І
Пішов жупан Юрина своїм розлогим краєм подивитися, де що є та кому чого бракує. І забрів він на маленьку галявинку, де виткнулося з землі дев’ятеро яворців. Поскаржилися яворці, що нізвідки їм води брати, і жупан звелів селянам підвести до них воду. Викопали селяни рівчак, вивели туди потічок, і коли вода побігла попід коріння яворцям, мовив жупан Юрина:
– А тепер, яворці мої, ростіть собі й бороніться, як кому снага дозволяє.
Сказав ото так і пішов далі. А що в жупана було багато іншого клопоту, то невдовзі він і забув про ті яворці.
Тим часом, коли жупан біля яворців клопотався, небом проходив дід Невмивака. Дід Невмивака не миється, не голиться, нігті не підстригає. Вранці на світанні й за вечірніх сутінків він небом прогулюється. На ногах у діда опанки-скороходи, на голові шапчина-цеберчина. З хмари на хмару дід переступає, за два кроки небо переходить; шапчиною-цеберчиною з джерела води набирає та ген усі луки росою кропить. Бородою він вітер роздмухує, нігтями хмари розпорює і, де треба, дощ висипає. І млу він розганяє, щоб сонце пригрівало, і за землею наглядає, чи йде пшениця в прорість.
Отак і того ранку дід Невмивака опинився над галявиною і побачив, як жупан про молоденькі яворці піклується.
Щоб полюбитися дідові Невмиваці, досить виправити листочок у бадилини, а хто вже стебельцю допоможе, того він за брата матиме. Бо не було для нього нічого дорожчого за ліси й луки. На них він споконвіку поглядав з-за хмар, радіючи, як вони всю землю вкрили.
І от, побачивши, як жупан яворцям пособляє, сказав подумки дід: «Виходить, добрий чоловік цей жупан, якщо навіть на малесенькі яворці зважає. Нум допоможу йому».
Відтак щодня дід Невмивака галявину навідував, яворці росою скроплював, дощем поливав, сонцем зігрівав. І яворці – дев’ятеро їх було – виростали, та такі гарні, поглянути любо! А побіч яворців і десятий пагінець гнався вгору, то був молодесенький грабок. Явори собі до хмар тягнуться, і грабок за ними квапиться, тільки не здола їх малесенький наздогнати.
Отак три літа минуло, й одного ранку вийшов жупан Юрина на вежу свого замку. Роззирнувся навсібіч – любо бачити, як зеленіється округа. А вздрівши на галявині отих дев’ятеро яворців, зітхнув неборака. Важка туга лежала в жупана на серці: смерть забирала всіх хлопчиків, що народжувалися в нього, немов ворог наклав на його рід якесь страшне прокляття.
– Ой лелечко, які ж гарні яворці! Аби оце мені в палац дев’ятьох таких жупанчат! – зітхнув жупан.
І тільки він це проказав, аж тут перед ним об’явився на вежі якийсь дідок. Одяг на нім – саме дрантя, борода нечесана. Подивишся на його вбрання та бороду, подумаєш – останній жебрак; а в вічі йому зазирнеш – побачиш: може, він і не знає того, що знаєш ти, зате напевне знає-відає таке, чого ти ніколи не знатимеш.
– Накажи, – мовить дід, – своїм служкам, щоб пішли на галявинку, зрубали оті дев’ять яворців і принесли тобі дев’ять оцупків з них. А ти наготуй дев’ять колисок і признач дев’ятьох мамок, нехай колисають ті полінця в колисках від першої зорі до півночі. Рівно опівночі оживуть усі дев’ятеро оцупків, і це тобі будуть дев’ятеро жупаненків. Але не здумай тільки заносити їх у палати, не здумай ховати їх від роси чи від морозу. Нехай собі хлопці ростуть під дощем та сонцем, бо ж це яворці, вони з землі виткнулися.
Так нарадив дід Невмивака, бо знав, як яворці рости мають. Одне погано: не знав дід, що воно таке – жупанові палати!
Порадив ото так дід Невмивака, і не стало його на вежі жупанового замку. А жупан Юрина того ж таки дня вислав свого управителя зі слугами на галявинку. Зрубали слуги дев’ять яворців, а управитель і каже:
– Зрубайте й отого маленького грабка, буде мені на топорище.
Зрубали й грабка і понесли його разом з яворовими полінцями до жупанового замку.
