Було, де не було, тягни біла кобило, як біла не може – чорна їй поможе.
Був на світі цар, що мав одного сина. А синові настав час женитися. Пропонують йому царських, графських доньок, але він не хоче.
Питає його мати:
– Що ти, сину, так перебираєш?
– Мамо, мені треба самородну дівчину. Іншої не хочу. Узяв собі вояка, набрали грошей, осідлали коней, та й поїхали шукати самородну дівчину.
Їдуть, їдуть уже довгий час і приїхали на одне розпуття. Царський син став, подумав і каже:
– Цімборо[1], ти вертайся додому, а я поїду сам, бо далі треба їхати вибраною дорогою – кожному окремо.
Відклонилися один від одного, вояк вернувся, а царський син повернув коня за правою рукою. Виїхав він на великі пустища – ні села, ні хатки. Але їде, іде – й дістався до моря. Бачить, стоїть хата. Придивився ближче, а то – млин. Заходить до млина, а там така стара баба, що вії у неї висять до колін.
– Добрий вечір вам, мамко солодка!
Підняла баба вії:
– Доброго здоров’я, синку… Вже сто років маю, а такої душі ще не бачила. Мабуть, тебе велике діло загнало сюди.
– Та вже й немале. Я шукаю самородну дівчину. Чи ви за неї не чували?
– Я, хлопе, не чула. Відпочинь, а вранці поїдеш до моєї середущої сестри. Може, вона знає…
Ранком баба дала йому свого коня і клубок ниток. Каже:
– Сідай на коня і тримай за нитку, а клубок кинь на землю, і він тебе поведе.
Через рік, так само понадвечір, приїхав царський син до середущої бабиної сестри.
– Добрий вечір вам, мамко солодка!
А в цієї баби вії до землі. Підняла їх і відповідає:
– Добрий вечір, синку… Маю вже двісті років, а сякої душі ще не бачила. Велике діло тебе веде, мабуть?
– Та вже й немале. Я шукаю самородну дівчину. Чи не чували ви за неї?
– Я, хлопе, не чула. Але відпочинь, а вранці поїдеш до нашої старшої сестри. Може, вона щось буде знати.
Ранком баба дала йому свого коня і клубок ниток:
– Сідай на коня і тримай за нитку, клубок тебе поведе.
Ще через рік приїхав царський син до старшої сестри. Зайшов і поклонився:
– Добрий вечір вам, мамко солодка!
Баба ледве звела свої вії – такі були довгі:
– Добрий вечір, доброго здоров’я, синку. Триста років маю, а сякої душі ще не бачила. Мабуть, велике діло тебе занесло сюди.
– Та вже й немале… Я шукаю самородну дівчину. Чи ви за неї не знаєте?
– Знаю, синку, знаю… Лягай спочивати, а вранці все тобі скажу.
Ранком повставали, і баба дала хлопцеві три пшеничні зерна:
– Візьми цю пшеницю і йди на зарінок, який коло моря. Там положи їх під язик – і перекинешся на зайця. Скоро туди прилетять одинадцять голубиць, але її серед них не буде. Голубиці стануть купатися в морі, радіти й співати, а потім відлетять. І аж тоді прилетить вона.
І баба наповіла, що йому робити.
Царський син пішов до моря. Положив зерна під язик, перекинувся на зайця і пострибує, прикусуючи прутики. Раптом прилетіло одинадцять голубиць. Скинули із себе пір’я – такі красні дівчата! Купаються, співають. Потім знову стали голубицями і полетіли геть. Тоді прилетіла до моря вона. Сіла, роздивляється. Думає собі: «Нема тут нікого. Не бачить мене ніхто». Скинула із себе пір’я і пішла купатися. Царський син швиденько забрав її одежу, загорнув у хустку і прибіг до баби. Каже йому баба:
– Тепер, сину, сідай на коня і зразу в дорогу. І аби ти не оглядався, бо вона буде за тобою бігти й просити одежу. Коли б ти оглянувся, одежа сама випаде з твоїх рук, а вона тебе наздожене, ударить по роті й піде собі геть. Не говори нічого і не оглядайся. Як будете дома, дай на неї звичайну одежу і тоді вже можеш з нею заговорити. А пір’я сховай так, щоб не знайшла ніколи.
Сів на коня і скаче. Дівчина, як побачила, що її одежі на березі немає, пустилася за ним. Наздогнала легіня і просить:
– Іванку дорогий, дай ти мені одежу. Мені буде соромно йти голій через місто. Я вже твоя й не лишу тебе.
