Дурний хан від нудьги наказав своїм джигітам привести справжнього дурня.
Джигіти сіли на коней і поїхали виконувати ханський наказ.
– Де ж знайти дурня? Якщо ми приведемо звичайну людину, хан нас не помилує, – сказав перший джигіт.
Другий відповів:
– Невже ти такий нетямущий, не знаєш, що робити? Схопимо першого-ліпшого, кого зустрінемо, й поведемо до хана. Як він дізнається, що це не справжній дурень?
На тому вони зійшлися.
Зустрівся їм вершник, який волік на аркані велику колоду.
– Облиш свою колоду. Ти поїдеш з нами до хана. Він кличе тебе до себе, – сказали джигіти.
– Спершу я притягну цю колоду до своєї хати, а потім поїду до хана. Та й навіщо я йому здався?
Ханські джигіти закричали:
– Він ще сміє розбазікувати! Володар кличе тебе, і ти повинен з’явитися. Зразу видно дурня.
– Ні, джигіти, – заперечив вершник.– Я не дурень. До того ж нерозумно кинути на півдорозі колоду, яку довелося тягнути з гір.– І він рушив своєю дорогою.
Джигіти кинулись далі, побачили біля юрти жінку, яка пряла.
– Джене[1], тебе кличе хан.
– Навіщо ханові проста жінка?
– Ханові потрібна дурість. Хіба розумна жінка стала б перепитувати? Збирайся мерщій.
– Хто байдикує навесні, той і показує дурість. Ледаря й кличте до хана. А я працюю, щоб прогодувати дітей. Шукайте дурня в іншому місці, – відказала вона.
Джигіти поїхали далі. Бачать – дехканин оре поле.
– Ей, дехканине, кінчай роботу. Ти поїдеш з нами до хана!
– Зараз саме робота. Навіщо тепер їхати до хана?
– Багато не базікай. Якщо хан кличе, кидай роботу і їдь. Зразу видно, що ти дурний, а хан наказав нам привести справжнього дурня.
Дехканин розсердився:
– Нема тут таких. Забирайтеся звідси!
– Якщо ти не дурень, допоможи нам знайти справжнього дурня, – попрохали джигіти.
– Не заважайте мені. Бачите, сонце як гріє, поки земля не висохла, я повинен доорати.
Але на цей раз джигіти не відступили.
– Ні, – сказали вони.– Або ти сам з’явишся до хана, або знайди нам справжнього дурня. Всі, кого ми зустрічали, не хотіли визнавати себе дурнями. Що ж нам робити?
Дехканин подумав і відповів:
– Справленій дурень сам хан, який шукає дурня, а також ханські джигіти, що вирушили на пошуки. Більших дурнів ви не знайдете.
Джигіти в один голос закричали:
– Ти образив нашого хана!
– Нехай хан дізнається, що він дурень, – відповів дехканин.
Джигіти помчали до палацу і розповіли хану про нечувану зухвалість простого дехканина. Хан наказав схопити зухвальця, зв’язати і привести до нього. Джигіти поскакали назад, схопили дехканина, зв’язали й доставили ханові.
– Ач який знайшовся! – сказав хан глузливо.– То, виходить, я дурний? Якщо ти розумний, ось тобі мій тулпар, випробуй його. Не зумієш – накажу стратити.
Дехканин три дні доглядав ханського тулпара, годував його, поїв, а на четвертий день каже:
– Хане мій, твій тулпар – справжній скакун, тільки в нього є кров ішака й звички корови.
Почувши таке, хан розгнівався й хотів покарати зухвальця, але втрутилася стара мати хана.
– Не сердься, сину мій! Під час перекочовування стада змішалися й ішаки потрапили в кінські табуни. Лошиця, від якої твій тулпар, здохла в дорозі, і я підпустила лоша до корови, яка загубила телятко. Воно виросло на коров’ячому молоці.
– Як ти здогадався про це? – запитав хан дехканина.
– Я три дні не відходив од тулпара, – відповів дехканин, – і помітив, що, виходячи з води, він дригає задньою ногою. Це коров’яча звичка. А коли вночі я підкинув йому сіна, він ревів, як ішак. Отже, в твоєму тулпарі є кров ішака.
Така кмітливість сподобалась ханові, і він почастував дехканина пшеничним коржем, а ханова дружина подарувала йому золоту монету.
Минуло кілька днів. Хан знов покликав дехканина й каже:
– Якщо ти й справді добрий відгадник, то вгадай, хто з нас ханська дитина – я чи моя дружина?
– Твоя дружина – ханова дочка, а ти пекаренко.
Розгнівався хан на таку нешанобливу мову й вирішив одрубати дехканинові голову. Але перш ніж стратити, запитав у старої ханші:
– Мамо, скажи правду – чий я син?
Ханша відповіла:
– Сину мій, замолоду я народила кількох дівчаток, і мій чоловік був страшенно незадоволений. Жила в нашому аїлі пекарева жінка. Одного разу, коли ми обидві чекали дітей, я наділила її подарунками і домовилась: якщо в мене народиться дівчинка, а в неї хлопчик, то ми поміняємося немовлятами. Коли настав час родити, я відіслала чоловіка в місто, а сама зачинилася у юрті й нікого близько не підпускала. Я вчасно народила дівчинку й віддала її пекаревій жінці. Незабаром вона народила сина і вночі, тайкома від усіх, принесла мені немовля. Тоді я сказала, що народився син. Спливали роки, діти підросли. Не бажаючи розлучатися з дочкою, я взяла її тобі за дружину.
Вислухав хан оповідь матері й знов звернувся до дехканина з питанням:
– Як ти здогадався про це?
– Ти, закликавши мене до себе, наділив пшеничним коржем. Звідси я зробив висновок, що ти пекаренко. А твоя дружина нагородила мене золотою монетою, і я зрозумів, що вона ханська дочка.
Хан вирішив останній раз перевірити дехканина й запитав:
– Якщо вже ти такий розумний, відповідай: де живе бог?
– Хане мій, – відповів дехканин, – якщо я в такому жалюгідному одязі стану розповідати, де бог, то він мене покарає. Адже бог – хан над усіма ханами, і, щоб говорити про нього, я повинен мати ханський вигляд. Перевдягнися в моє лахміття, стань навколішки, а я вдягнуся в твоє ханське вбрання і тоді відповім на твоє запитання.
Дурний хай погодився, зняв з себе гарні шати, віддав дехканинові, а сам надів його одіж, став навколішки і прибрав покірного вигляду.
Дехканин покликав джигітів і наказав їм:
– Досі ви не могли знайти дурня, а він стоїть переді мною навколішки. Заберіть його і відрубайте йому голову.
Джигіти зразу ж поволокли дурного хана з палацу і стратили його.
А розумний дехканин зостався ханом і справедливо правив народом.
[1] Джене – звертання до старшої за віком жінки.