Жив колись в старовину цар з царицею. У них замолоду не було дітей, а при старості родився один син. Вони дуже зраділи. Ну, виріс той син, вирішили вони його оженити. А він і каже:
– Поки не дістанете мені такого коня, що жар їсть, полум'я п'є, на дванадцять верст земля гуде, як біжить, і листя на дубах осипається,– то я довіку женитись не буду!
Цар зізвав усіх богатирів, почав розпитувать:
– Може, з вас хто знає або чув, де такий кінь є, що жар їсть, полум'я п'є, а як біжить, то на дванадцять верст земля гуде і листя на дубах осипається?..
Усі кажуть, що ніхто не бачив і не чув такого, і дістать не можуть...
Цар розіслав по всій землі газети:
– Може, хто чув або сам дістане, то нехай до мене приходить. Попала одна така газета у якусь волость, прочитали. Мужик приходить додому й хвалиться жінці:
– От яка у нашу волость газета прийшла... Якби такий молодець знайшовся, то велено йому до царя приїжджать.
А у нього був хлопець, от цей хлопець і каже:
– А я знаю, де такий кінь є! А батько каже:
– Сиди там, коли сидиш. Ти вийдеш за ворота, та й то тебе діти б'ють, а то ще про такого коня балакаєш.
Хлопець одягся і говорить:
– Ходім, тату, надвір!
Вийшли. Він одною рукою дуба як схватить – нагнув аж до землі, потім пустив. А батько стоїть, очі витріщив – дивиться на нього, аж злякався сам.
– Ну тепер, синку,– говорить,– повірю.
Пішли у волость – батько хлопця залишив надворі, а сам пішов у хату і каже:
– Дозвольте, панове, мені із своїм словом втрутитися!..
– Можеш, говори.
– Є у мене син, що може дістать того коня. А всі й закричали:
– У холодну його взять, сякого-такого, з його хлопцем! Куди його хлопець годен? Як він вийде за ворота, то його всі діти б'ють!
Посадили, значить, його з хлопцем у холодну. Сиділи-сиділи вони, а волосне начальство й говорить:
– Мабуть, нам нічого не буде, коли він збреше. Випустили, а самі до царя вдарили звістку. Цар прочитав цю звістку і не повірив, щоб мужичий син міг таке зробити, але все ж сказав послать своїх слуг і карету за тим хлопчиком.
Узяли того хлопця до царя. Як приїхали, цар підзиває хлопця до себе:
– Можеш дістать такого коня?
– Можу!
– Що ж тобі треба?
– Треба мені коня хорошого та палицю добру. Написав цар записку до свого табунщика.
– Ступай, у полі є табунщик, даси йому записку, а він тобі дасть коня.
Той пішов, показав табунщику записку.
– Підожди,– каже табунщик. – Пожену напувать коней, а як ітимуть, то якого схочеш, такого й вибереш.
Став той вибирать, і за якого не візметься за хвіст – то хвіст у руках зостанеться; візьметься за гриву – гриви не стане. Зняв дванадцять кож, а коня не добрав собі. Йде додому, дивиться – хата обідрана (там бідна бабуся жила), а тут якраз хмара на току збирається. Бабуся і просить:
– Поможи мені, чоловіче, а то всі мене, бідну, минають. Накрив він шкурами її хату, щоб вода не протікала, вона йому подякувала, а він і пішов собі.
Виходить цар і дивується, що той коня собі не добрав.
– Іди, Іван – мужичий син, на конюшні. Вибирай собі коня, може, там тобі кінь.
Той пішов; на которого руку не покладе – так кінь з усіх чотирьох ніг і впаде. Нема коня, та й годі. Настала ніч, а хлопець як вийшов у степ, як свиснув своїм богатирським посвистом, от і прибіга один кінь:
– Чого, хазяїне мій милий-любий, звеш мене?
– Пора нам в путь-дорогу вирушати.
– Ну, добре.
Став він заводить цього коня у царські конюшні, поламав усі двері й конюшні порозвалював. Прив'язав, дав білоярої пшениці, а сам пішов спать.
Цар устав ранком і послав збудить Івана – мужичого сина – чи не бачив уві сні якого коня.
