Сидить одного разу лисиця на березі й думає: «Якби це попоїсти свіжої рибки».
Аж дивиться, по річці колода пливе, а на ній дві чайки сидять.
Лисиця питає в них:
– Що ви, чайки, робите?
– Рибу ловимо.
– Візьміть і мене з собою!
– Стрибай!
Стрибнула лисиця. Колода перевернулася, чайки полетіли, а лисиця впала у воду.
Понесло її вниз по річці і винесло в море. Бачить лисиця – довкола, куди не кинь оком,– вода. Тоді вона й каже:
– Ану, лапи, будьте мені веслами! Ану, хвосте, будь мені стерном!
Пливе лисиця, як у човні: лапи, наче весла, воду загрібають, а хвіст, наче стерно,– туди-сюди, сюди-туди повертається.
Тільки забула вона хвосту сказати, щоб він до берега кермував. От хвіст і править у відкрите море.
Пливла лисиця, пливла, а берега не видно й не видно. Запливла аж на середину моря. І сама не знає, куди далі пливти.
Зустрівся їй тюлень та й питає:
– Куди це ти, лисице, запливла? Либонь, заблудилась у нас у морі? Гай-гай, не допливеш, небого, до берега.
– Сама знаю, куди пливу,– відповідає лисиця,– хочу подивитися, чи є ще звірі в морських водах. Чула я, що вас уже зовсім мало залишилося.
– Неправда,– відповідає тюлень.– Ще багато звіра в морських водах: і нас, тюленів, і моржів, і китів.
– Овва? – каже лисиця.– Поки сама не побачу, нізащо не повірю. Гей, звірі, підійміться з морської глибини і ляжте рядочком до самого берега. Я вас полічу.
Тут випірнули на поверхню всі тюлені, моржі, кити і лягли рядочком на воду аж до самого берега. Лисиця по їхніх спинах наче по мосту побігла. Біжить і лічить:
– Один тюлень, два тюлені, три тюлені… Один морж, два моржі, три моржі… Один кит, два кити, три кити…
Так по спинах добігла до самого берега. Вискочила на берег і кричить тюленеві: – Ти правду сказав: вас іще багато, дурних звірів, у морських водах. Через усе море можна з вас моста зробити! Ну а зараз пливіть, хто куди хоче, а я відпочивати буду!
Морські звірі попливли, а лисиця шубку з себе скинула й повісила сушити на кущик. А хвоста на камінь поклала – хай і він сохне.