Був собі такий хлопчик, як ти, тільки що звався інакше. Звали його Тонік. І любив він грушки. Але того року все були грози та й грози і віяв такий дужий та сердитий вітер, що позбивав з дерев усі грушки, ще вони й не достигли. Тільки одна-однісінька гойдалася на вершечку. Зате ж була вона великенна і щодня усе дужче жовтіла. Щоразу як Тонік поглядав угору, то тільки облизувався. Ну та й грушка! Жовта яка, а яка ж і соковита, мабуть! Тонік ходив до дерева та все трусив його, щоб грушка впала. Але вона міцно там сиділа і ніяк не падала. Ти собі думаєш: треба, мовляв, було Тонікові вилізти на дерево й зірвати грушку. Він би й виліз, але грушка причепилась на найвищій і найтоншій гілочці, до якої нізвідки не можна було дістати. Тож і трусив хлопчик дерево.
Якось приходить до груші, потрусив – і грушка – бух! – упала додолу! Упала й сховалася в траві. Тонік аж злякався. Так довго ходив трусити дерево, так завжди пильнував, куди вона впаде! А тепер ось упала, а куди впала – хто її зна! Почав він її шукати.
Трава була густа, квітки високі, і хоч грушка виросла така велика й жовта, а знайти її Тонік усе не міг. Якби це була не грушка, а песик, то покликав би його, й він сам прибіг би. Отак би покликав:
– Жучку!
Звичайно, що грушка до Тоніка не прибігла, а зате прибіг Жучок. Застрибав кругом Тоніка й завертів хвостиком – радів, що, може, побігають удвох по садку. Але Тонік не схотів бігати. Показав Жучкові на траву й сказав:
– Шукай, Жучку, шукай! Я потрусив грушу, впала з неї грушка, а знайти не можу.
Шукали вдвох, але грушки не знайшли.
– Бачу, Жучку, не знайдеш ти мені грушки, – каже Тонік. – Якби за кицькою бігти, ти побіг би.
– Гав! – сказав весело песик, бо на паркан справді видерлася кицька.
– Кицю,– гукнув її Тонік.– Іди нам допоможи грушку шукати. Я потрусив грушу, впала з неї грушка, а знайти не можу. Й Жучок шукав – не знайшов. Може, ти знайдеш.
– Няв,– сказала кицька.
– Жучку,– сказав Тонік,– а ти кицьки не займай.
– Грр,– сказав песик.
– І гарчати не гарчи на неї,– сказав Тонік.
Кицька скочила з паркану, вигнулась і потяглася.
– Як будеш тільки вигинатися і потягатись, то не дуже багато знайдеш,– сказав їй Жучок.
Кицька тільки лапкою тріпнула й залізла в густу траву.
Отак шукав Тонік, шукав Жучок, шукала кицька, але грушки не знайшли.
– Бачу,– каже Тонік,– що й кицька не знайде грушки. Це якби їй мишка, то вона б її знайшла й спіймала.
– Няв, няв,– занявкала кицька з трави.– Тоніку, Жучку, ось погляньте, я спіймала мишку!
– Мишко,– сказав Тонік, я накажу кішці, щоб тебе пустила, але ти допоможи шукати грушку. Я потрусив грушу, упала додолу грушка, та ніде я її не знайду. І Жучок шукав – не знайшов, і кицька шукала – не знайшла. Може, ти знайдеш.
– Як пустить мене кицька, то допоможу тобі,– писнула мишка.
– Ото ще,– сказала кицька,– я не знайшла грушки, а то щоб мишка знайшла!
Але мусила мишку пустити.
Почали знову шукати. Шукав Тонік, шукав Жучок, шукала кицька, шукала мишка.
Тонік дивився на гілля: чи грушка де не застряла.
Песик шукав по кущиках: може, грушка де сховалася між гілочками.
Кицька оглядала траву й квіти: там, де грушка впала, квіточки будуть поламані.
Мишка нюхала кротовинку: ану ж та грушка зарилася в землю?
– Гав, гав! – озвався песик.– Тут гілочки поламані!
– Няв! – обізвалася кицька.– А тут квіточки поламані!
– А отут,– писнула мишка,– тут у траві лежить грушка!
Усі збіглись туди подивитися.
– Ой і жовта ж грушка, гав-гав!–сказав песик, завертів хвостиком і облизався.
– Ой і велика ж! – промовила кицька.
– В такій грушці могли б жити аж дві мишки! – запищала мишка.
– Ото добре, що ми знайшли грушку! – сказав Тонік.– Ну, а знайшли гуртом, то й розділимо на всіх.
Та ні песик, ні кицька, ні мишка за грушками не дуже впадають. Отож Тонік їм тільки гарно подякував. А чи була грушка смачна? О, смачна, солодка – ну, сказано – грушка з казки!