Заходять вони до замку, а шляхетна пані Єлена вже поставила дев’ять золотих колисок у замковому саду. Поклали яворові, полінця в колиски, і стали їх мамки колисати.
Десь проти півночі мамки на хвилинку поснули. А коли прокинулись, у колисках уже лежало дев’ятеро хлопчиків, рум’яних, немов яблука.
Шляхетна пані Єлена не знала, куди подітися від превеликих радощів. А що не сміла вона жупанчат до палат занести, звеліла напнути дев’ять шовкових наметів, що боронитимуть дітей від морозу та спеки.
«Де ж це і коли жупанові діти так виростали, щоб уночі їх росою кропило, а вдень сонце палило? Одне діло – явір на луці, а друге – жупанчата в жупановім замку!» – міркувала шляхетна пані Єлена.
Тої самої ночі прийшов до замку дід Невмивака і зазирнув до саду. Побачивши дев’ять наметів, він страшенно розлютився. Гидко дідові на душі стало від того, що сам зробив! Споконвіку гребував дід усіляким ганчір’ям, а щоб під якийсь дах його заманити – марна справа. Авжеж, доводилося йому час від часу бачити, як на луках баби тонке полотно вибілюють, але й до того навіть не міг він звикнути. Завжди його сумніви поймали, як бачив, що жінки десь полотно розстелили: чи не пастка то, бува, яка. А вже щоб під намет йому залізти! Та ні за яку ціну! Надто під оці намети, шовкові, мережані!
– Змарнував я дев’ять яворів, – розлютився дід Невмивака. – Але хай би я й півлісу на жупаненків перевів, а виносити їх оце з-під наметів на росу не стану.
Пішов собі дід геть. І як ото пішов, так ніколи туди вже й не повертався. А що першої ночі жупанчат роса не зросила, голівки їм голі, як коліно, залишилися. Але в жупановім замку то не біда! Пошили хлоп’ятам шовкові ковпачки, щоб не видно було голомозих голівок. Почали діти собі рости й буяти, радіють з них усі, хто тільки в замкові є. І тільки одна – леле-лелечко! – чорна душа знайшлася, що з них не раділа.
II
Коли слуги вкупі з управителем принесли полінця й поклали їх у колиски, залишився тоненький цурпалок з грабка. Узяв того цурпалка управитель і кинув старому теслі, що теж був там разом з усією челяддю.
– Зробиш топорище, – мовив управитель. – Та не здумай мені, старе ледащо, дерево замінити. Однаково впізнаю за цим осердям червоним.
Прийшовши додому, до своєї колиби, й принісши грабове полінце, тесля розповів жінці про все, що коїлося в жупановім замкові. Бабуся одразу все зрозуміла, а зрозумівши, надумала собі дещо. Нічого не відказавши, пішла в хату, винесла під місячне світло ночви, намостила в них соломки, поклала отого грабового цурпалка й стала його колихати. Колихає бабуся, колихає та все на цурпалок поглядає, аж поки опівночі очі їй заснувало млою. Якусь часинку й покуняла бабуся, а коли пробудилася, в ночвах уже лежало невеличке хлоп’я, завбільшки з руку і худеньке, мов лозинка.
Зчудувалася бабуся з того дива великого й бігцем побігла в хатину до теслі. Щойно вони до ночов приступили, а хлоп’я й проказує:
– Не занось мене, бабуню, в колибу. Залиш мене просто неба під сяйвом місячним, щоб чуприна моя була міцніша заліза, щоб нічка мені рученьки й ніженьки холодила.
Не можуть бабуся й тесля на хлоп’я надивитися, не можуть наслухатися його, дивно їм, що воно таке малесеньке, а так мудро говорить. Радіють старенькі безмежно, здається їм, немов і серцем вони помолодшали. Залишили вони хлоп’я, як те й забажало, просто неба, під місячним сяйвом. І так щоночі виносила бабуня ночви з дитям на подвір’я.
А дід Невмивака щоночі приходив до хлоп’яти, і хоч як воно було надворі – чи то місячне сяйво мріло, чи лютий мороз тріщав, і тихої ночі, і буряної, за шаленого вітровію, – завше з хлоп’ям гомонів.
Назвала бабуся малого Топорком за те, що малося з того грабка топорище бути. І все було б добре, аби не теслина прикра тривога:
– Як же мені, бідолашному, з топорищем бути?
