Один бідний чоловік мав дуже красну доньку. Гарнішої від неї не було по всіх сусідніх селах. У ті часи, як звикли казати, воли рикали до волів – багатий бідної не брав. Але на цій красуні ґаздівські хлопці билися – ніхто не хотів знати, що дівчина гола, як та голка.
Одного вечора приходить на оглядини багацький леґінь. Бідняк зрадів, що його дочка віддасться на достаток. Погостилися, випили – і чоловік дав згоду на весілля.
Але тільки леґінь витяг ногу, як заходить інший маєтний сватач. Бідняк, що був під чаркою, пообіцяв дівчину і другому. Той пішов, а до хатини – третій. Старий і з тим випив, і вдарили собі по руках.
На неділю всі три женихи мали прийти до нього на заручини. Чоловік спохопився:
– Що я наробив? Чи я здурів, чи що зі мною сталося? В мене одна-єдина дитина, а я аж трьом її пообіцяв! Що їм скажу в неділю?
Зібрався він у друге село до своїх братів, попросити якоїсь поради. А в дорозі зустрічає діда, старого-престарого. Бідняк йому красно поклонився, і дідо запитав:
– Чого, неборе, ти такий сумний?
Чоловік і розповів: трьом леґіням пообіцяв дівчину, яка в нього одна, то й журиться, що з того тепер буде.
– Нічого не журися, – порадив йому дідо. – Ти в одного брата попроси собаку, а в другого – свиню. Дома запри їх у коморі разом із дочкою. А далі все станеться, як треба.
Так і зробив бідний чоловік.
Прийшли всі три женихи до хати. Посідали і нараз питають:
– Де ж ваша дочка?
– Забігла до сусідки, – відповів бідняк.
Він посидів трохи з женихами і вийшов надвір. Потихеньку відчинив комору, а там три красні дівчини – такі, як одна! Зайшли вони, веселі, до хати і кожна собі сіла до свого леґіня.
А другої неділі усі повіддавалися.
По весіллі бідняк залишився у хаті один. Якось він надумав навідати доньок. Хоча всі три потрапили на добре господарство, все ж хотів подивитися, як вони живуть. І зібрався чоловік у гості. Але йде і журиться, бо не знає, котра донька – справжня. Дорогою зустрічає ще раз сивенького діда.
– Чого ти, неборе, зажурився знову? – спитав його дідо.
– Як мені не журитися, – говорить бідняк: – Іду навідати я доньок, а не знаю, котра – моя рідна?
Дідо йому порадив:
– Слухай, чоловіче. Коли прийдеш до котроїсь доньки і не застанеш її дома, знай, що вона – псяча. Якщо донька буде серед дня лежати у постелі, вона, щоб ти знав, – свинська. А як прийдеш до рідної доньки – знайдеш її при хаті і, як би ти раненько не навідався, – уже наварить їсти.
Так воно й було. Прийшов бідняк до першої доньки, та не знайшов дома. Питається зятя:
– Ну, як жінка, чи добра вдалася?
– Та була би несогірша, – відповідає зять, – лише погану має звичку: рано встане й доки не оббігає ціленьке село, нічого не зробить. А прибіжить – аж язика вивалює, віддихується.
Чоловік подумав: то – псяча дочка.
Відкланявся від першого зятя – йде до другого. Прийшов, а той каже:
– Сідайте, няньку, відпочиньте. Еге, моя жіночка і досі – у постелі. Вилежиться, аж боки затерпнуть, а потому помаленьку встане та й собі щось ворушить. Таке, якби рила…
Чоловік дізнався: то – свинська дочка.
Ну, а далі зібрався і йде до третьої доньки. Прийшов до неї ще до дня, а з комина вже куриться. Помітила батька крізь вікно, вибігла до нього і обцілувала:
– Йой, нянько прийшов!
Взяла за руку, повела до хати і дала тепленького поїсти.
Чоловік одразу зрозумів, що це його дитина.
А коли він вертався додому, дорогою всім розповідав, як упізнав свою рідну доньку. Я теж від нього все то чув – та й вам розповів.