У якомусь-то царстві, в якомусь государстві жив собі дуже багатий пан. От треба тому панові наймита – нікому свиней пасти. Посилає пан прикажчика шукати свинаря.
– Тільки,– каже,– з такою умовою, що, як вибуде рік, дам йому день поля[1] на рік, а не вибуде, то нічого не плачу.
Пішов прикажчик по селу, розпитує:
– Чи нема де якого нетяги?
– А там,– кажуть,– живе убогий парубок – він піде.
Ото й найняли того парубка. Вибув він рік, і дали йому день поля на рік.
Іде парубок від пана та й думає: «Служив я рік, вислужив день поля на рік. Що мені з ним робить?» Думав-думав: «Посію баштан… Чи не розбагатію?» Думав-думав: «А чим же я те поле виорю, що в мене ні волів, ні плуга?..» А далі й надумавсь: «Піду до пана». Приходить:
– Пане,– каже,– любий пане, милий! Служив я у вас рік, вислужив день поля на рік, та нічим мені зорать його. Чи не зорали б ви мені? Я б уже вам відробив.
Пан зглянувсь на нього:
– Добре,– каже,– виорю!
Зорали ту нивку, посіяв він баштан. І як уродив же той баштан! Кавуняччя – отаке! А дині – отакі!
Поставив собі парубок курінь серед баштана, там і живе – баштан стереже. Тільки як стали пристигати дині, помічає він, що оце вдень лежала така гарна динька, а на ранок устане – сама шкаралущина! «Ну,– думає, – я ж таки пристережу, хто мої дині переводить, я йому дам!»
От настала ніч. Сів він у курені, стереже. Коли чує – хрумхрум! Він потихесеньку туди – аж там лисичка; він підкрався та – хап її за хвіст! Та й піймав.
– Ага! – каже,– я тобі дам динь!
Та як замахнеться.
– Ой, чоловіче-голубчику,– каже лисичка,– не бий мене, я тобі у великій пригоді стану.
– А дині їстимеш? – питає.
Та її ціпком… А вона проситься:
– Хоч живу пусти мене, я й то тобі у великій пригоді стану!
Бив-бив, а далі й питає:
– У якій же ти мені пригоді станеш?
– Я,– каже,– тобі висватаю царівну!
– Ну, гляди!
Та й пустив: «Ото хитра! – думає,– за царівну сватає…»
Побігла лисичка до царя. Там її не пускають, виганяють.
– Треба мені самій царя бачити, пустіть! Я щось йому скажу.
Її гонять, а вона у дворець добивається. Цар і почув.
– Що там за лемент? – питає.
– Та тут,– кажуть,– волоцюга припленталась.
– Впустіть,– каже цар.
Її й пустили. Вона цареві в ноги:
– Царю-государю,– каже,– змилуйся, що я до тебе з недоброю вістю прийшла!
– З якою недоброю вістю? – питає цар.
– Так і так,– каже,– була я у змія, хвалився він мені, що буде твоє царство воювати – дочку твою візьме за себе. Так оце я прийшла тобі розказати…
– Ох, мені лихо! – ухопився цар за голову,– а в мене ж і військо не готове!
Та на царедворців:
– Га, сякі-такі!.. Мене хочуть воювати, а ви нічого не знаєте.
Лаяв їх, лаяв…
– Кличте раду! – гукнув.
Тут де не взялись генерали, сенатори, панства усякого поназбігалось – радяться, як їм того змія повоювати? Радились-радились – нічого не врадять – нема війська! А лисичка знов цареві в ноги:
– Царю-государю! змилуйся,– каже,– що я тобі пораджу: є в мене цар курінний, як віддаси за нього дочку, він того змія звоює!
Цар і сюди кинувсь, і туди кинувсь – нічого робити:
– Як звоює,– каже,– то вже віддам!
Прибігає лисичка до куреня:
– Здоров, курінний царю!
– Здорова була, лисичко-сестричко!
– Я тобі добру вість принесла.
– Кажи.
– Була я в царя, за тебе царівну сватала; так цар сказав, як звоюєш змія, то віддасть. Ходім воювати!
– Тю-тю, дурна! – каже парубок.– Як же мені його звоювати?
– Нічого, звоюєш; мене слухай, все гаразд буде. Одягайся, ходім.
– А баштан на кого покину?
Вона як почала його вмовляти – пішли.
Ідуть та йдуть, лисичка попереду біжить, парубок позаду йде. Коли назустріч їде змій: так і сипле іскри, так і сяє!
– То,– каже лисичка,– змій їде. Ти постій тут під копицею (на луці були), а я побіжу вперед до нього.
Став той парубок під копицею, думає: «Пропав же я!» А лисичка побігла до змія.
– Здоров, зміїку-братику!
– Здорова, лисичко-сестричко!
– Що я тобі скажу, зміїку-братику! – каже лисичка,– біжу я оце до тебе з недоброю вістю: іде на тебе цар війною, хоче тебе звоювати і все твоє багатство відняти!
– Де ж він? Далеко? – питає змій.
– Якби,– каже,– далеко,– а то близько!
– Що ж мені тепер робити? – питає.
– А що робити? – каже лисичка,– он, під копицею, стоїть чоловік, віддай йому все своє – і коні, і коляску, і одежу, а сам уберись у його одежу та й іди собі додому; цар тебе не пізнає… А то пропав!
Змій мерщій одежу з себе, а свиту на себе – та бігом звідти!
«Спасибі лисичці, від смерті врятувала!» – думає.
Тоді той баштанник убрався в золоту одежу, і такий став гарний, що хоч і не схочеш, та полюбиш! Сів у коляску, поїхали з лисичкою.
– Бач,– каже вона,– а ти боявся!
Приїхали до царя. Лисичка цареві в ноги:
– Царю-государю! Кланяється тобі цар курінний і шле подарунки: він звоював змія, просить дочку твою за себе!
Цар зрадів, цариця зраділа, царівна теж. Повискакували, беруть його, ведуть. А через тиждень і весілля справили. І я там був, мед-пиво пив, у роті не було, а по бороді текло.
[1] День поля – тут: давня міра площі.