Так от, щоб ви знали, жив колись зайчик, і звали його Упертюх. Він і справді був упертий, нікого не визнавав і все робив на свій розсуд. Одного дня виліз Упертюх верхи на осла й подався в гості до тітки, що жила по той бік Будякових Хащів.
На березі арика бавилися в піску зайченята. Побачивши Упертюха, вони закричали:
– Вертай назад, Упертюху! Будякові Хащі – небезпечне місце. Самому не можна туди їздити.
Але Упертюх і вухом не повів.
День був спекотливий, а час наближався до півдня. Їде Упертюх на віслюкові, а за ними біжить-вибрикує маленький ослик. На голівці в нього китиці барвисті теліпаються, на шиї дзвіночок висить, дзенькає-бренькає.
А в Будякових Хащах жила лисяча сімейка: тато-лис, мама-лисичка і маленьке лисеня. Зачувши дзенькіт дзвіночка, усі троє нашорошили вуха.
– Це неслухняний Упертюх їде, – гукнуло лисеня.
– От ми його зараз провчимо, – сказала лисичка-мама. – Я в нього віслюка вкраду.
– А я – малого ослика, – мовив тато-лис.
– А я роздягну і одяг заберу, – вирішило лисеня.
Їде собі Упертюх і гадки не має, що на нього чигає в тих Будякових Хащах. Половину шляху він уже подолав, але опинився в самісіньких хащах: і до одного краю далеко, і до другого неблизько.
Їде Упертюх попереду, віслюка підганяє, а маленький ослик притомився й став відставати. Упертюх раз у раз назад обертається та малому гукає, щоб не відставав.
Зрештою Упертюхові заболіла шия від того обертання, і він подумав: «Дзвіночок бринить, отже, ослик слідом біжить». І перестав оглядатися.
Помітив це тато-лис, підкрався тихесенько, зняв дзвіночка з шиї в ослика і старому віслюкові до хвоста прив’язав. А ослика собі забрав.
Їде Упертюх далі. На закруті дороги вискочила з чагарів лисиця й питає:
– Куди це ти, зайчику, сам-один їдеш?
Упертюх одразу подумав: «Ця хитрунка може мого ослика вкрасти». Обернувся, а малого, вже немає.
– Вай, ослик мій… де він подівся? – заплакав Упертюх.
– Не плач, зайчику, – стала його заспокоювати лисичка-мама. Ослик твій відстав і не знає, куди йому йти. Він за отим поворотом стоїть. Іди забери його. А я твого віслюка постережу.
Зрадів Упертюх, зіскочив на дорогу, побіг назад.
– От недотепа, – зареготала лисичка-мама, вилізла на віслюка й погнала його до себе.
Добіг Упертюх до закруту дороги, обдивився: немає ослика. Повернувся назад – віслюка немає, мов і не було ніколи. Злякався Упертюх остаточно. «Так вони й мене самого тут украдуть, якщо я не втечу», – подумав він і вдарився у ноги.
Біг-біг Упертюх і вибіг на берег ставка, а там сидить маленьке лисеня й гірко плаче.
– Ти чого ревеш? – спитав його Упертюх.
Ой, братику, біда, – відказало лисеня. – Послала мене мама на базар і дала мені золотий, а він у мене з кишені вилетів і у воду закотився. Що мені тепер робити? З мене ж мати за нього шкуру здере.
– Не плач, – пожалів Упертюх лисеня.
– А ти плавати вмієш? – спитало лисеня.
– Вмію.
Дістань мені золотого. А я тобі за це сто таньга[1] дам, – пообіцяло лисеня.
– Спробую, – зрадів Упертюх і вмить поскидав із себе штанці й сорочку і шубовснув у воду.
– От і мені пощастило своє зробити, – зареготалося лисеня і, забравши одяг, чкурнуло в хащі.
Пірнав-пірнав Упертюх, а золотого так і не знайшов. Виліз на берег – нема лисеняти і вбрання немає. Голий-голісінький додому прибіг. Відтоді Упертюх ніколи вже не потикався сам у Будякові Хащі.
[1] Таньга – срібна монета вартістю 15 – 20 коп. (узб.).