У одного ґазди був старий щирий пес. Як дуже постарів, почали його відбивати від хижі, голодом мучити.
Молодого песика честують, молоком поять, а старого б'ють, женуть геть, не дають ані шкоринки хліба.
Старому дуже жаль, аж сльози з очей падають.
Раз чоловік і жона копали на полі картоплю, а мала дитина спала в колисці.
Вовк вибіг з лісу, увидів старого пса. Звідає:
– Чому ти такий смутний?
– Так і так… Доки я був молодий, мене честували, годували, а тепер відганяють від хижі, голодом морять, бо-м старий, нікому не потрібний.
Пошкодував вовк старого і каже:
– Я тобі пораджу, що маєш робити. Ще тя будуть пестувати. Ой-йой!.. Но, лягни собі збоку, недалеко колиски. Я вхоплю дитину й понесу… Отець і мати зачнуть ревати, кричати. Ти мене догониш і одбереш дитину. Зрозумів?
– Айно.
Так і було. Вовк вхопив із колиски дитину і біжить. Мати в крик:
– Йой, люди! Йой… Вовк нашу дитину вхопив!
Зачали всі гойкати, гнатися за вовком.
Тоді старий пес вискочив із корча і – за вовком! Догнав його, дитинку одібрав, приніс матері.
Тепер ґаздиня його дуже полюбила:
– Тарку, наш Тарку. Ти щирий, вірний слуга… Ти врятував нашого хлопчика від смерті.
І старого пса честували, молоком поїли.
Через пару днів пес зустрівся в лісі з вовком.
– Дякую, вовчику, за добре діло.
– Ну, чи люблять тя тепер? – звідає вовк.
– Люблять, честують…
– Знаєш що? Чи є у ґазди дівка на віддавання?
– Є…
Но, коли буде весілля, поклич мене. Погостиш ня.
– Покличу, покличу, вовчику…
Видить пес: у хижі тісто місять, напалили піч, калачі печуть, багато м'яса принесли. Значить, гостина буде.
Побіг у ліс старий пес:
– Вовчику, у нашій хижі весілля буде. Я тебе прикличу й погощу…
– Добре, добре…
І в той день, коли було весілля, в дворі зібралася силитва людей. І гудаки прийшли. Хлопці й дівчата танцюють.
Пес одразу дав знати вовкові.
Вовк садами, межами і притягся в ґаздів двір. Старий пес приніс йому м'яса, кісток, калача. Словом, добре його погостив…
Як вовк наївся, посмілішав і зайшов до комори. Тут ще попоїв і почав співати-вити…
Люди вчули. Збіглися до комори.
– Гей, вовк! Бийте вовка! – І погостили вовка палицями, вилами так, що ледь живий зостався.
Зустрілися пес і вовк у лісі.
– Чом ти мене лишив? Мало ня не забили!
– У коморі я тебе не міг всокотити. І мене би забили.
Лежить побитий вовк під копицею і крекче.
Раз біжить лисиця. Мокра, страшна…
– Відки ти, лисочок, втікаєш?
– Йой… йой… не звідай ня… Побили на весіллі.
Пошкодував вовк лисицю.
– Но, сідай на мене, я тя понесу.
Вовк приніс лисицю в густий ліс, а як ся виздоровів, то одразу справили весілля. А за старосту покликали щирого пса.