Знав тесля, що управитель – чоловік лихий та гарячий, знав і те, що другого грабка з таким червоним осердям знайти неможливо.
А тим часом ростуть жупанчата в замковому садку, а Топорко в старого теслі й бабусі. Тільки велика різниця поміж тим, як ростуть жупаненки і як Топорко. Жупанчата, дебелі й рум’яні, зростали так буйно, аж незабаром були вже батькові майже по пояс. А бабусин Топорко – малесенький і худесенький, а проте міцний такий, що не помилився б той, хто сказав на нього: та це ж тобі справжній цвях, тричі кутий.
Жупанові серце грало від розчулення, він не знав, що б його ще зробити для своїх гарних синів. І звелів він звести довкола садка мур заввишки в три сажні, щоб удень дітям сонце не набридало, а вночі щоб яка звірина чи ще щось лихе до них не забрело. А в теслі ні мура, ні наметів немає, біля самого порога росяні луки починаються, а далі чагарі йдуть. І коли спить Топорко вночі на луці, то куни й лисиці нюшать біля його узголов’я.
Жупан подарував синам дев’ятьох коників-воронців і дев’ять тонких списів, він добирав найспритніших лицарів, що вчили б дітей списами орудувати, у ціль ціляти. І ще прикликав він найбільших мудреців, щоб навчили дітей стародавні книги читати.
А Топорко, як звівся на власні ноги, пішов собі блукати лісами та дібровами, куну та лисицю вистежувати. Як уранці піде, аж увечері й повернеться.
Дуже полюбила бабуся Топорка, що його лагідно називала своїм Деревинцем.
День крізь день Деревинець Топорко ставав мудріший. Дивувалися бабуся й старий тесля, дивувалося ціле село і присілок: звідки в того створіннячка стільки мудрості. Дивувалися, бо не знали ні бабуся, ні старий тесля, не знало ні село, ні присілок, скільки ночей дід Невмивака з Топорком гомонів, жити його навчав.
Минув час, Топорко трохи підріс. Тоді одної ночі дід Невмивака й повідав йому, як він на білому світі появився. Розповів, що є в нього дев’ятеро братів-яворців, дев’ятеро пишно вбраних жупаненків; розповів, що в яворців-жупанчат і в нього, темновидого Топорка, корені поряд на одній луці проростали, що вони разом з грабком Топорком з одного потічка воду пили.
Як розказав це дід, підскочив Топорко з радощів.
– От коли б мені побачити моїх братиків, дев’ятьох жупаненків!
Посміхнувся дід Невмивака, невесело посміхнувся:
– Важко буде тобі їх, хлопче, побачити! Ген у замкові вони, у садку, але ж довкола нього мур у три добрі сажні заввишки!
Сердитий був дід Невмивака! Не міг він і досі забути дев’ятьох яворців своїх, що їх шовковими наметами повкривали та ще й муром обвели. Коли б могли жупанчата якимсь чином до рук його потрапити, він би вже знав, що робити! Знає дід, що яворові треба, аби добре ріс у верховині!
А Топорко від діда не відступається, просить його й благає, щоб навчив, як йому братів своїх побачити.
Коли це якось дід, немов щось зміркувавши, каже Топоркові:
– Є в мурі на осонні камінь, сьомий числом. Найтонший він і слабо замурований. Отам стань, отам стукни, отам своїх братчиків гукни!
III
Сонце стоїть на опівденнім прузі, в жупановім замкові всі зморені й сонні від задухи. Тільки жупанчата в садку попід муром коні свої в затінку прогулюють. І раптом чують, як щось стука, щось по каменю вдаря: клац, клац! Здивувалися жупанчата. Припнули коней до яблуньки й приступили до муру. А воно знову іззовні: клац, клац! Припали жупанчата вухом до каменя й чують з того боку, як хтось потихеньку кличе:
Не цурайтесь, браття, брата,
Одімкніть свої палати!
В землю ніжки упирайте,
Камінь ручками штовхайте!
Здивовані жупаненки поглянули одне на одного. Вони ще ніколи не чули живого голосу з-поза муру, жодного разу поглядом не виходили за межі замкового світу. Зареготалися вони з радощів, підскочили до каменя й стали робити, як Топорко казав: усі дев’ятеро ручками камінь штовхають, усі дев’ятеро ніжками в землю впираються, а Топорко знадвору камінь тягне. Небагато часу минуло, малий Топорко перекинув брилу через себе, і в мурі одкрилася відтулина, наче віконце маленьке.