Він розчулився і оглянувся. І зразу пір’я вилетіло з рук, прилягло до неї, а вона ударила хлопця по роті й полетіла.
Повернувся царський син до баби:
– Ну, чи не казала я тобі, щоб не оглядався? Ще раз тобі поможу…
Дала йому інші три зерна.
– Тепер підеш на те саме місце, положиш зерна під язик і станеш олеником. Візьми її одежу, сховай – і зразу на коня. Та й не забудь: я застерігала, щоб не оглядався, бо вона буде бігти і дуже просити, аби ти їй повернув одежу. Якщо хоч раз оглянешся, одежа сама впаде з твоїх рук, а вона прискочить, трісне тебе по роті – й тільки ти її бачив. Не говори нічого і не оглядайся. Коли приїдете додому, дай на неї звичайну одежу і тоді вже можеш з нею заговорити. А пір’я сховай так, щоб ніколи його не знайшла.
Царський син пішов до моря, положив зерна під язик і відразу зробився олеником. Ходить, пощипує травичку. Раптом прилетіло одинадцять голубиць. Поскидали пір’я, купаються, співають. Далі одягайся й полетіли. Тоді з’явилася вона. Сіла, роздивилася. Думає собі: «Нема тут нікого. Не бачить мене ніхто». Скинула із себе одежу і пішла купатися. Він красненько зібрав ту одежу, загорнув у хустку і побіг. У баби сів на коня і скаче додому.
Дівчина – за ним. Наздогнала й дуже почала просити:
– Іванку дорогий, та не буде соромно тобі, щоб твоїм містом бігла гола? Я ж уже твоя!
Але він так затявся, що таки не оглянувся, не заговорив.
Приїхав додому, зайшов до палацу і там одягнув дівчину в домашню одежу. Вона така красна, що більше такої на землі нема!.. А пір’я – її одежу – потай передав своїй матері, й мати його зашила у свиті, яку лиш раз у році на себе одягала.
Так молоді живуть. Дуже добре, щасливо живуть. Вже народилася у них дитинка – хлопчик. П’ять золотих волосків має на голові. Красний і розумний.
Та царський син був непосидючий. Він любив полювати. Одного дня узяв рушницю і пішов у хащу. Коли пішов з дому, мати невістці каже:
– Донько, та як то може бути, що ти така красна, а без матері, без нянька?
– Ой, солодка мамко, коби ви мене бачили у моїй одежі, яка тоді я красна! Та ви мене у моїй одежі ніколи не бачили…
Мати взяла свиту і тільки розпорола – пір’я само злетіло на дівчину, і вона через вікно полетіла геть.
Плаче мати, плаче мала дитина. Повернувся Іван і питає:
– Що сталося, мамо?
– Сяк і так,– говорить мати.
Він зразу зібрався і їде у світ шукати свою жінку, їхав аж три роки. На третій рік увечері дістався до баби, що колись йому допомагала. Розповів, що сталося. Тоді вона каже:
– Ну, сину, тепер ти лиш так її дістанеш, якщо будеш хитрий. А не будеш хитрий – ще й загинеш. Твоя жінка живе аж за морем, у своєї матері – бісиці. Там вовк у млині служить. Я тебе сховаю на дні бочки, а зверху насиплю зерна. Вовк прибіжить за зерном і понесе тебе на той бік моря.
Так і було. Прибіг вовк, узяв бочку на плечі й пливе через море. Та бочка важка. Вовк вирішив більше не служити– нащо таке тяжке носити? Кинув бочку в море, а сам зник у хащі.
Бочка пливе морем і допливла до берега. Там стирчав із води пень, бочка вдарилася в нього і зразу розбилася. Хлопець опинився на воді, та берег був близько, і він схопився за лозину. Вийшов на берег і пішов. Скоро вийшов на скляну дорогу. Рушив тією дорогою і прийшов до лісу. Рушив лісом і прийшов до одного палацу. Відчинив двері, дивиться, а там – стара бісиця.
– Що ти шукаєш, песій сину?
– Шукаю собі службу.
– Тоді будеш служити у мене. Лягай і відпочинь, а вранці – до роботи.
