Раз було, де не було, служив у чорного царя один добрий вояк. Але вислужив свій строк, а не дістав ніякої царської нагороди. Дали на дорогу хлібець у торбину, три срібні у руку і з тим відправили додому. Вояк собі подумав: «Ну, почекай, царю-поганине, ти ще будеш мати зі мною до діла!» І рушив не додому, а просто до царя – через широке поле, через ліси й гори. Йде, йде – і в темній хащі зустрів чоловіка. Який то був хлописько! Смереки упиралися верхівками в небо, а чоловік стояв іще вищий. Його крисаня ховалася в хмарах. І питає той велет солдата:
– Куди йдеш, дитинко?
Вояк розповідає: так і так, він вислужив у війську чорного царя цілих десять літ. Навчився дуже добре стріляти й крокувати…
– Крокувати? – здивувався велет. – Тоді ти мені брат, бо я – Скороход. Ступлю собі одною ногою – і вже там, де хочу.
Вояк тоді каже:
– Ходи зі мною, брате. Таких двоє леґінів покажуть чорному цареві, в кого сила!
Ідуть вони дорогою і бачать, як один силач кладе у міх гору разом з хащею. Питають його:
– Що ти робиш, витязю?
– Гора мені заважає видіти, – відповів силач. – Хочу взяти її в міх і понести в море.
– Та хто ти?
– Ломихаща.
А вояк йому каже:
– Будьмо побратимами! Ходи з нами – такі троє хлопців покажуть чорному цареві, як нагородити доброго воїна за службу!
Ідуть вони до царя вже троє. Ідуть, ідуть – і раптом виходять на широке поле. А там стоїть сім вітрових млинів, і крила крутяться так швидко, що їх і не видно. Підійшли вони ближче і помітили: перед вітряками на дереві сидить чоловік, який пальцем затис одну ніздрю, а в другу подуває. Вояк одразу зміркував, що й Подувайло може стати у добрій пригоді.
– Гей, млинарю, чи підеш із нами? – запитав його. – Покажемо чорному цареві, чого варті леґіні.
– Покажемо, покажемо! – відгукнувся той.
І рушили далі. Скороход попереду, а солдат у нього на крисані. Другим ступає Ломихаща, третім – Подувайло. І так прийшли за недовгий час до палацу чорного царя.
Замок царя-поганина вартують чорти. Але вояк сміло підступив до старшого стража:
– Пусти, я хочу видіти самого царя!
– Та хто ти такий? – кривиться чортисько.
– Я, чортику, вислужений вояк. Та цар мене відпустив додому з одним чорним хлібцем у торбині та трьома срібними в руці! Хіба то нагорода?
А старому чортові давно надокучило на одному місці. І каже він так:
– Добре, я тебе впущу, але якщо побіжиш зі мною наввипередки і переженеш.
– Наввипередки можна, – погодився вояк. – Тільки я такий великий пан, що сам не біжу. Замість мене побіжить слуга.
– І то не біда! – погодився чортисько.
Стали вони зі Скороходом поряд, а дідько аж підскочив – так хотів би бігти. Але не встиг розбігтися, як Скороход ступив раз і другий – та вже й повернувся.
Мусив чортисько пропустити вояка в палац.
А чорний цар без стража слабий, боїться й запитати, чого прийшов вояк. І той одразу бере різко:
– Служив я тобі, царю, цілих десяті літ. А яка нагорода? Дали чорний хлібець у торбину, три срібні у руку – і гайда додому!
– Що ж ти просиш, витязю?
– Прошу саму царівну!
Царівні це дуже не любилося, а цареві – й стільки. Почав просити вояка:
– Я дам тобі, витязю, будь-що, відпущу срібла-золота, всякого багатства, та не бери від мене дочку.
Вояк подумав собі й каже:
– Можу тобі лишити царівну, якщо даси стільки срібла-золота, скільки годен мій слуга підняти.
Цар дуже зрадів:
– Добре, добре, витязю, зови свого слугу.
Вояк покликав Ломихащу. Цар наказав привезти з печери дванадцять возів срібла. Але Ломихаща висипав то в міх і підняв на долоні:
– Ще й не буде видно, що я щось несу!
Цар наказав привезти в палац дванадцять возів золота. Ломихаща висипав у міх усе золото, та легко підняв на двох долонях.
Тоді цар дає наказ везти діаманти. Знову пригриміли великі вози, повні дорогоцінностей. Ломихаща вже не міг терпіти і поскидав до міха діаманти разом із возами. А тоді підняв міх на плече, і побратими пішли геть.
Та чорний цар лишився без дрібки срібла-золота, віддав усі свої діаманти. Тому дуже розгнівався. Скликав ціле військо і послав услід за побратимами. Військо наздогнало їх, і старший наказав:
– Ану, сюди з тим міхом! Тепер ви полонені!
А Подувайло засміявся, затис одну ніздрю і подув у другу. Військо полетіло подивитися у хмарах. Лишився один старший. Він – ноги під себе, побіг сповістити чорного царя, що тут сталося.
Цар собі подумав: «Що я – без багатства? Та й що сама царівна без дорогоцінностей? Ліпше буде віддати дочку за того вояка й повернути усе срібло-золото, усі діаманти».
Так і сталося. Вояк оженився на царській дочці, а невдовзі вже сидів на місці чорного царя. Порозганяв геть нечисту силу, що вартувала цареві палац, і жив собі у розкошах, доки не помер.