Ще давно, як служили по вісім літ у війську, кождий жовнір діставав військовий мундир, а часом, як добре справлявся, і ремунду – чому ні!
Так було, що мала мати сина, що власне дослужував у війську, а хлопець то такий, як той медвідь у дебрях.
Вислужив він у війську та приходить на село до матері. Як мати його у ви діла, як зачне:
– Синочку мій! – каже.– Надіє моя! А він собі у мундирі навіть не зиркне на матір, тілько все мурчить:
– Я, я, альзо...
Ну, знаєте, матір настрашилася, що то таке, що син нічого до неї не говорить. Йой! Аж не знає, що робити. Підходить до нього та й каже:
– А чого тобі, синцю, їстоньки дати? А той як лупне:
– Ніхте ферштанден! – то аж мати утікла.
– Біда! – каже матір.– Ще може з голоду умерти. Іде ще раз до нього та й питає так і так – може, тобі того, синцю, а може, того, так-сяк на різні способи, але син усе «ніхте ферштанден» та й «ніхте ферштанден». Так щось було три дні. А через той час син ходив або до корчми їсти, або заліз під комин та й там дещо нахаласував, аж черево не було повне. Але тут треба якоїсь поради. Радиться мати у того і того, але де там! Пішла до війта та й питає:
– Така і така річ, пане начальнику, син мій такий угурний, що навіть слова до мене не заговорить.
– Добре, бабо! – каже війт.– Ідіть та закличте його до корчми, будете мовити, що я його конче кличу.
Ну, мати урадувалась, що війт синові порадить, та й іде просто до сина:
– Так і так, синцю, пан начальник кликали в корчму. Якось синцьо послухав – а як же? Приходить до корчми, а за ним матір. Видить ціла громада. А війт до нього:
– А де твоя матір? – питає.
А той нічого, тільки висупив очі та дивиться.
– Гей, хлопці, ану-но з ним на лавку, вріжте йому по-цісарськи! – крикнув війт.
А тут один за голову, а другий за ноги та й далі на лавку. Розпростерли його добре, а він шарпається, не дається, але мусить.
– А ви, куме, отою палицею! – крикнув війт до кума присяжного.
Вдарив присяжний раз по задку лягою, а той ані йойкне.
– А де твоя матір? – питає він знову.
– Ніхте ферштанден! – крикнув він.
– Дайте йому ще отого файного «ніхте ферштанден!». А присяжний б'є, що лиш влізе, не питає нічого.
– А де твоя матір? – питає війт знов. А той знов гукнув:
– Ніхте ферштанден!
Ото, знаєте, кумедія! В корчмі сміх, а мати дивиться на сина, звичайне, як мати, та й їй трохи жаль зробилося сина. Але присяжний б'є, ув! Б'є, не питає, а до того ще фест і моцно. – Йой! – як крикне нараз синцьо з болю.– А от моя матір! Пустіть, пустіть, майте бога в серці!
– А-а! Коли так, то що іншого,– каже війт,– дайте йому за то півкватирок. Ех! Як собі хлюпне трохи шнапсу та й в сміх:
– А то бодай вас,– каже. Та й від того часу вже лиш говорить по-руськи.