Переспав Іван ніч, а на зорі бісиця принесла дерев’яну кирку й дерев’яну лопату, потім вивела його під кам’яну гору й наказала:
– Оцю гору маєш розкопати, зрівняти, поорати й посіяти пшеницю. А пшениця мусить до завтра достигнути, і щоб ти її зібрав, змолотив, спітлював муки, спік калачі й рано-вранці передав мені. Якщо цього не зробиш, станеш на голову коротший.
Узяв Іван кирку, запустив у камінь – кирка переламалася. Почав копати лопатою – н лопата навпіл. Сів і плаче.
А бісиця дома кричить на свою доньку:
– Ану, готуй їсти чоловікові, бо він там працює.
Жінка приготувала, принесла на гору, а Іван сидить і плаче.
Він її не впізнав, але вона його впізнала. Каже:
– Не плач, а сядь і їж.
Сама з-під правої руки взяла пищалку[2] й запищалила. Збіглися всі чорти:
– Чого потребуєте, пресвітла принцесо?
– Зробите все, що цей чоловік скаже. Він буде за прикажчика.
Іванові одразу стало веселіше… А коли ніс ранком бісиці калачі, то й сам собі насвистував – без свистала.
Так вислужив уже один рік.
А другого ранку бісиця дала йому дерев’яне корито і привела його до одного озера – без кінця і краю.
– Оцю воду вичерпай, зроби суху землю і посади виноград. Аби вранці передав мені три великі чаші готового ішна. Якщо цього не зробиш – будеш на голову коротший.
Почав Іван черпати – виллє воду на берег, а вона тече назад до озера.
А бісиця дома кричить на свою доньку:
– Ану, готуй їсти чоловікові, аби міг робити!
Принесла жінка їжу і бачить: Іван плаче.
– Ну, не плач, а сядь собі й поїж.
Вийняла пищалку й запищалила. Збіглися всі чорти:
– Чого потребуєте, пресвітла принцесо?
– Зробите все, що цей чоловік скаже.
Ранком Іван приніс старій бісиці три чаші вина.
Вислужив і другий рік.
– Ну лягай і спи, а завтра дістанеш ще одну роботу.
Та Іван собі згадав, як баба казала, що тепер дістане свою жінку, якщо буде хитрий, а не буде хитрий – ще ййй загине.
І не чекав він ранку. Бачив, один уже дослужився: у залізній печі, у вогні, на сімох ланцах тремтить – не може зігрітися.
Іван собі сів і вже з вечора плаче.
Бісиця кричить:
– Ану, дочко, глянь, чого чоловік плаче!
Жінка прийшла й нічого не питала. Вийняла пищало і скликала чортів:
– Чого потребуєте, пресвітла принцесо?
– Зробіть усе, що цей чоловік скаже.
А Іван сказав:
– Маєте до ранку нас обох з принцесою доставити додому.
Чорти простелили червону ширінку[3], Іван із принцесою сіли на неї й полетіли.
Раз лиш Іван каже:
– Ой, щось дуже пече мене в плечі.
-– Яка полумінь?
– Синя… Все небо палає, синім відблиском грає.
– То мати-бісиця!
Іван оглянувся назад, а стара хапнула його очі.
– Ой, я сліпий, нічого не бачу!
Жінка залишила його з хусткою на одному місці. Сказала:
– Звідси не рушайся, доки я не вернуся.
Сама тої ж миті стала голубицею і полинула. Облетіла в дорозі бісицю і, коли була вже далеко попереду, схопила з дороги дві кизячки й сіла. Зробилася криницею під двома яворами. Бісиця в дорозі так розгарячилася, що йде з неї пара, а у криниці вода свіжа, аж вітриком з неї повіває. Бісиця нахилилася, щоб напитися, а дівчина сягнула їй до пазухи, взяла звідти Іванові очі, а замість них лишила кизячки.
Принцеса прилетіла до Івана, вернула йому очі, й він одразу впізнав свою жінку.
А бісиця примчала додому. Той, із печі, гигиче:
– Ги-ги-ги!.. Ну, привела ти мені напарника?
– Я взяла його очі.
Стара сягнула в пазуху, а там – кизячки.
Той, у печі, так розреготався, що зразу зігрівся.
Бісиця – назад. Але було вже пізно. Долетіла до границі й тріснула від злості.
А Іван з принцесою щасливо приїхали додому. З того часу вони собі жили, доки не порвалися їм жили.
А я сів на весло – й сюди мене принесло.
[1] Цімбора – товариш [2] Пищалка – сопілка [3] Ширінка – хустка