Жила собі Цвірінь-ханум.
Якось вилетіла вона на прогулянку, сіла на кущ шипшини та й співає: цвірінь-цвірінь.
І раптом загнала в ногу колючку. Що не робила, а витягнути колючку не могла. Заплакала з жалю Цвірінь-ханум.
Почула її плач стара баба та й питає:
– Гей, Цвірінь-ханум, ніжна пташечко-щебетушечко, чого це ти плачеш?
А Цвірінь-ханум, схлипуючи, відповідає:
– Ой бабусю, лихо скоїлося, загнала в ногу колючку і ніяк не дам собі ради. Прошу тебе, порятуй мене.
Витягла баба їй колючку з ноги та й кинула в піч.
Цвірінь-ханум полегшено зітхнула. Політала туди-сюди, повертається назад і каже:
– Бабо, віддай мені колючку.
– А де я тобі її візьму? – відповідає баба.– Я її в піч кинула, вона й згоріла.
– Ти моя боржниця. Віддай мені колючку. А не віддаси, хлібину з печі заберу й утечу.
Баба засміялася.
А Цвірінь-ханум полетіла в один бік, полетіла в другий, схопила хлібину з печі й утекла.
Полетіла Цвірінь-ханум у небо, бачить – на землі вівцю доять.
Спустилась на землю, підійшла до чабана й каже:
– Хай тобі щастить, брате чабан! Я хлібину принесла, візьми, з молоком попоїси.
Узяв чабан ту хлібину, накришив у миску, молоком полив і каже:
– Цвірінь-ханум, ніжна пташечко-щебетушечко, іди попоїси зі мною.
– Я не голодна, сам їж.
Чабан попоїв, а Цвірінь-ханум затріпотіла крилами й каже:
– Гей, брате чабан, віддай мені хлібину. Я вже відлітаю.
– Де ж я її візьму? Я з’їв хліб, нема вже його.
– Ти мій боржник. Віддай мені, а не віддаси, овечку заберу й утечу.
Засміявся чабан:
– Ой Цвірінь-ханум, ніжна пташечко-щебетушечко. Яка ж моя вина, що ти овечку забереш? Ти ж сама дала мені хліб, я і з’їв.
А Цвірінь-ханум:
– Ось дивись, я під носом у тебе овечку заберу. Полетіла вона в один бік, полетіла в другий, забрала овечку
та й утекла. Чабан став кричати їй услід:
– Ой боже, що ж ти наробила, хазяїн уб’є ж мене.
Летить Цвірінь-ханум, у кігтях вівцю тримає, бачить: вершники скачуть. Підлетіла вона до них і питає:
– Гей, куди це ви, браття? А вершники відповідають:
– Цвірінь-ханум, ніжна пташечко-щебетушечко, ми до падишаха їдемо, наречену веземо.
Цвірінь-ханум полетіла за ними, у браму постукала, слугам падишаха вівцю віддала.
– Це я на весілля принесла.
Цвірінь-ханум на подвір’я зайшла, на чільному місці сіла. Слуги падишаха вівцю зарізали, кебаби[1] посмажили, гостям пороздавали. Біля Цвірінь-ханум Гуску посадили і поклали їм на тацю кебаб. Гуска швидко поїла, Цвірінь-ханум голодна залишилася. Розсердилася вона, прийшла до падишаха й каже:
– Віддай мою вівцю!
– Ми з’їли, нема вже її,– відповідають їй.
– Нічого я не знаю,– каже Цвірінь-ханум, – брали у мене вівцю – віддайте, а не віддасте, наречену заберу.
Всі засміялися.
Цвірінь-ханум відлетіла, на огорожі сіла, чекає.
Заграла зурна, наречена до танцю пішла.
Цвірінь-ханум у один бік полетіла, у другий полетіла, наречену схопила та й утекла.
Падишах волосся на собі рве, плаче, побивається.
А тим часом Цвірінь-ханум поклала наречену в затінку під високим деревом, чує – ашуг[2] на сазі[3] грає.
Цвірінь-ханум каже:
– Доброго здоров’я, брате ашуг, ходи сюди, я тобі наречену принесла, а ти мені за це саз віддаси.
Зрадів ашуг:
– Ой Цвірінь-ханум, ніжна пташечко-щебетушечко, я тобі нічого не пожалію. Візьми мій саз.
Цвірінь-ханум узяла саз, а віддала наречену.
Ашуг забрав наречену й повів додому.
А Цвірінь-ханум сіла на кущі й стала бринькати на сазі:
| Колючку віддала, хлібину взяла, Грай, мій саз, грай, мій саз! Хлібину віддала, вівцю взяла, Грай, мій саз, грай, мій саз! Вівцю віддала, наречену взяла, Грай, мій саз, грай, мій саз! Наречену віддала, саз узяла, Грай, мій саз, грай, мій саз! |
З того дня Цвірінь-ханум на сазі грає та людей звеселяє.