Ото вже диво дивне було, коли браття крізь вікно побачилися. Знадвору стоїть малий, муренький сірома Топорко: на голові в нього шапчина хутряна пелехата, на плечах сорочина латана; а зсередини – голова на голові – тиснуться дев’ятеро жупаненків, рум’яні й дебелі, немов яблука червонобокі; ковпачки на них шовком помережані, сині каптани-доломани золотом розшиті.
– Ти чого це нас братами називаєш? – спитали жупанчата.
– А як же вас іще називати? Я ж бо й прийшов сюди сказати вам, що ми поруч на галявинці росли, з одного потічка водиці напувалися.
Отак Топорко сказав і розповів жупанчатам, як воно все було.
Дивом дивувалися жупанчата, бо вчителі їхні, мудреці, чого тільки не навчали, а й слова про галявинку не сказали. Та ще більше дивувалися вони з того, що в них за муром об’явився малесенький брат у пелехатій шапчині. А вони то ледве й знали, що там життя якесь є! І доки вони, дивом дивуючись, Топорка розглядали та слухали, доти й Топоркові очі вбирали в себе панські воронці зі срібною збруєю та мечі братів-жупаненків.
Еге-ге, яких би то ще див Топорко надивився, а жупанчата наслухалися. І не було б, либонь, краю дитячій розмові. Але від замку почувся псарів посвист, яким скликали хортів. Сахнулися жупанчата від віконця, боячись, аби їх хорти не виказали, а Топорко спритненько знов те віконце каменем затулив. Але перше брати вірне слово одне одному дали, що біля цього віконця зустрічатимуться.
Збігла ніч, і світанок привів за собою чудовий день. Шкода тільки, що на добро той день був не багатий. Жупанчата вдосвіта як повставали, відразу й збіглися до гурту біля своїх наметів. Цілісіньку ніч вони марили про ліс, про галявинку, про потічок, про куну та лисицю, про все, що їм Топорко розповідав. І вирішили вони поміж собою:
– Мусимо ублагати батька, світлого жупана, щоб випустив нас із замку побачити, що воно там по той бік муру.
І сталося ж так, що саме того дня жупан надумав прогулятися верхи. Управителеві він звелів бути в супроводі. А коли жупанові сини обступили батька, благаючи дозволу поїхати з ним, жупан подумав: «Повиростали вже хлопчики, нехай і вони проїдуться зі мною».
Прикликав жупан управителя і сказав тому:
– Послухай-но мене, правице моя! Постривай, не сідлай свого сірого, а піди в мої стайні й вибери білогривого найгарнішого. Найгарнішого і найбілішого. Поклади на нього сідельце розшите, попоною вкрий злотистою. А ще осідлай дев’ятеро коників добрих, щоб були вони менші, але гарячі як вогонь. Затягни на них попруги срібні, китицями шовковими оздоблені, і виведи мені білогривого і воронців!
Почувши це, управитель аж на виду змінився з люті, що жупан його коня відставляє, а дев’ятеро воронців замовляє. Добре знав управитель, для кого ті воронці, але, перевівши трохи дух, спитав-таки:
– А для кого ж білогривий і для кого воронці?
Щасливий жупан і не бачить, що управитель аж позеленів од люті, і відказує йому лагідно:
– Білогривого добірного для мене, а дев’ятьох воронців для жупаненків.
Опиратися володареві не можна. Зціпивши зуби, управитель зробив усе, що жупан звелів. А як посідали на коней жупан та сини його, як розчахнули слуги браму, як помчали полем рівним красний лицар з дев’ятьма юнаками. Ой леле! Яка то краса! Немов місяць на небо Волосожар вивів!
Полетіла чутка: їде жупан із синами! І скрізь, де вони проїздили, мале і старе юрмилося. Поприбігали жінки з дітворою, повиходили діди й чоловіки, купкою стали старшини та ґазди. Жінки й діти кланяються світлому походові, шапки скидають старшини та ґазди.
Бачить усе це управитель, що залишився в замкові й вийшов на мур. Бачить, і серце йому трутизною повниться, а в очах немов дві гадюки ворушаться.