Той говорить:
– Е, в мене вже є кінь, на конюшні стоїть...
Вийшли, подивились, а цар аж злякався, такий великий кінь.
– Ну, тепер зробіть мені палицю, привезіть з лісу на двох парах волів і пофарбуйте.
Привезли. Він підкинув угору, сам ліг на півтори доби спать. Прокинувся – палиця летить назад... Він підставив мізинний палець – вона у друзки розсипалась.
– Привезіть,– говорить,– мені на чотирьох парах волів, бо ця негожа.
Вони зрубали столітнього дуба, привезли на чотирьох парах волів. Він підкинув угору – сам ліг на три доби спать. Прокинувсь, чує – палка гуде. От підставив він середній палець – палка вдарилась і на півтора аршина в землю вбилась.
– Ну, це,– каже,– добра буде. Цар і каже:
– Ну, от, як дістанеш такого коня, то я тобі яку схочеш нагороду видам і ніколи ніякої кривди не чинитиму. Слово моє тверде.
Поїхав він, але цар все-таки не вірить, щоб якийсь-то Іван – мужичий син та й коня такого сам дістав. Ну, і дав ще йому своїх богатирів вже панської, а не мужицької крові.
– Наганяйте,– каже їм цар.
Іван – мужичий син чує – земля двигтить...
– Це або змій летить, або якісь богатирі їдуть... Доїжджають, поздоровкались, а він і пита:
– Хто ви такі?
– Це нас послав цар разом з тобою їхать.
– Як же нам бути? Треба комусь із нас бути старшому, бо так ніякого порядку не буде. Треба, щоб ми комусь одному підкорялись.
Ну, ці богатирі панської крові зразу ж один наперед другого:
– Я буду старшим, я буду старшим!..
А Іван – мужичий син і каже:
– Ні, не так. Давайте по дорозі палицю кидать: чия далі впаде, той і буде старшим.
Кинув один палицю по шляху вперед. Ідуть день, їдуть другий – нема... На третій день бачать – палиця лежить. Кинув другий. Їдуть день, їдуть три – палиці нема... Найшли аж через тиждень. Кинув Іван – мужичий син. Їдуть один тиждень – нема палиці, другий і третій – нема палиці.
– Це десь твою палицю проминули...
– Не може бути: мабуть, моя палиця десь у гостях.
Проїхали ще тиждень, бачать: стоїть великий дім – мідна огорожа навколо, мідний міст аж до дому веде. Дивляться – палиця через паркан перевалилася і ріг дому одбила. А в цьому домі жили страшні змії, тільки їх дома не було – воювали десь далеко.
І говорить Іван – мужичий син до одного богатиря панської крові:
– Сьогодні ти підеш на міст на варту, а ти,– каже другому,– ляжеш коло коней, а я ляжу в будинку.– І наказав тому, що на мості: – Гляди ж, брат, не спи, а стережи...
Той ходив-ходив, а як він був з дороги – ліг і заснув на мосту. Тоді Іван – мужичий син прокинувся, бачить – північ, пора йти. Одягся і пішов на міст, дивиться – той спить; слухає: земля двигтить – змій шестиголовий летить і говорить своєму коню:
– Стій, не чмихай, проти нашої сили нема нічого. Є тільки Іван – мужичий син, але сюди його і ворон кості не занесе, бо він іще молодий.
– Ворон кості не занесе, а добрий молодець сам зайде,– каже Іван – мужичий син.
– Чи биться, чи мириться прийшов?
– Не мириться, а биться я прийшов.
– Ну,– говорить змій,– бий ти першим.
– Ні,– говорить Іван – мужичий син,– бий ти, ти на всьому царстві старший.
Шестиголовий змій як ударив, то Іван – мужичий син тільки чуть з місця здвигнувcя, а тоді як вдарив змія своєю палицею, то заразом шість голів зніс.
Посік його, спалив кості, і на вітер попіл пустив та й пішов додому. На ранок і пита того, що на мості вартував:
– А що, стеріг вірно?
– Так стеріг, що мимо птиця не пролітала,– говорить.
