Це було тоді, коли моя прабабка в попелі гралася, а прадід повзав рачки по подвір'ю.
Жив-був чоловік, що мав трьох синів, а коло його хати не могла навіть кішка втриматися, бо миші виздихали з голоду.
Коли чоловік постарів і відчув смерть з косою за плечима, покликав своїх хлопців і сказав:
– Я, діти мої, буду вже вмирати. Не сумую за життям, бо прожив у бідності й нужді. Шкодую лиш за тим. що не лишаю вам ні волів, ні корів, ні коней. Є в мене три персні. Даю кожному по одному. Як тяжко буде жити на світі, то киньте перстень на землю, і тоді вам сповниться якесь одне найдорожче бажання. Перстень можна кидати тільки один-єдиний раз.
Помер чоловік. Сини його оплакали, поховали і порозліталися по світу, як листя, бо коло хати не було що робити.
Старший син блукав селами і дивився, де з комина дим іде – шукав людей, які б ним журилися, годували його, одягали
В одному селі ґазди й ґаздині повиходили в неділю з хат, посідали на призьби[1] і про щось розмовляли, сміялися. Тільки один чоловік і жінка сиділи осторонь зажурені.
– Чого ви сумуєте? – спитав хлопець.
– Як не сумувати.– відповів чоловік, коли у нас хлопчик і дівчинка ростуть горбатими, і ніхто їм не може нічим допомогти.
– Я допоможу. Вони будуть такими, як усі людські діти.
– А що ж ти хочеш за це? – спитав чоловік.
– Будете мене все життя годувати й одягати. Я нічим не повинен журитися.
На тому й погодилися. Старший син кинув перстень на землю, діти випростались.
Зажив хлопець у хаті того ґазди. Його одягали й годували, як великого благодійника. Ходив у панському вбранні, нічого не робив, а на обід казав щоднини давати йому смажену курку,
Газда давав. Минуло багато років. Діти виросли і від світанку до ночі так працювали на свого благодійника, що знову погорбатіли. А він, побачивши, що життя прожив марно, зажурився і від того помер.
Скоро помер і середній брат. Ловив одного разу рибу в глибокому озері, дно човна випало, він опинився у воді і почав топитися.
Згадав про перстень, та стало жаль кидати його у воду,– може, якось врятується, а перстень знадобиться. Але поки роздумував, захлинувся хвилею та й пішов на дно.
Найменший брат жив бідно, але не журився цим. Він мандрував по селах, заробляв на хліб і ніколи не думав про перстень. А коли набурлакувався, знайшов собі дівчину, бідну, як і він сам. та й оженився. Зліпили якусь хатину з глини і жили, як каганець без лою.
Настав тяжкий голодний рік. У хаті не було хліба. Жінка спитала:
– А чи нема в тебе, чоловіче, тата-мами, аби нам допомогли?
– Нема, жінко. Був колись у мене добрий бідний тато, який перед смертю дав мені перстень. Сказав, що як буде тяжко, то щоб я кинув його на землю, і тоді сповниться одне найтяжче моє бажання. У мене ще не було такого бажання.
Жінка знала, що її чоловік розумний, і те, що він зробить з тим перснем, буде добре.
Раз після довгої лютої спеки почалася страшна буря. Вітер землю рвав, хмарами колотив. Град стогнав у небі, над землею так гриміло, що аж стіни в хаті стугоніли. Потім настав потоп. Хвилі несли хати, худобу. Люди підіймали руки до неба, благали милосердя. Та небо, темне і зле, дивилося на них мокрими, сердитими очима.
Шкода стало молодшому братові людей. Він витягнув з пазухи татів перстень, кинув, примовляючи:
– Най згине буря, най хмари позатикають свої діри, най озеро вернеться у свої береги і най все стане на своє місце.
Буря вдарилася об скелю і затихла, хмари позатикали діри, крізь які лився дощ, і розповзлися. Хати повернулися на старі місця, усе ожило.
Люди повеселішали. Підійшли до рятівника і спитали:
– Якщо в тебе був такий чарівний перстень, то чому ти не став найбагатшим чоловіком на землі?
– Хіба можна бути щасливим серед нещасливих людей? – відповів той.– Тепер відчуваю себе найбагатшим, бо зробив добро.
З того часу односельці не забували наймолодшого брата і не давали йому бідувати.
І тепер живе.
[1] Призьба – невисокий земляний або глиняний насип уздовж стін хати знадвору.