У великій шані був управитель у жупана, доки той синів не мав, а тепер, бач, оточили жупана сини й сяють, немов зерна золота довкола каменя коштовного!
«Досі, коли жупанові заманеться проїхатись верхи, я сам поряд з ним коником грав. Коли люди йому вклонялися, вони й мені шану віддавали. А тепер ось воно: тричі сонце повертатиметься на небо, і весь цей час жупаненки з батьком коліно до коліна сидітимуть, вони будуть окрасою його столу, а незабаром і на раді почнуть йому радити. А за управителя й знати ніхто не буде!»
Скипіло серце в лиходія, хряпнув він дверима, аж мури здригнулися, покинув слуг, щоб чекали жупана, а сам пішов до власних палат.
– Загинуть, чує моє серце, жупанчата! Загинуть, і саме від цієї моєї руки! – каже управитель своїй жінці. – Якщо не сьогодні, то завтра, як не завтра, будь-коли, а загинуть.
Жінка не здивувалася на таку мову, бо вона, власне, сама й намовляла до цього свого чоловіка, говорячи: «Як був ти служник, так ним і залишишся, мій голубе!» Або ще так: «Доки молодий був, за одним господарем ходив, а на старість дев’ятьох доглядати доведеться».
Каже управитель жінці, щоб винесла йому найкращу сокиру. Жінка принесла. Він до сокири, а топорище в неї трухляве. Отут і згадав управитель грабка і старого теслю.
– Ти ба, – посміхнувся лиходій, – ніколи не знаєш, що тобі може прислужитися! От і нехай дерев’яний братчик живих братів порішить.
Не знав управитель, звісно, що тим часом із грабком діялось. Того ж дня подався він до старого теслі. А той сидів саме зі своєю бабою на порозі. Жах пойняв старого, як забачив, що до них суне управитель, чорніший од хмари.
– Гей, ледащо, де грабок мій? Хіба не досить часу збігло, відколи я тобі його дав? Може, ти мені його зіпсував? – загорлав управитель.
Старому мороз пішов поза шкірою. «Нема порятунку», – подумав він, підвівся, скинув шапку, вклонився управителеві й уже хотів признатися йому в усьому. Аж тут баба висунулася поперед старого, приступила до управителя й каже:
– Здоровенький будь, господарю! Оно грабочок твій, на горищі, під стріхою лежить. Ти ж бо знаєш, дай тобі бог здоров’ячка, що треба дерево добре висушити, як хочеш ловкеньке держално мати. До завтра топорище буде готове.
– А твій язик, бабо, прудкіший, аніж руки в старого, що оце наче олива ковтнув і мовчить, як німий. То нехай вже так і буде! На завтра щоб було топорище! Але не здумай мені якесь інше дерево підсунути. Одразу впізнаю, коли не з червоним осердям буде.
Пішов управитель, а тесля каже бабі:
– Кінець тепер нам, жінко!
І похнюпилися вони на порозі, міркуючи про свою бідоньку.
Коли це вже поночіло, і Деревинець Топорко з чагарів вибрів. Старий тесля й бабуся одразу й розповіли йому про своє горе. Збив Топорко шапчину на потилицю, запхав худенькі рученята в кишені благенького кептарика й замислився. Довго міркував Топорко, а тоді каже:
– Ні, мої любі! Цього ми самі ніколи не надумаємо. Ви почекайте тут, а я піду спитаю поради в мудрішого від нас.
Не стало Топорка у вечірньому мороці, зник десь у луках, у чагарях. А старий тесля й баба посідали і, журячись, чекали на нього. Довгенько чекали, вже й місяць об’явився на небі; коли це повертається Топорко до них, та ще й бігцем. Місяць ясне сяйво ллє, трава стоїть висока, а малий Топорко битою стежкою біжить, наче миша по борозні.
– Не журіться, старенькі! –каже Топорко, підбігши до них. – Маю я пораду, а ви свого грабочка маєте! Тільки як будеш, діду, топорище тесати, добре пильнуй серця грабкового, якщо дорогий я тобі.
Кинув Топорко шапку бабусі на коліна:
– Бережи, бабуню, мою шапчину, щоб мав я що на голову надіти, коли повернуся, службу справивши.