На другу ніч Іван – мужичий син послав другого стерегти на мості, а того на конюшню.
І той заснув. Дивиться Іван – мужичий син: час іти. Пішов і став під мостом. Чує – земля гуде. Це дев'ятиголовий змій летить.
– Стій,– говорить змій до свого коня,– проти нашої сили нема другої у цілому царстві. Є тільки Іван – мужичий син. Ну, та сюди і ворон кості його не занесе.
– Брешеш,– каже Іван – мужичий син,– добрий молодець сам зайде.
– Чи биться, чи мириться зайшов?
– Не за тим добрий молодець зайшов, щоб мириться, а за тим, щоб биться.
– Ну, бий ти!
– Ні, бий ти, ти на половину світу старший.
Той змій дев'ятиголовий як ударив – так по кісточки Івана-мужичого сина й увігнав. Але Іван ударив змія – заразом сім голів одрубав. Другий раз замахнув – і останні дві зрубав... Посік його тіло, спалив кістки і попіл за вітром розвіяв. Пішов Іван – мужичий син у свій дім досипать. На ранок спитав і того:
– А що, стеріг добре моста?
– Так стеріг, що й миша мимо не пролізла.
На третю ніч зібрав він обох богатирів, повісив рукавичку на стіні і сказав:
– Піду я сам, братці, стерегти моста, а ви глядіть на мою рукавичку: як буде піт, то гуляйте, а як буде кров з рукавички капать, так пускайте мого коня.
Став під мостом; опівночі чує – земля за дванадцять верст гуде, листя на дубах опадає. Це вже найстарший змій летить на тому коні, що жар може їсти, а полум'я пити. Летить і говорить до свого коня:
– Стій, не спотикайся, проти нашої сили нема сили на всім світі. Є десь Іван – мужичий син, ну, він ще малий. Йому ще тільки на печі сидіть – сюди він не зайде, сюди і ворон кості не занесе.
А той:
– Ворон кості-то не занесе, а добрий молодець сам прийде.
– Що, будем биться чи мириться?
– Не за тим добрий молодець зайшов, щоб мириться, а за тим, щоб биться.
– Бий,– говорить змій.
– Ні, ти бий, ти на всьому світі дужчий.
Як ударив змій, то Іван – мужичий син аж зблід. Бились-бились... У змія з дванадцяти зосталося вже три голови. А Іван – мужичий син уже по самий пояс у землю загнаний, от-от охляне.
– Слухай, ти,– говорить змій,– у тебе батько був?
– Був.
– Воли у його були?
– Були.
– Орав він?
– Орав.
– А давав оддихать?
– Давав.
– Ну, давай і ми оддихнем.
Іван – мужичий син як став оддихать, та й кинув свою палку навідмаш і розбив конюшню. Тут його кінь вирвавсь, прибіг до його, став землю одривать...
А ці богатирі прокинулись, бачать – кров'ю попідпливали, та з рукавички кров іде, але бояться йти виручати Івана – мужичого сина, думають: для чого нам свої голови за нього підставляти?
Але кінь тим часом землю оббив круг Івана, тоді й говорить Іван – мужичий син до змія:
– Аж тепер я тебе вб'ю. Змій і говорить:
– Ну, добре, але я хочу тобі сказати ще перед смертю: ти хоч і візьмеш в мене цього чарівного коня, що цареві потрібний, але ти не доведеш його додому; єсть у мене ще три сестри і мати та батько, цар Ірод. От вони і тебе, і тих двох богатирів все рівно з світу зживуть!
Відрубав останні голови Іван, а сам задумався, а тим часом та бабуся, що він кінськими шкурами її хату укрив, почула, що на Івана біда насувається, бо вона все знала, що в світі робиться, та послала свого песика до Івана, а песик і каже йому:
– Будете ви їхать додому, захочете так пить, що один до одного не зможете слова промовить: буде вам по праву руку криничка, вода як скло чиста. Не пийте її, а лиш вдар по ній навхрест палкою, побачиш, що з неї вийде. Під'їдете далі, захочете їсти: стоятиме явір, під явором стіл, там лежатимуть паляниці, яблука й усякі напитки й наїдки. Не їжте, а ти вдар навхрест, побачиш, що вийде з того. Приїдете далі, захочете спать – під явором стоятимуть ліжка. Не лягайте, вдар по них, побачиш, що буде.
