Якось маленький хлопчик Євсейка – дуже хороший чоловік! – сидячи на березі моря, вудив рибу. Це дуже нудна справа – якщо риба, вередуючи, не клює. А день був гарячий, став Євсейка з нудьги дрімати – і шубовсть! – упав у воду.
Упав, але нічого, не злякався і пливе тихенько, потім пірнув і відразу досягнув морського дна.
Сів на камінь, м’яко вкритий рудими водоростями, дивиться навколо – дуже гарно!
Повзе не поспішаючи ясночервона морська зірка, поважно ходять по каменях вусаті лангусти, боком-боком суне краб; скрізь на каменях, наче великі вишні, висять актинії, і всюди сила-силенна всяких цікавих штук: ось цвітуть, хитаються морські лілії, миготять, наче мухи, швидкі креветки, ось лізе морська черепаха, а над її важким щитом граються дві маленькі зелені рибки, зовсім як метелики в повітрі, а ось по білих каменях везе свою черепашку рак-самітник. Євсейка, дивлячись на нього, навіть вірші згадав:
Дім – не візочок в дідуся у Якова…
І раптом чує, над головою в нього наче кларнет запищав:
– Ви хто такий?
Дивиться, над головою в нього величезна рибина в сизосрібній лусці, вирячила очі і, вищиривши зуби, приємно усміхається, наче її вже засмажили і вона лежить на блюді посеред столу.
– Це ви говорите? – спитав Євсейка.
– Я-а…
Здивувався Євсейка і сердито питає:
– Як же це ви? Адже риби не розмовляють!
А сам думає:
«От тобі й маєш! Німецької я зовсім не розумію, а риб’ячу мову одразу зрозумів! Ух, який молодець!»
І, споважнівши, оглядається: плавають круг нього різнобарвні грайливі рибки і – сміються, розмовляють:
– Дивіться-но! От потвора припливла: два хвости!
– А луски – немає, фе!
– І плавців тільки два!
Деякі, моторніші, підпливають прямо до носа й дражняться:
– Хороший, хороший!
Євсейка образився:
– От нахаби. Наче не розуміють, що перед ними справжня людина.
І хоче піймати їх, а вони, випорскуючи з-під рук, пустують, штовхають одна одну носами в боки і співають хором, дражнячи великого рака:
| – Під камінням рак живе, Хвостик риб’ячий жує. Хвостик в роті коле так! Смаку мух не знає рак. |
А він, люто ворушачи вусами, бурчить, витягаючи клішні:
– Попадіться-но мені, я вам поодстригаю язики! «Серйозний який», подумав Євсейка. А велика рибина
чіпляється до нього:
– Звідки це ви взяли, що всі риби – німі?
– Тато сказав.
– Що таке – тато?
– Так собі… Наче я, тільки – більший, і вуса в нього. Якщо не сердиться, то – дуже милий…
– А він рибу їсть?
Тут Євсейка злякався: ану, скажи їй, що їсть!
Підвів очі вгору, бачить крізь воду каламутнозелене небо й сонце в ньому, жовте, як мідний піднос; подумав хлопчик і сказав неправду:
– Ні, він не їсть риби, кістлява дуже…
– Але – яке неуцтво! – ображено скрикнула рибина.– Не всі ж ми кістляві! Наприклад,–- моя родина
«Треба змінити розмову», зміркував Євсей і чемно питає:
– Ви бували у нас нагорі?
– Дуже треба! – сердито пирхнула рибина.– Там дихати нічим…
– Зате – мухи які…
Рибина обпливла круг нього, зупинилась прямо проти носа, та раптом і каже:
– Мух-хи? А ви чого сюди припливли?
«Ну, починається! – подумав Євсейка.– З’їсть вона мене, дурепа…» І, начебто безтурботно, відповів:
– Так собі, гуляю…
– Гм! – знову пирхнула рибина.– А може, ви – вже утопленик?
– От ще! – ображено скрикнув хлопчик.– Анітрохи навіть. Я от зараз устану і…
Спробував устати, а – не може: наче його важкою ковдрою закутали – ні повернутись, ні ворухнутись!
