Канарка-мати покинула своїх дітей. Не хотіла виховувати їх у неволі.
Коли господар те помітив і витяг із клітки гніздо, там було троє мертвих пташенят, а четверте ще ворушилося. Він хотів усіх викинути, та мені жаль стало ще живенького, і я взяв його до себе.
Поклав його у вату, зігрів своїм диханням. Потім почав годувати.
Воно, маленьке, як горіх, і ще голісіньке, беззвучно і з великим трудом роззявляло ротик: не мало сили.
Згодом почало цвірінькати і обростати жовтим пір’ячком.
Коли тепер я підходив до нього й кликав: «Сирітко»! – воно зараз же відзивалося: «Цінь-цінь»!
І роззявляло широко ротик.
Я був емігрантом, був одинокий, і Сирітка мене помалу радувала й тішила.
Вона росла й помітно вбиралася у ясно-жовте пір’ячко.
От уже й літає по кімнаті.
Весела, бадьора, утішна, повна життя.
Струнка, уся жовта, а голівка сіра з чорним чубиком, неначе коронована.
Мені, самотньому, було любо з цією істотою.
Цілий день вона в клопотах, усе якусь роботу собі знайде: або ниточку з занавіски тягне, або стінку довбає, або нишпорить по різних закуточках…
І в тому все її життя.
Дивлячись на неї, я думав: «Бідна, бідна! Ти не зазнаєш волі у своєму житті! Не відчуєш розкоші гарячого сонця і холоднуватих лісів! Твій рідний край далеко-далеко, де цвіте вічно весна. Ти його не побачиш… А, може, й я не побачу вже свого?..»
Коли я виходив із дому, і, повертаючись, не бачив у кімнаті своєї пташини, гукав:
– Сирітко! Де ти?
Зараз же чув:
–Тінь, тінь!
І голодна пташка вилітала або з-під стола, або з-під ліжка, сідала на мою долоню або на рамено й вимагала їсти.
Так усе літо ми жили, як добрі приятелі, й тішилися обопільною дружбою.
Настала холодна осінь.
Вільні птахи відлітали в теплі краї.
Сирітка все сиділа на вікні, пильно приглядалася до них, проводила їх сумним поглядом…
Уже не з такою дитячою вірою сідала мені на долоню, а сторожко, обережно.
Сонце сховалося у хмари, падали дощі.
Засумувала.
– Сирітко! Де ти?
– Цінь-цінь!
– Де твоя воля?
– Цінь-цінь!
– Лети ж, лети до мене, моя кришечко, моя дитинко люба!.. Не хочеш? Уже боїшся мене?..
Упали сніги. Морози заволокли візерунками вікна.
Сирітка сидить на вікні й сумно дивиться на біле зимове вбрання, якого ще не бачила…
Якось одного разу через відчинені двері вона вилетіла на мороз.
Їй одразу стало весело, радісно. Сіла на перше дерево й перелітала з гілки на гілку.
Я вискочив за нею.
– Сирітко! Де ти?
– Цінь-цінь!
Кликав, кликав. Вона відзивалася, проте не летіла до мене.
– Сирітко! Де твоя воля?
Нічого вже не відповіла, з усією енергією полетіла ген-ген… У цю ж мить звідусіль налетіла ціла зграя горобців й кинулася на неї. Так почали клювати, що жовте пір’ячко летіло за вітром…
Це була її перша зустріч з братами.
Вернула назад і сховалася між гілками голого дерева.
– Сирітко, де ти?
Тихо.
– Де твоя воля?
Тихо.
– Ходи до мене, моя дитинко, бо загинеш на морозі!..
Наблизився вечір. Я поліз на дерево, щоб її піймати. Вона здіймалася все вище й вище…
Надійшла холодна, морозна ніч.
Уже нічого не міг зробити й лишив свою вихованку на власну її волю.
Ледве розвиднілося, а я був уже під деревом.
Придивився й побачив: моя пташка сидить високо на гілці.
– Сирітко, це ти?
Тихо.
Хотів вилізти на дерево. Воно хитнулося всіма гілками й жовтеньке замерзле тільце, як грудочка, упало додолу…
Підняв його й поклав на долоню.
– Сирітко, це ти?
Тихо.
– Це твоя воля?
Тихо…