Вислухав Іван, подякував бабусиному песику, забрав того коня і разом з двома богатирями поїхав додому. Ідуть, їдуть, захотілось їм пить – аж справді, над шляхом криничка праворуч. Ці два богатирі хотіли напиться.
– Ні, підождіть,– говорить Іван,– подивлюся.
Та так рубонув шаблею навхрест, а кров так і потекла (а це змієва сестра перекинулась криничкою). Поїхали далі – зарубав іще двох сестер, що були у вигляді їжі і ліжок. Далі оглянулись – хмара наступа попід небесами. Коли вони придивляються – аж це стара змія-мати женеться. Одна губа в неї аж попід небесами, а друга понад землею.
Іван – мужичий син і говорить:
– Ех, давайте, братці, втрьох биться з нею, бо сам я її не подужаю.
Але ці два полякались і не хочуть битися – тікають. Ну, Іван тут бачить, що нічого не вдіє сам, доведеться пропадати, думає. Але згадав, що тут недалеко, за горами, за лісами, є величезна кузня. От він пришпорив свого коня та чимдуж до цієї кузні, ну, а ці два богатирі теж за ним – бо ж нікуди більше їм дітись.
Підлітають до тієї кузні:
– Одчиніть.
Ковалі одчинили їм дванадцятеро дверей залізних, вони улетіли, а двері самі собою й зачинились. А змія сіла коло кузні й давай вогненним язиком двері пролизувати.
Іван – мужичий син бачить, що не жарти, та до ковалів:
– Миттю робіть плуга, та такого здорового, щоб аж під стелю кузні, і робіть такі ж великі щипці.
Ну, ковалі враз узялись за роботу, а змія все далі й далі пролизує. Вже тільки троє дверей залишилось, а тут ковалі вже кінчили плуг і щипці.
Пролизала вона останні двері, встромила голову, а тут Іван за щипці та щипцями розжареними і здавив її за губу. Накинув на неї плуга, вибіг надвір і давай нею орать землю – такі скиби, як хата, завбільшки. Оре, і лупить її, та все щипцями розжареними за губу тисне. Орав-орав змією доти, доки вона і не лопнула.
Він тоді викинув її в море, свого коня пустив на пашу, а богатирів цих додому прогнав.
– Ідіть,– каже,– боягузи, а то з вами тільки морока. А ще,– каже,– панської крові!
А сам поїхав на цьому коні, що в змія взяв. Їде він, їде, зустрічає діда старого. Проїхав він його і не сказав «здоров». А далі нагадав:
– Що ж я, ще молодий хлопець, і я йому, старому, честі не оддав, не сказав, «здоров». Треба вернуться, поздоровкаться...
Вернувсь.
– Здрастуйте,– говорить,– дідусю, вибачайте, що я проїхав – честі вам не оддав, не поздоровкався.
– Еге,– каже дід,– ніколи старих людей не минай, завжди поздоровкайсь... Їхатимеш ти, а вискоче до тебе такий кривий та капшивий дід на дерев'янці і буде говорить до тебе: «Ну, молодець, та й кінь добрий, але ти однаково не випередиш мене». Так ти,– говорить,– не зрізуйся з ним наввипередки. А може, тобі по путі хто буде трапляться, приймай, не одказуйсь...
Поїхав... Баче – назустріч шкульга на дерев'янці такий поганий, сопливий дід...
– Ну,– говорить,– молодець, та й кінь же у тебе, але хоч я який поганий, ти мене однаково не випередиш.
– Ну, та я не стану з тобою сперечатись, ні то й ні...
Та тільки сказав це Іван – мужичий син, а той дід сопливий своєю дерев'янкою в стремено, а Івана миттю якоюсь гострою стрілою збив з сідла та й загув на коні. Іван – мужичий син і оглянутись не встиг. А це був не хто інший, як сам цар Ірод – батько зміїв.