А тоді пробіг два чи три кроки по траві, нахилився, біжачи, і – ось тобі й на! – перекинувся через голову якраз перед старенькими. І тільки він беркицьнувся, диво сталося дивовижне: стареньким до ніг упало грабове полінце, а по Топоркові не лишилося й сліду.
Кому радість, кому горе. Тесля тої ж миті схопив своє теслярське начиння й узявся витесувати топорище, а зажурена бабуся розплакалася, що не побачить тепер свого малого. Не знаючи, до чого вдатися з туги та жалю, вона пригортала й цілувала пелехату шапчину, що тільки й лишилася їй. А тесля ще того ж вечора змайстрував топорище і вранці одніс управителеві. Уздрівши червоне осердя в топорища, управитель мовив:
– Догодив ти мені, старий, нехай тобі добре ведеться.
IV
Щойно впала ніч на країну, управитель із сокирою під пахвою, з ключами в руках подався до жупанового замку.
Білий замок жупанів – що той лебідь під місячним сяйвом, а чорні управителеві палати в затінку лісу – немов крук над здобиччю. Сплять жупанчата в садку замковому і в думці не мають, що хтось цеї ночі наміряється життя їм укоротити.
Коли управитель був уже зовсім близько до замку, згадав він, що гак і не випробував сокири, а вона ж у нього з новим топорищем. Не під лиху годину будь мовлено, а раптом воно погано прилаштоване? Збочив він до якогось дуба, що лежав там зрубаний, і змахнув сокирою, щоб перевірити. Та тільки-но управитель замахнувся, топорище затріпотіло в руках, немов живе створіння. Затремтіло, заходило, смикнулося назад, і сокира вдарила управителя обухом межи очі. Потьмарилося лиходієві в очах, випала йому сокира з рук, та жалом на лівицю, що нею був за дерево взявся. Пальця як і не було.
Упав управитель навзнаки, лежить на моріжку, до тями не приходить, голосу не подає: ну, хоч бери й похорон справляй. А топорище, падаючи, вискочило з вуха сокири, вбік одлетіло, двічі перекинулося і знов у хлоп’я обернулося.
Лежить управитель, наче дубова колода, а над ним живий і здоровий Топорко стоїть, поблискує весело очима, немов кошеня проти місяця.
Озирнувся Топорко туди-сюди і мерщій до замкових мурів, до сьомого каменя, до віконця маленького. Вивернув Топорко той камінь, проліз у віконце й бігом від намету до намету.
– Тікаймо, браття, якщо вам життя дороге!
Попрокидалися жупаненки, посхоплювалися на ноги. Доки вони вдягалися, доки мечі до пояса припасовували, Топорко схопив губку та кресало й підпалив шовкові намети. А коли все було готове, повів їх до віконця, й усі нечутно, немов кажани, вишмигнули крізь відтулину. От вони вже й на луці попід замком.
Тиха нічко! Хіба ж ти сподівалася таке побачити! На луці коло замку зійшлися дев’ятеро жупанчат, немов дев’ять гілочок бузкових, і десятий – Топорко босоногий. Лука сяйвом місячним залита, а посеред луки липа вікодавня стоїть.
– Повстромлюйте мечі довкола липи, – каже Топорко жупанчатам, – щоб було до чого повертатися додому.
Повганяли жупанчата свої мечі в землю довкола липового стовбура й травою поприкривали, щоб не видко було. Упоравшися з цим, озирнулися: що ж тепер? Куди йти? В який бік?
А Топорко голову задрав і кудись на небо задивився. Небо яснісіньке, зорями всіяне, і одна-однісінька хмарка біля місяця стримить.
Склав Топорко руки сурмою біля уст, щоб дужчий голос був, і гукнув до тої хмарини:
– Зійди до нас, діду Невмивако!
І глянь! Стала з височини спускатися хмарина, і дід Невмивака на ній, а довкола ще дев’ять хмаринок, немов дев’ять чаєчок сірих, і десятий – імли пружок, на хвостика мишачого схожий. На дідів наказ осідлали жупанчата хмарки, а Топорко – отой пружок імлистий. Тупнув дід Невмивака ногою по траві росяній, і понесла його вгору хмарина, а за нею знялися й інші дев’ять хмаринок, що на них дев’ятеро жупанчат сиділи, і Топорко теж на пружкові млистому.
Як були вже високо над замком, роззирнулися жупанчата ген по небові й по землі. Бачать: місячне сяйво цілий світ залило, і далеко попереду них якась чорна гора бовваніє.
