певен, що в колодязь упала людина.
– Ой лишенько! – лементував він, заламуючи руки, – Ой, нещастя, діти! Треба негайно гукати на порятунок! Гукайте, діти, гукайте!
Пан Тальмайєр. І тридцять сім дітей загукали на допомогу. Вони гукали так голосно, що до них миттю збіглись управитель замку, обидва музейні доглядачі, і кожен, хто на той час прийшов до музею, – всі розгублено допитувалися, що сталось.
– Уявіть собі, – заникувався пан Тальмайєр, – хтось упав у колодязь!
– Котрийсь із ваших учнів? – жахнувся управитель замку.
– На щастя, ні. Хтось інший…
– Хто ж?
Пан Тальмайєр здвигнув плечима.
– Не знаю, – мовив він. – Але ми всі бачили, як він упав туди, і я вважаю, нам треба зробити все, щоб витягти його звідти!
У колодязі
У колодязі на глибині добрих сорока метрів стояла вода, чорна й холодна. Привиденяті анітрішки не хотілося лізти у воду. В стінці колодязя воно помітило виступ, де вільнісінько можна було сісти. Тут воно вмостилося й поглянуло на темне дзеркало води.
З глибини колодязя на нього дивилася чорна постать. Вона мала білі очі і в руці – в’язку з тринадцяти ключів.
По тій в’язці Привиденя пізнало в чорній постаті своє відображення.
– Ой, який у мене вигляд! – жахнулося воно. – Адже я став зовсім чорний! Чорний з голови до ніг! Тільки очі в мене лишилися білі. Вони світять так яскраво, що й справді можна мене злякатися. Я навіть сам себе починаю боятись! Ой!
У голові в Привиденяти ще й досі гуло. Воно почувалося зовсім розбитим, виснаженим.
«Хотів би я знати, чому почорнів, – питав малий сам у себе. – А отой страшний удар у голову! Тільки згадаю про нього, в голові одразу наморочиться… Це, мабуть, сонячне світло так ударило. Воно, мабуть, і зробило мене чорним… Якби я був знав про це раніше! Тоді я любенько лежав би в своїй скрині і носа не потикав надвір…
Привиденя зневажливо поглянуло на своє відображення.
«Страшно й подумати, що я весь вік проживу отакою чорною потворою! Може, є на це якась рада, якийсь спосіб, щоб знову стати білим? Може, може…»
Поки Привиденя сиділо навпочіпки і снувало свої думки, управитель побіг до свого кабінету і викликав телефоном пожежників. Незабаром до замкової брами, несамовито ревучи, під’їхала пожежна машина, де сиділи начальник і семеро членів пожежної команди.
Начальник пожежників звелів управителеві замку і панові вчителю Тальмайєру розповісти про все, що сталося, потім на хвилину замислився і, приклавши два пальці до свого золотого начальницького шолома, сказав:
– Зрозуміло, панове! Хтось із моїх людей спуститься в колодязь і врятує потерпілого.
Він повернувся до пожежників і спитав:
– Хто хоче добровільно?
Кожен із семи пожежників приклав праву руку до шолома й вигукнув:
– Я, пане начальнику!
Та начальник вибрав найменшого, наймізернішого серед своїх людей. До пожежного пояса йому причепили довгого каната, а начальник власноручно повісив йому на шию ліхтар і сказав:
– Постарайтеся, голубе!
Пожежник обережно й повільно спускався мотузяною драбиною в колодязь, а товариші тримали його за довгий канат, прив’язаний йому до пояса.
Привиденя бачило, як пожежник з ліхтарем спускається в колодязь. На душі в малого стало кепсько, адже воно могло прикинути, за який час пожежник порівняється з ним і помітить його.
«Що тоді буде?» – міркувало Привиденя.
Воно почало озиратись довкола.
Якраз проти виступу, де Привиденя сиділо, воно побачило у стіні колодязя низенькі залізні двері. На них висів величезний старий замок.