Розсердився Іван – мужичий син:
– Ну,– каже,– я ж тобі цього не подарую, я ж тебе, Ірода проклятого, і пішки знайду.
Та палку в руки, шаблю до боку і пішака... Іде він, але відчуває, що та ранка від стріли царя Ірода все розбухає і розбухає, все більшою робиться і більшою, вже так, що Іван і знемагати почав.
«Е, це вже біда,– думає Іван – мужичий син.– Це, виходить, цар Ірод отруєною стрілою мене вдарив».
Пройшов ще трохи Іван та вже й зовсім охляв.
«Це,– каже він сам до себе,– тепер не побити мені царя Ірода, тепер він мене одним пальцем поборе...»
Іде Іван – мужичий син, сумний-сумний, а назустріч йому дід – борода до землі. Поздоровкались, розпитались – хто, куди? Дід і каже:
– Піду й я з тобою.
– Хто ж ви такий?
– Я – той, що може од собак оборонить.
Здвигнув Іван – мужичий син здивовано плечима, але згадав пораду старого і мовчить.
Підійшли далі, являється їм другий дід, пристав до них:
– Я,– каже,– Мороз.
Ідуть... Третій дід... Розпитались – хто, куди? Той каже:
– Я – той, що море викосить і в копиці складе.
– Ну, ходім і ти з нами!
Далі – четвертий, що «їсть і не наїсться». Там – п'ятий, «що п'є й не нап'ється». Шостий – «біжу й не набіжуся». Сьомий– «я за двадцять верст бичем улучу». Восьмий– «я на двадцять верст бачу»...
Ідуть вони до царя Ірода, у його государство. Цар Ірод бачить, що ніхто й до границі не підходив, а то – в землі його увійшли... Звелів випустить на них сім тисяч злих-презлих собак-гієн, кожна по дві голови має.
Собаки біжать – як хмара синіє.
– Ну, що ж, братці,– каже Іван – мужичий син,– порозривають нас собаки, я слабий, ледве ноги переставляю, не можу боротись з ними.
– Да ось я, що од собак одбороню,– сказав самий перший дід.
Як захватив їх... Вибив усіх і на скирти постягав усіх собак-гієн. Цар Ірод бачить – й собаки не помогли, йде цілий гурт в його государство. Приходять до його дому, ввійшли в двір, під таке велике залізне склепіння, а воно, це склепіння,– р-раз, і закрило їх. І опинився Іван – мужичий син з своїми супутниками ніби у великій залізній хаті. Аж тут цар Ірод наказав своїм слугам топити під стінами так, щоб всі попеклись. Навалили вони гору лісу під стіни і ну давай топить. Але Мороз-дід як почав прижарювать, то на залізних стінах аж іній став. Спалили весь ліс слуги царя Ірода, а Ірод і каже їм:
– Відчиніть вже та вигорніть лопатами жужелицю з мого ворога – Івана – мужичого сина:
Відчинили – аж вони всі живі, а Іван і каже:
– Що ж ти, царю, такий немилостивий, у таку холодну кімнату посадив нас – трохи не померзли...
– Все одно,– каже Ірод,– зараз я тобі голову відрубаю, бо я знаю, що ти отруєний і не можеш воювати зі мною! А сам думає: «Вбити його я ще встигну, давай помучу ще добре». Та й каже:
– Ну, от я вам задам задачу; як зробите – пущу живих, а як не зробите – голови всім позрубую. За одну ніч море висушіть, пісок у купу зложіть, а ні, то...
Ліг Ірод спати на ніч, а той, «що міг косить», викосив його за ніч і в купи поскладав. Прокинувся ранком Ірод, бачить – нема води й краплі ніде. «Гм! – думає.– Що за чудасія». Задає другу задачу:
– Скільки в мене є худоби – я приготую обід, як усе з'їсте – живі будете, а як ні, то голови постинаю.
А Іван – мужичий син і думає: «Скоріш би рана заживала, скоріш би, я йому покажу, як нас мучить».
