Бідного парубка Тимофія напала кортячка[1] женитися. Він кинув очима поміж дівчатами, залицявся, але ні одна не схотіла стати його жінкою, бо не мав ні хати, ні хліба, ані до стайні що загнати.
На краю села був пустир, якого ніхто ніколи не займав. Вирішив Тимофій збудувати там хатчину. Назбирав у полі купу соняшничиння, і за тиждень хатчина була готова. Прибрав її квітами, обгородив і думає, до котрої дівчини посилати сватів. Цілу ніч не спав, а все думав. Та на світанку звіявся скажений вітер і завалив хатчину, розкидавши соняшничиння хтозна-куди.
Розсердився Тимофій і погрозив проклятому вітрові:
– Тепер я піду твою доньку сватати!..
Йому причулася вітрова відповідь:
– У-у-ху-ху, прихо-о-дь!.. А-а-ха-ха, при-хо-о-одь!
Пішов до сусідів і сказав:
– Я хочу побратися з Вітровою донькою. Ходіть зі мною і будете моїми старостами.
Сусіди витріщили очі – думали, що Тимофій здурів.
– Що, хочеш шукати вітру в полі? – питали.– Ой, будеш, небоже, тонко свистати. Будь парубком, а не пустим зіллям.
Ніхто не пішов з ним.
Тимофій склав свою мізерію, прив'язав торбину до патика[2] і, закинувши на плечі, подався туди, звідки віяв вітер. Ішов не годину і не дві, коли раптом побачив, як половик[3] з неба шугнув на маленького зайчика і схопив його своїми пазурами. Парубок закричав, засвистав, шпурнув капелюхом у половика, і той випустив бідне зайченя.
– Як віддячити тобі за те, що ти врятував життя моїй дитині? – спитала зайчиха з-за корча.
– Чим ви мені допоможете, малі та безсилі зайчики? Якщо знаєте, то скажіть, де живе вітер зі своєю донькою, бо я хочу її засватати.
– О, не тільки скажемо, а й покажемо дорогу. Мій син, якого ти врятував від смерті, поведе тебе до самого Батька вітрів,– відповіла зайчиха.
Поскакав зайчик вперед, а Тимофій почвалав за ним.
Вийшли з лісу, ідуть полями. При дорозі здибують чоловіка, височенного, як стара ялиця. Замість волосся на голові в нього листя і яблуневий цвіт. Він був заклопотаний роботою – здіймав і випрямляв усохлі й поламані вітром деревця, потім набирав повний рот води із зеленого горщика, зробленого із стовбура груші, нахилявся і порскав на них. Робив це так кумедно, ніби чхав.
Тимофій розреготався.
– Що ти дієш, чоловіче? – спитав дивака.
– Зцілюю і воскрешаю дерева.
– А ти хто будеш?
– Я – Батько дерев. А ти хто і куди мандруєш із зайченям?
– Я – Тимофій. їду сватати Вітрову доньку.
– І я піду з тобою. Попрошу Батька вітрів, аби його шибеники не ламали моїх дерев.
– Ходім.
Ідуть удвох, розмовляють, а зайчик скаче попереду. Прийшли до палацу старого вітриська. Той зачинився у величезній, як багацька стодола, залі і бігав там, немов скажений. Так свистів і ревів, що аж палац хитався і дах здіймався. Стали вони перед дверима і стоять. Страшно було братися за клямку.
– Ти відчиняй,– промовив Тимофій.
– Го-го, я знаю силу і лють Батька вітрів. Нема дурних,– відповів Батько дерев. Листя, що його прикрашало, аж лопотіло від страху.
Були б довго ще стояли, якби Тимофій не подумав, що ліпше вмерти, ніж свій вік нежонатим звікувати. Він заплющив очі, взявся за клямку і відчинив двері.
Боже мій! Вітрисько як дмухнув на них, то вони, задерши ноги, полетіли, мов віхті соломи, зачепилися за якісь дерева й повисли.
– Чого вам, люди, треба? – спитав Батько вітрів, коли підійшов і зняв їх із гілляк.
Батько дерев перший заговорив, бо Тимофій, коли летів, то десь загубив свого язика.
– Я прийшов просити, аби ти не дозволяв своїм синам ламати під час гуляння мої дерева.