Куди ці двері ведуть?
Привиденя хутенько махнуло в’язкою ключів. Залізні двері відчинилися, а за ними стало видно вузький підземний хід.
«Он як, потайний хід!» – подумало Привиденя
Воно гулькнуло туди, і двері за ним зачинилися, наче так і було.
– От і добре! – зраділо Привиденя. – Чудово! Нехай вони там, нагорі, шукають з ліхтарями, скільки хочуть. Тут мені безпечно. Тут я пробуду, аж поки виб’є північ. А тоді повернуся через колодязь до себе на горище, та й по всьому.
Куди веде потайний хід?
Досі Привиденя вважало, що справді добре виспатися можна тільки в дубовій скрині. Але тепер воно зрозуміло, що помилялося. Навіть на вогкій кам’яній підлозі спалося солодко – так солодко, що, прокинувшись, Привиденя добряче напружило пам’ять, поки згадало, як сюди потрапило.
Правда, цього разу воно не чуло, як дзвонив опівночі годинник: сюди, в підземелля, не долинав згори жоден звук. І все-таки Привиденя добре знало, що була вже північ. Воно чудово виспалося, як і тоді, коли прокидалось у себе в скрині з дванадцятим ударом годинника.
Бракувало йому тут тільки павутиння й куряви.
«Така прикрість, – думало воно. – І в носі тобі ніщо не полоскоче! Коли я, прокинувшись, не чхну, мені наче чогось бракує».
Привиденя хотіло було повернутися до замку через колодязь, як надумало вчора. Але, коли воно вже підійшло до залізних дверей, йому сяйнула інша думка:
«А що, коли вийти на другий край потайного ходу? Я б довідався, куди він веде».
Привиденя було у захваті від свого нового задуму, Затиснувши під пахвою в’язку ключів, воно рушило потайним ходом, Просуватися йому було не важко, адже в темряві воно бачило, як кішка. Дедалі глибше вів його підземний хід, поки привів до розгалуження на два рукави.
Привиденя на мить розгубилося.
«Куди ж мені піти: праворуч чи ліворуч? – замислилося воно. – Важко сказати! Погадаю краще на ключах: праворуч… ліворуч… праворуч… ліворуч… праворуч… ліворуч…»
Вийшло – праворуч. От і чудово! Не вагаючись більше, полинуло Привиденя праворуч. Тут було вогко. Вогко й холодно. Часом дорогу перебігали пацюки. А може, то були й миші? Блискавично виринали вони з темряви і так само блискавично щезали. Не встиг би навіть спитати їх, куди веде потайний хід.
«Десь же він та має скінчитися!» – думало Привиденя.
Невдовзі воно опинилося біля нового розгалуження. Цього разу Привиденя не ворожило, а просто звернуло ліворуч. Але хід розгалужувався дедалі частіше. Привиденя здогадалось, що потрапило в густе плетиво підземних ходів. Ними порито ґрунт під усім замком і його околицями.
«Скільки праці коштували людям ці ходи! – думало Привиденя, – Не заздрю тим, хто довбав скелі. Каторжна робота!»
Де-не-де ходи пообвалювалися, і Привиденяті доводилося знаходити дорогу поміж цілими горами ріні й щебеню. Одного разу йому трапилися грубі залізні грати: вмуровані у кам’яні стінки, вони перекривали хід. Привиденя їх не відчинило. Та дарма. Адже привиди, коли їм треба, стають тонісінькі. А Привиденяті пролізти між гратами було заіграшки.
Та через кілька метрів виявилось, що підземний хід кінчається. Він упирався в стіну, і лише вгорі виднів залізний люк.
«Цікаво, куди він веде?» – міркувало Привиденя.
Недовго думаючи, воно махнуло своєю в’язкою з тринадцяти ключів.
Дверцята люка відчинилися н