Один ґазда любив випивати, а не любив робити. Каже жінці:.
– Жоно! Треба би нам слугу!
– Іди та шукай. Але найми такого, щоб не Іваном звався!
Так вона сказала через те, що Івана міг би знайти скоро, а до неї мав прийти корчмар.
Чоловік ходив-ходив по селах і шукав слугу, але всі казали, що вони – Йвани.
Другого дня ґазда зустрічає молодого хлопця. Питає, як його зовуть.
– Іваном, – каже хлопець. – А чому ви звідаєте[1]?
І чоловік розповів. Хлопець йому каже:
– Але знаєте, що? Жона не мусить знати, як мене зовуть. Кажіть, що я – Гаврило.
Чоловік погодився.
Прийшли вони додому, а жінка питає:
– Як звати слугу?
– Гаврилом, – каже чоловік.
– Ну, Гавриле, а на який час берешся служити? – запитала хлопця.
– Я, ґаздинько, можу послужити, скільки буде треба, – приймається хлопець. – Бо я вмію не лише робити, а ще знаю чуже говоріння…
– Та яке? – здивована ґаздиня.
– Яке? Л німецьке. Захочете – то вас теж навчу.
– Навчи її, навчи! – озвався і ґазда. – Буду мати розумну жону!
Прийшла весна, і чоловік з Гаврилом зібрався орати. Орють вони, орють. Уже і зголодніли, але полуденка не видно. Гаврило сказав:
– Піду я, допоможу ґаздині з обідом.
Приходить він під ґаздівський двір, гримить у ворота. Бачить, що ґаздиня злізає з оборогу. Вона помітила слугу і сердито кричить із драбини:
– Я не встигла наварити їсти!
– Не біда, – відказує Гаврило. – Тоді понесу сіна, щоб хоч воли не були голодні.
І поліз на оборіг[2], де сховався ґаздинин любас. Хлопець був міцний: коли схопив оберемок сіна, то потягнув разом з корчмарем. Той почав проситися:
– Гаврилику, відпусти мене. Даю тисячу срібних!
Слуга собі подумав і каже:
– За тисячу срібних відпущу. А щоб про тебе і ґаздиню ніхто не дізнався, привези нам з ґаздою найліпший полуденок.
Так пообідали по-панськи. Наїлися й воли. І веснували далі.
Другого дня зібралися орати на іншому полі. А там по сусідству орав і корчмар. Гаврило здогадався, що ґаздиня вийде в поле рано та й не з одним обідом, а з двома. У корчмаря воли були сірі, а у ґазди – чорні. Слуга набрав пороху і натер своїх волів, аби й вони стали – як у корчмаря. А ґаздиня здалеку подумала, що то любас оре двома парами. Нараз винесла із яру варене і печене – запахло на все поле! Але бачить, що тут коло плуга – ґазда із слугою. Вони знову смачно пообідали!
Гаврило підходить до корчмаря і каже:
– Передав мій ґазда так, що коли ви хоч раз оком кинете за його ґаздинею, то зарубає вас на ораниці.
Потім повернувся і шепнув своєму господареві:
– Ґаздо, йдіть до корчмаря, та візьміть сокиру: допоможіть направити ярмо, бо щось поламалося.
Чоловік узяв сокиру і йде до сусіда.
А корчмар – тікає.
– Та що ти боїшся? – дивується ґазда.
Корчмар біжить ще дужче, бо не розуміє, що чоловік гукає.
Тоді ґазда плюнув і вертається.
– Ну, тепер, ґаздинько, чоловік вам дасть! – каже Гаврило господині. – Не наздогнав корчмаря, то зарубав вас.
Жінка теж тікає.
Але ґазда нічого не знав.
– Що з людьми зробилося? – питає слугу.
– Від мене не втікають, – відповів Гаврило. – Я піду за ними і дізнаюся, чого вони бояться.
Бачить, ґаздиня з корчмарем в яру – їдять пісний полуденок.
– Смачного! – мовив хлопець. – Ну, що я вам казав? Не можете любитися вдома?
Повернувся до плуга і каже:
– Вони, ґаздо, дуже зголодніли. Їм так смачно запах наш полуденок, що побігли їсти.
Третього дня поїхали орати. Слуга каже, що чого чекати, доки ґаздиня винесе обід, він принесе сам. І пішов додому. Приходить під ворота і б’є в них кулаками. Ґаздиня зрозуміла, що прийшов слуга. Сказала корчмареві, аби йшов до комори і заліз там у порожню бочку. Але корчмар з великого страху скочив у першу бочку, в якій була коломазь.
Ґаздиня сердито питає слугу, що йому потрібно.
А Гаврило каже:
– Плуг дуже скрипить. Я прийшов за коломаззю.
І схопив цілу бочку, в якій був корчмар. Взяв на плече й несе. Як вийшов за село, зустрів двох торговців.
– Що ти несеш у бочці?
– Несу на торг чорта продавати.
– Ми купимо. Що за нього просиш?
– Тисячу срібних. Дешево даю…
Слуга продав бочку з корчмарем і прийшов на поле.
– Де ж полуденок? – спитав його ґазда.
– Ваша жінка – вже велика пані, – пояснює хлопець. – Вона не хоче більше готувати. Дала тисячу срібних, аби ми йшли до міста, в найліпшу корчму, і пообідали по-панськи.
Так і було. Наїлися в місті – ще й найняли собі візника, щоб віз їх додому. Приїхали і Гаврило каже:
– Ну, я вже добре наслужився, ґаздо. Вивів вас, як бачите, в пани. Самий час – навчити вашу жінку по-німецькому. Але для цього мусите прирізати їй язика.
Ґаздиня мовчала, боялася, що слуга розкаже про її таємницю, і чоловік тоді відріже голову – не те що язика.
Ґазда притнув їй язика і дуже зрадів, що має вчену жінку.
Гаврилові дав отих волів, що залишилися у полі, запряжені до плуга, і відпустив його із служби. А хлопець знову став Іваном, повернувся до свого села і так почав собі ґаздувати.