– Добре, най буде так. А тобі чого треба? – спитав Тимофія.
Тимофій знайшов нарешті язика, правда, трохи зіпсутого, і відповів:
– Же-же-женитися хо-хочу. Твої си-сини завалили ме-мені ха-ха-хату і тепер ні-ні-ні одна дівчина не хоче ви-вийти за ме-ме-мене. Я прийшов сватати твою до-до-доньку.
Батько вітрів махнув байдуже рукою.
– Я не займаюсь бабськими справами. Іди до моєї жінки.
Пішли вони разом до Матері вітрів. Вона варила обід.
– Так і так,– заговорив Тимофій,– я прийшов сватати вашу доньку.
– Ха-ха-ха! – розреготалася вітриха, аж у комині забуркотіло.– Як на цій кочерзі виросте зелене листя і вродять рум'яні яблука і як цей віник стане виноградною лозою, покритою гронами, тоді і наша донька стане твоєю жінкою.
Тимофій не знав, що йому робити. А Батько дерев забив серед хати кочергу і віник, потім набрав із горщечка повен рот живлющої води, надувся і ніби чхнув. Яблуня зазеленіла, зацвіла, опустила додолу галузки з рум'яними яблуками, а віник став виноградною лозиною, що потягнулась до стелі і заблищала гронами.
Мати вітрів аж засвистала від злості. Але доньку все-таки привела. Тимофій вклонився їй, а вона – Тимофієві. Дівчина мала сині, як небо, очі, біле, як літня хмаринка, обличчя. Була вбрана в сорочку, вишиту голубими цяточками, і горботку[4], що переливалася кольорами, як веселка.
Батько вітрів і Мати вітрів справили молодятам таке файне, як у казці, весілля, обдарували їх і вирядили у Тимофієве село. Там молоді разом назбирали соняшничиння і збудували собі хатку. Батько дерев понасаджував навкруг неї багато вишень, черешень, груш і яблунь. А до ранку хата стала такою файною, якої не мав ні піп, ні корчмар, ні жандарм.
Втішалися молоді, жили в любові і злагоді. Але сільський корчмар дуже незлюбив їх.
– Ади,– промовив він до жандарма,– Тимофій справив весілля десь між сторонськими людьми, аби не брати горілки в моїй корчмі. Ніби в мене не така добра, як у інших корчмарів.
– Правду кажеш,– відповів жандарм.– Він і не думає почастувати мене порцією горілки і кавалком весільного калача. Хіба люди не знають, що він збудував свою хату на дідичевій землі! Ади, підемо і скажемо про це дідичеві.
І пішли.
– Пане,– шептав корчмар дідичеві.– Тимофій збудував хату на вашій землі.
– Пхе,– додав жандарм,– у Тимофія така гарна жінка, що аж за очі хапає. Він кудкудакає коло неї цілими днями, як коло писаного яйця. Вашому синові таку би… То була б пара, як пиріг і сметана…
У дідичів син був такий, що як вигляне у вікно, то собаки три дні брешуть, а як подивиться на тебе, то можеш скиснути. Ні одна дівчина на світі не хотіла й видіти його.
Дідич крикнув, аби привели Тимофія.
– Звідки це ти знову приблудився? – спитав, тільки Тимофій переступив поріг.
– З широкого світу.
– З того світу? – недочув дідич, що був трохи глухуватий і дурнуватий.
– Ага, з того,– кепкував Тимофій.
– А мого тата не видів там?
– Як би ні? Він. пане, весь час у пеклі дрова на плечах носить. Сорочка на ньому розлізлася, не має що їсти. Капарить, як останній дрантюх. Мене пустили з пекла принести хліба, солонини, а я оженився в дорозі.
– Я передам татові убрання, їду і пару коней, аби мав чим дрова возити, а ти мусиш мені принести перстень з пальця його лівої руки. Як не принесеш, то знай: заберу твою жінку, а хату, яку ти збудував на моїй землі, завалю.
Дідичка насмажила когутів, винесла вбрання, а дідич дав двох вороних, і Тимофій поїхав.
їде і журиться. Тяжко було йому розлучатися з Вітровою донькою і новою хатою, де він зазнав трохи щастя. Та що має робити? Роздав людям убрання, когутів і коней, а сам подався до Батька вітрів за порадою.