А в Ірода була полонена одна, дуже красива дівчина. От вона і взялась Івана лікувати. Знала вона всякі ліки. Ну, а тим часом наварив цар Ірод стільки котлів, що й у дворі не вміщається, горілки поналивав кілька тисяч бочок. Посідали вони їсти. Не більш із'їли, як одного вола, а Іван – мужичий син і журиться: «Ми й за три роки не з'їмо...» Коли тут нагадали, що єсть один дід – «їм – не наїмся» і один дід – «п'ю – не нап'юся». Як почали вони обидва трощить, то казали, що ще й мало, ще б їли...
Бачить цар Ірод, що нічим їх не візьмеш, хотів уже різать, але рішив ще помучити.
– Хто завтра,– каже він,– принесе раніш води з моря, чи моя дочка-скорогонка, чи ви? Як ви – живі будете, а ні, то...
А Іван усе думає: скоріш би рана заживала, скоріш би... А полонена дівчина каже:
– Не журись, скоро вже.
Переночували. Дочка-скорогонка чуть світ наділа чоботи-скороходи, шапку-невидимку, за відерце – й подалась до моря. Вона побігла, а вони всі сидять, думають – которому бігти? Згадали, що є «біжить – не набіжиться». Побіг він, набрав води, раніш Іродової дочки-скорогонки біжить, а вона бачить це, та взяла і сипнула йому під ноги сонного порошку, він і впав та заснув біля відра.
Бачить Іван – мужичий син і його супутники, що Іродова дочка вже біжить, а того їхнього «біжить – не набіжиться» й не видно ніде. А Той, що на двадцять верст бачить, подивився і бачить, що «біжить – не набіжиться» спить. Тоді Той, що на двадцять верст бичем улуча, розпустив свій бич та як потягне того, що спав, той прокинувсь – за відро,– біжить і приніс воду раніше, ніж Іродова дочка-скорогонка.
Тоді Ірод бачить, що вже нічого для них важкого нема, та й вихопив меча і наказав тягти Івана і його супутників на залізний тік. Виводять Івана, а дівчина полонена і каже:
– Уже зажила твоя рана.
Вивели Івана, тільки хотів цар Ірод рубать, а Іван як хватне царя Ірода, та як шпурне ним на гострий шпиль його замку, так цар Ірод і дух спустив. Ну, взяв він тоді того коня, що Ірод в нього викрав, дівчина полонена теж з ним збирається, а ці діди і кажуть:
– Ну, а ми послужили тобі, Іван – мужичий син, та тепер підем далі своєю дорогою, іншим добрим людям служити.
Поцілувались з Іваном та й пішли.
Приїжджає Іван – мужичий син в своє царство та й оддає так, як обіцяв, бо завжди любив слова дотримувати, цареві коня того, що жар їсть, полум'я п'є, а як біжить, то на дванадцять верст земля гуде і листя з дубів осипається. Але тут якраз стояли цих два богатирі панської крові, що їх цар посилав разом з Іваном, та як побачили вони ту дівчину, що Іван з полону у царя Ірода її визволив, та й зразу до царя:
– Так і так, негоже Іванові – простому мужичому синові, одружуватись на такій красуні, вона може бути за жінку тільки богатиреві панської крові.
– Молодці, правильно говорите,– каже цар та до Івана: – Ти, Іван, є мужичий син, і негоже віддавати за тебе таку красуню, вона може бути жінкою тільки богатиря панської крові.
Поблід Іван-мужичий син та й каже:
– Я її з полону визволив, вона мене любить, я її люблю і нікому я її не віддам.
– Ні, віддаси! – каже цар.
Тоді Іван скипів та до царя:
– Ти обіцяв мене нагородити, чим я захочу, і ніякої ніколи кривди мені не чинити. Я трьох зміїв-велетнів убив, стару зміїху в море загнав, царя Ірода на той світ перевів – то коли ти мені будеш за мою добрість так платити і так слово своє ламати, то я й тебе і весь твій рід одним махом з світу зведу!
Та як замахнеться своєю палкою, то аж всі дерева пригнулись, а царський дворець аж затрясся. Ну, тоді цар злякався та вже й ні слова. А Іван – мужичий син одружився з дівчиною-красунею та й зажили щасливо. Але вже ніколи не вірив ні царському, ні панському слову.