Стара Настурція – Врублевська Валерія

У великому зеленому ящику жили Айстри – Фіолетка і Біланка. Красувались вони високо над зем­лею, на балконі сьомого поверху. Айстри дуже пи­шалися – адже під ними розстилався такий великий світ!

Рано-пораненьку десь там внизу двірник починав поливати асфальтові доріжки, і Айстри прокидалися. Граціозно підводили голівки і милувалися Сонечком, ранковим повітрям і кучерявими хвильками хмар. Поливали водицею і їх, і вони почувалися щасли­вими. Айстри не єдині мешкали на балконі. Мали су­сідку – стару Настурцію. Вона не була старшою за них, але не могла зрівнятися з Айстрами свіжістю і ніжністю своїх пелюстків. А хто їй винен? Подей­кують, наче хазяйка загубила її, коли висаджувала квіти, аж потім, уже прив’ялену, знайшов хлопчик і посадив, та ще й у невеличку бляшанку з-під кон­сервів.

Отож Настурції випала кепська доля. Але яке ді­ло до того гарним і свіжим Айстрам? Хіба можуть вони втриматися від спокуси похизуватися своїми пе­ревагами над іншою квіткою, коли стара Настурція своїм кволим виглядом дає їм таку нагоду?

Якось господиня винесла на балкон велике ба­рильце з водою, а в ньому – жовто-сліпучі, величні Гладіолуси. Айстри занепокоїлися. Адже їхня трохи холоднувата краса потемнішала на тлі шляхетних і ніжних Гладіолусів.

Як вони пишаються! – шепнула Біланці Фіолетка.

– Хизуються, що прибули з Великого Саду, – похитала голівкою у відповідь білява красуня.

– Таке скажеш! – чомусь почала сердитись на подругу Фіолетка. – Де б там вони не росли, а зараз їх купили на ярмарку.

– А вас хіба не купили? – несподівано озвала­ся стара Настурція.

– Тітонько, – уїдливо відказала Фіолетка, – кві­там не можна сваритися, бо вони втрачають красу і свіжість.

– Кому ти говориш? – голосно підхопила Білан- ка. – Вона ж приїхала з села!

Квітам досить набридли шкилювання Айстр над старою Настурцією. Дивно, чому вони злоставлять­ся? Живуть довше всіх – до пізньої осені, милувати­ся б світом, радіти. А вони невдоволені, всім заз­дрять.

Ніхто не чекав, що Гладіолуси втрутяться в цю небезпечну розмову.

– Ми ніколи не були в селі, – сказали вони ти­хо. – Чи не могли б ви розповісти нам про нього? – чемно звернулися вони до старої Настурції.

А Біланка невгавала.

– Що там може бути цікавого?

– Коли я згадую наш квітник у селі, я почуваю себе щасливою, – почала стара Настурція, наче й не чула Біланки. – Я пам’ятаю ласкавий дотик Літньо­го Вітерця, брата Літнього Дощика, відчуваю гли­боку і пухку землю. Жилося там, наче у казці, і на­віть траплялися з нами майже казкові історії. Якось наша улюблена Мальва закохалася в Літака.

Як то? – стрепенулися Айстри. Вони теж над усе любили історії про кохання.

– О! Розкажіть, будьте ласкаві, – так ніжно по­просили Гладіолуси, аж всім здалося, що вони теж когось кохали.

– Мальва була першою красунею в нашому квіт­нику, але ніхто не заздрив, кожна квітка визнавала її першість. До того ж вона була ще й доброю і ми­лою до всіх, тож і мала прихильність. Але найбільш марив нею чорноокий Соняшник. Життя здавало­ся йому прекрасним, бо на світі є Мальва. Вона теж примітила ставного красеня. Квіти вже й готува­тися почали до весілля – бучного та радісного, як водиться. Мабуть, все воно так і було б, та одного ранку Мальва побачила Літака. Він кружляв високо в небі, блискучий, сріблястий, і Мальва відчувала, як радісно затремтіло її серце від його далекого мужнього гуркоту. Волошки, першими помітили хви­лювання Мальви.

– Мальво, Мальво, схаменися, – раяли вони. – Хіба можеш сподіватися на ту далеку птицю? Ти глянь, який навколо нього вітер свище!

– Не чіпайте її! Нікому не вільно чуже серце судити, – гнівалися Чорнобривці.

А Соняшник усього того не помічав. І навіть то­ді, коли Мальва підіймала свої блакитні очі до не­ба, шукаючи в ньому Літак. Соняшник бачив тільки її замріяний, прекрасний погляд і ще більш розкві­тав од щастя.

Йому хотілося піклуватися про Мальву, і коли довго не було дощу, збирав по крапельці нічну росу на своє лапате листя, щоб напоїти свою спраглу кохану квітку.

А Мальва вмивалася тією росою, чепурилася, і ви­глядала Літак, і тремтіла схвильовано пелюстками, і все чекала на своє сріблясте кохання.

Соняшник не наважувався зізнатись Мальві, а тільки милувався нею та пильнував, щоб не продрі­мати нічну росу.

Одного разу десь узялося кривоноге Жабеня та й, чалапаючи, перехилило Соняшників лист, розли­ло росу.

– Що ж ти накоїло? – жахнувся Соняшник.

– Даруйте, я не навмисне, – проквакало вайлу­вате Жабеня. Воно, як і всі, поважало Соняшника.

– Чим же тепер вмиється Мальва?– тужно про­шепотів Соняшник.

Жабеняті стало жаль Соняшника, який віддав свою вологу і вже так перевівся, що аж дивитись на нього сумно.

– Ви б краще подбали про себе! – з обуренням відказало Жабеня. – А Мальві нехай дає воду її Літак!

І пострибало, а Соняшник враз усе пригадав, зро­зумів, і з того часу почав ще більше в’янути.

– Нехай, – шепотів він, – аби вона була біля мене, аби вона була щаслива, – і його гарна, важка голова схилялася ще нижче.

Вдосвіта Мальва, як завжди, чекала, коли Со­няшник віддасть їй нічну росу. Час минав, а від Соняшника – ні краплі.

– Отак він кохає мене! – з викликом, щоб чув Соняшник, скопилила свої милі вуста.

– Знає, що мені треба вмитись, причепуритись, ось-ось Літак пролетить, а він ту росу, мабуть, сам випив.

Глянули всі на Соняшника і принишкли. Коли і Мальва озирнулась, побачила схилену до самого до­лу Соняшникову голову. Його зів’яле, пошерхле листя звисало до землі, і тільки в одному з них блищали, наче сльози, кілька крапель вологи.

А в цей час високо в небі гуркотів, зникаючи в блакитному безмежжі, сріблястий красень Літак.