– Так і так,– сказав,– дідич хоче, аби я приніс йому перстень з пальця лівої руки його покійного тата, бо як не принесу, то забере мою жінку і завалить хату. Я навіть не знаю, де є теє пекло.
– Не журись, зятю,– втихомирив його Батько вітрів.– Я пошлю з тобою свого найменшого сина, він знає туди дорогу.
Батько вітрів тупнув ногою, і з'явився Вихорець, який пританцьовував і гейби тішився, що вже і йому дадуть якусь роботу.
– Поведеш Тимофія до самої брами пекла,– промовив Батько вітрів до найменшого.
Вихорець подався вулицею. Там, де він проходив, здіймалася хмарка пороху, а як біг по полю, то трава ніби танцювала. Тимофій ішов слідом за ним і незабаром дійшов до темної печери. Там Вихорець почав кружляти на одному місці.
– Ге-ге-ге-е-ей! – крикнув Тимофій.
У темряві печери дзенькнув замок і показався чорт.
– Чого ти хочеш, Тимофію?
– Витягни сюди на хвилину тата нашого дідича.
Чорт зник. Через якусь мить знову показався, тримаючи старого дідича за чуприну. Той був у вовчій шкурі. Тимофій кинувся до нього і зняв з його пальця золотий перстень.
Повернувся до дідича і простягнув йому золотий перстень. Дідич розглянув і спитав:
– А що робив мій татуньо?
– Що мав бідний робити? Лежав у соломі і блохи зубами ловив. Просив, аби-сьте прийшли до нього в гості разом з онуками.
Дідич дуже зрадів, що побачить тата, який залишив йому повну бочку золота. Він покликав сина і сказав:
– Готуйся, поїдемо до твого дідуся в гості.
Вони натумасили у кілька мішків всілякого добра, одягнули святкове вбрання і запрягли до брички четверо коней.
– Бери віжки в свої руки, бо ти знаєш дорогу,– промовив дідич до Тимофія.
Коні так рвонули, що за ними тільки закурилося. За кілька днів Тимофій опинився перед входом до пекла.
– Ге-ге-ге-гей! – крикнув.
У темряві печери дзенькнув ключ, і в ту ж мить показалося кілька дідьків.
– Чого тобі треба, Тимофію? – спитали.
– Пани просяться до вас, прийміть молодих до старих. Дідьки аж підскочили від радості. Накинули на дідича і його сина вовчі шкури і затягли їх у пекло.
Коли знову дзенькнув ключ, Тимофій сів у бричку, цьвохнув батогом і понісся, як вітер, до своєї жінки, за якою весь час тужив.
Але корчмар і жандарм не давали йому ні одної світлої днини – ладні були втопити його в ложці води. Якось вони прийшли і сказали:
– Ти повіз пана дідича на той світ у гості, а тепер мусиш і нас повезти.
– Добре, поїдемо,– відповів Тимофій.
Корчмаревими кіньми повіз їх у дубовий ліс, вибрав найвище дерево і промовив:
– Лізьте… Як прилетять ангели, я крикну: «Скачте!» Корчмар і жандарм роззулись і почали дряпатись один за одним на стовбур високого дуба. Коли схопились за гілляки, корчмар спитав:
– Скакати?
– Ні, лізьте вище! Звідси ангели не схоплять вас.
Коли вони добралися до середини дуба, жандарм злякався й спитав:
– Скакати?
– Ні, лізьте ще вище! Звідти ангели вас не схоплять.
Нарешті дісталися з гіркою бідою на саму верхівку дуба.
Тимофій крикнув:
– Ангели вже прилетіли! Візьміться за руки і скачте. Корчмар скочив першим і потягнув за собою жандарма.
Ангели взяли їх на крила і понесли до Бога вівці пасти, а Тимофій цьвохнув батогом і вернувся до Вітрової доньки. Прожив з нею багато років, ґаздував, діточок годував і ніколи їх не покидав.
[1] Напала кортячка – захотілося. [2] Патик – невелика паличка. [3] Половик – різновид яструба. [4] Горботка – жіноча обгортка типу спідниці з домашнього сукна.