А дід Невмивака вже задибав по небі. Один раз ступнув – півнеба пройшов, удруге ступнув – другу половину за собою лишив, а як утретє ступнув – усі разом опинилися вони на вершечкові гори.
Отож, доки управитель помалу прийшов до тями й очі розплющив, доки сонна сторожа з замкових мурів огонь побачила й на сполох ударила, доки лемент і вереск довкола замку знявся, дід Невмивака зі своїм почтом уже на версі бескиду серед місячного сяйва пристав. Палахкотять попід палацом шовкові намети, на попіл згоряють один за одним, а шляхетна пані Єлена по згарищу ходить, піднімає з попелу почорнілі клапті наметів, схожі на обпалені крила соколині.
А дід Невмивака тим часом на вкритій росяною порістю верхівці бескиду поміж дітворою стоїть. Ряхтять у місячному сяйві золотом шиті доломани жупанчат, поблискують очі муренького Топорка, бавиться нічний легіт драною одежиною діда Невмиваки.
Нічого в тім дивного немає ані дідові Невмиваці, ані Топоркові, що позвикали вже давно один до одного і до зеленої гори цієї. А от жупанчатам дуже незвично з дідом Невмивакою, бо в нього саме дрантя замість одежі, і борода нечесана! А ще незвичніше дідові Невмиваці з жупанчатами: ковпачки в них сріблом мерехтять, доломанчики в китицях золотих.
Стоять жупанчата бадьорі, стрункі, очі в них ясні, погляд безстрашний, стоять і дідові Невмиваці просто в вічі заглядають. Дивно дідові, дуже дивно, що такі молодці з-під шовкових наметів до нього прийшли!
«Гарні хлопці, нічого не скажеш! – подумав він. – І око гостре мають, і тримаються гідно». Та все ж не йме він віри, що можуть бути добрі хлопці зі сріблястими китицями на шапках. Пильним оком зміряв він коштовні прикраси на жупанчатах: «Голомозу голову ковпаком накрито, а яке ж у тебе серце під золотим доломаном?» – питається дід Невмивака подумки. По тому, ще трохи поміркувавши, так до дітей промовив:
– Будете в мене вчитися, доки я схочу. Мусите сімох мудрощів навчитися, що про них ви ніколи й не чули.
Зиркнув Топорко на діда. Добре знав його каверзну вдачу, не сподобалося щось малому відразу.
«Боюсь, не буде тут добра! Не хоче дід подарувати їм золотих китиць та чепурних ковпачків», – подумав Топорко.
V
Так воно й було. Нелегке життя чекало дітвору в діда Невмиваки, Старий спав у печері на голому камінні, коло нього мусили й Топорко з жупанчатами місця шукати. Обіда й вечері в діда ніколи не бувало; якщо він сам голодний раніш лягав спати, то мусили й учні його надголодь вкладатися. А вранці він кожному по жменьці ліщини давав і собі брав пригорщу, і то їм був харч на цілий день. Попоївши ото так, дід спускався з ними з гори якимсь йому тільки й відомим способом.
Так добиралися вони до тої самої галявинки, неподалік від замку, де колись росли яворці. А там треба було братися до праці: шапчиною воду з джерела черпати, імлу вгору піднімати, ранкову прохолоду розганяти, ген навсібіч роси розсипати. А край же розлогий! Скільки там того зілля, скільки рослин усіляких, і всі вони завдяки дідові Невмиваці живуть! Та аби ж то цим клопотом усе й кінчалося. Так ні, бо по тому дід ще наказує хлопцям стежку до неба крізь хмари пробивати, аби сонце землю зігрівало.
– Навчайтеся, навчайтеся, ученички-жупанчата! Великий край – великий і клопіт! – частенько повторював дід та все чогось посміхався.
Важко дітям уранці, а ще важче ввечері. Вранці вставай так, щоб першу птаху в кубельці розбудити, а ввечері не лягай, доки й останню нещасну травинку не заспокоїш. Усього навчає дід своїх учнів: і як на хмарі літати, і як на галявинку збочити. Дозволяє він їм і по бескиду їхньому захмарному походити, і верхи на хмарині небом проїхатися. Одного тільки не хоче їх мудрий дід навчити, як на хмарині на землю спускатися, як на травах приставати.