«Зараз я почну плакати», подумав він, але відразу ж зміркував, що плач-не-плач – у воді сліз не видко, і вирішив, що не варто плакати,– може, як-небудь інакше пощастить викрутитись із цієї неприємної історії.
А кругом – господи! – зібралось різних морських жителів –ліку нема! На ногу вилазить голотурія, схожа на кепсько намальоване порося, і сичить:
– Бажаю з вами познайомитись ближче…
Тремтить перед носом морський пухир, дметься, пихкає,– докоряє Євсейці:
– Хороше! Хороше! Ні рак, ні риба, ні молюск, ай-я-яй!
– Почекайте, я, може, ще авіатором буду,– каже йому Євсей, а на коліна йому виліз лангуст і, повертаючи очима на ниточках, чемно питає:
– Дозвольте узнати, котра година?
Пропливла мимо сепія, зовсім як мокра носова хустка; всюди миготять сифонофори, наче скляні кульки, одне вухо лоскоче креветка, друге – теж мацає хтось цікавий, навіть по голові мандрують маленькі рачки,– заплутались у волоссі й смикають його.
– Ой-ой-ой! – скрикнув про себе Євсейка, намагаючись дивитись на все безтурботно й ласкаво, як татко, коли він винен, а мама сердиться на нього.
А кругом у воді повисли риби – сила-силенна! – поводять тихенько плавцями і, витріщивши на хлопчика круглі очі, нудні, як алгебра, бурмочуть:
| – Як він може жити в світі, без луски в воді плисти? Ми би, риби, не могли би так роздвоїти хвости. Він на нас ніяк не схожий, ми не бачили такого. Ця істота схожа, може, на потвору восьминога? |
«Дурні! – ображено подумав Євсейка.– У мене з російської мови торік дві четвірки було…»
І вдає, ніби він нічого не чує, навіть хотів безтурботно посвистати, але – виявилось – не можна: вода лізе в рот, наче пробка.
А балакуча рибина все питає його:
– Подобається вам у нас?
– Ні… тобто – так, подобається… У мене вдома… теж дуже добре! – відповів Євсей і знову злякався:
«Ой лишенько, що я кажу?! А що як вона розсердиться, і почнуть вони мене їсти. . .»
Але вголос каже:
– Давайте якось гратись, а то мені трохи нудно…
Це дуже сподобалось балакучій рибині, вона засміялась, розкривши круглий рот так, що стало видно рожеві зябра, крутить хвостом, виблискує гострими зубами і старечим голосом кричить:
– Це добре – погратись! Це дуже добре – погратись!
– Попливем нагору! – запропонував Євсей.
– Чого? – спитала рибина.
– Адже вниз уже не можна! І там, нагорі,–мухи.
– Мух-хи! Ви їх любите?..
Євсей любив тільки татка, маму й морозиво, але відповів:
– Так…
– Ну, що ж? Попливімо! – сказала рибина, перевернувшись головою вгору, а Євсей відразу хап її за зябра і кричить:
– Я – готовий!
– Стривайте! Ви, страховище, -надто засунули свої лапи в зябра мені…
– Нічого!
– Як то – нічого? Порядна риба не може жити, не дихаючи …
– Господи! – скрикнув хлопчик.– Ну чого ви сперечаєтесь усе? Гратись, так гратись…
А сам думає:
«Аби тільки вона мене тропіки підтягла вгору, а там уже я вирину».
Попливла риба, наче танцюючи, і співає щосили:
| – Зубом клацаючи часто, І худюча і зубаста, Все шукаючи харчів, Ходить щука круг лящів. |
Маленькі рибки кружляють і хором галасують:
| – От так штука! Марно хоче щука Проковтнуть ляща. От так гарна штука! |
Пливли-пливли, що вище – то все швидше й легше, і раптом Євсейка відчув, що голова його виринула в повітря:
– Ой!
Дивиться – ясний день, сонце виграє на воді, зелена вода захлюпує на берег, шумить, співає, Євсейчина вудка плаває в морі, далеко від берега, а сам він сидить на тому ж камені, з якого впав, і вже – весь сухий!
– Ух,– сказав він, усміхаючись сонцю,– от я й виринув!