Проте і з цим ще можна було б якось миритися, аби не одна дідова погана звичка. Коли вранці він спускався своїм звичаєм з гори, то не йшов стежкою чи просікою, а сідав собі на клапоть імли і спрямовував його, куди втрапить: крізь ліс, то крізь ліс, в урвище, то в урвище. Через те й одіж дідова на лахи перетворилася, через те й борода в нього перекошлана. Отож коли вранці першого дня спускалися діти з ним укупі крізь верховіття дерев, ковпачки їхні так на гіллі й позалишалися. Довелося відтоді жупанчатам голомозинами своїми світити.
Коли другого дня крізь терник вони продиралися, поздирало з них терня сині доломанчики, й залишилися жупанчата в самісіньких сорочечках. Коли третього дня спускалися вони долі урвиськом, від одного прискалка до другого, погубили свої лискучі чобітки. А коли четвертого дня ще й дощичок зранку дрібненький засіявся і жупанчатам коси до пліч повідростали, ніхто в світі не впізнав би в босих патлачах колишніх чепурних жупанчат.
Проте жупанові діти, шляхетного роду нащадки, ані журяться, ані ремствують. Не навчено їх ремствувати, та й не пристало бідкатися тому, хто роду знатного. Посплітали собі черески з лика, попідперезували ними свої сорочечки й чекають, коли з Топорком разом до праці рушатимуть.
Поглянув дід Невмивака пильненько на жупанчат, а тоді й мовить:
– Оце ви тепер першої мудрості вже й навчилися. Але далеко ще, ученички мої, до сьомої!
Топоркові в горлі залоскотало. Вже й сказав би щось, та не сміє. Але сам до себе подумав малий: «Дужає тебе старість, діду Невмивако! Хіба ж ти не бачиш, сердешний, що вони, однієї мудрості навчаючись, від усіх сімох зачерпнули, якщо вже, лишившись босими й безшапченками, жодним словом тобі не заперечили?»
А втім, що з того – думав Топорко чи не думав. Однаково все лишилося так, як дід ото сказав. А жупанчата й далі, немов їм до того не звикати, разом з Топорком стежку до неба крізь хмари пробивають. Бачать, немає іншого виходу, то треба терпіти.
Інакшої думки кучматий Топорко.
Жалько стало Топоркові братів: не бачили вони досі лиха, не звикли до нього, а тут тому лихові кінця-краю не видно. Бо Топорко знає, який дід затятий. Легше вже йому бороду, сто років не чесану, розчесати, аніж змусити його змінити думку про людину, що в ній він засумнівався.
«Ускочивши в якусь халепу, не чекай, доки тобі браму розчинять, щоб з неї виїхати, а тікай і через малу хвіртку», – отак міркує собі муренький Топорко. І, кидаючи заступом імлу через плече, пробиваючи сонцеві стежку, каже стиха своїм братам:
– Не журіться, братчики мої! Визволю я вас із цього ярма!
Проте зробити це було нелегко. Далеко до замку жупанового, від гори до нього цілий день ходи та все рівною, як долоня, рівниною. Аби й утік Топорко з жупанчатами, чи не наздогнав би їх на цій рівнині дід Невмивака у своїх опанках-скороходах? Чи не впав би на них із-за хмари, як той кібець на мишу? А якби їм поталанило і всього цього не сталося б, як їм вертати до жупанового замку, коли там, може, ще й зараз живе лиходій-управитель?
І все-таки вирішив Топорко спробувати щастя. Але спершу мусив він дізнатися від діда Невмиваки, як той з хмари на землю злазить!
І от, якось опівдні, коли спокій поймає все, що росте і квітне, коли й худоба спочиває, примостився дід Невмивака спочити в буковому гайку поблизу галявинки. Тихий ліс, що душа дівоча. Далеко стежки й просіки: дід уникає тих місць, де люди ходять. Сів собі дід у затінку пораювати, жупанчата поряд позасинали, котре під ліщиною, котре в папоротях. Сам один Топорко коло діда лишився. Сидять вони й балакають, аби час хутчій минав. Коли все вже перебрали, каже нараз Топорко:
– А чого це, діду, всього ти нас навчаєш, а як з хмариною на траву спускатися, не хочеш навчити? Чи боїшся, що ми повтікаємо від тебе? Так у тебе ж твої скороходи! Хай би й на край світу ми забігли, однаково ж наздогнав би нас