Був один Іван, але був він дуже пияк, любив дуже до корчми ходити, що мав, то так цілком знищив, змарнував.
Коли вже не мав за що пити, то ходив до лісу по гриби, і гриби носив там до того жида, до шинкаря. Але дуже велику вартість за них брав. От жиди ему платили за ті гриби горілкою, і кажуть до него:
- Давай так, Іване, покажи нам ті місця, ми собі самі назбираємо. Але він каже їм:
- Ви нічого не назбираєте, бо чоловік ніколи не може знайти, коли у шмаття хоч якесь буде вбраний, мусите розібратися цілком догола... Взяли жиди порозбиралися, і Іван їх повів до того лісу, але завів їх, де найгірша кропива, будяки, і вони там покололися і попеклися дуже... Кажуть жиди ему:
- Ми вже не хочемо ані тих грибів, ані нічого, і якби ви, Іване, такі добрі були, нас додому завели!
А він каже:
- Що я зроблю, коли я вже й сам заблудився, я не знаю, куди йти, як вийти з лісу...
І тримав тих жидів до самого вечора в лісі, а потім каже:
- Мусимо тут ночувати.
- А де ж ми будемо спати?
А він каже:
- Ви що думаєте, що ті гриби такі добрі. Тут не можна переночувати на землі, бо туї багато вовків, їх є стільки, що вас їм по одному кожному не хватить. Мусимо лізти й дерево і там будемо ночувати. Лізь, Мошку, вперед і вчепися в самім верху до гілляки другий тебе за ноги, і всі дев'ятеро так будете у такім ланцюзі ночувати.
Як почіплялися всі жиди один за другого, то першому було дуже тяжко триматися він каже:, - Іване, мені руки мліють...
А Іван каже:
- Візьми поплюй!
Він як почав на руки плювати, то мусів відняти їх від гіляки, та й почали всі летіти з тої дуба. І так сильно потовклися, що вже на дерево не змогли повилазити. Іван каже їм:
- Ідем, підемо далі, тут є таке місце, де так багато вовків не ходить, а коли оди прийде, то я вам таку ласку зроблю, я єго віджену... І розгорнув комарі, положив жидів там ночувати (він казав, що то подушка). І вони там перебули через ніч і рано їх ледве живих завів додому.
Жиди на Івана були дуже злі, хотіли доконче відомстити. Отже, він не міг за те, й зробив з ними, прийти до них до корчми. Аж прийшов за якийсь час, то вже була зима мороз був. Жиди взяли Івана, зв'язали єго у мішок і повезли на став топити. А той став був при дорозі. А вони не мали сокири прорубати ополонки, і вернулися по сокиру, а € поклали на льодові. Він дивиться крізь той мішок - іде пан, і він кричить:
- Я не знаю ні читати, ні писати, а хотять мене за короля обрати!
Пан питає в него:
- Що ти говориш?
Він знову повторив, а пан каже:
-Заміняйся зі мною, я тобі дам триста золотих і коней з возом, бо я знаю добре читати і писати, я буду за короля.
І взяв усадив пана в мішок І взяв усадив пана в мішок, зав'язав, гроші взяв і на коня сів та поїхав. Прийшли жиди, прорубали лід і втопили того пана, і дуже тому тішилися, що відомстили за свою пригоду, яку їм був зробив за ті гриби. На другий день узяв Іван приїхав на ярмарок такими дорогими кіньми, здибав жидів, привітався з ними і дуже їм за те дякував, що вони єго утопили, і він собі там такі коні міг дістати і багато грошей.
Кажуть жиди:
- Але, Іване, то там на тамтім світі таке дають?
- Дають, дай вам Боже здоров'я, що ви мені зробили таке!
- Ми тебе будемо просити, аби ти нас потопив...
Жиди так Івана просять, бо хочуть і собі здобути маєтку.
- За прохання нікому не зроблю, бо то е великий маєток, - каже Іван. Вони ему заплатили багато грошей, і він згодився їх потопити. Зібралося жидів багато, і сказали ему, щоб він усіх зараз покидав. Кажуть так Івану:
- Як той старий Мошко перший туди попаде, то він перебере, котрі кращі коні..., Та й потопив Іван усіх жидів. А сам залишився в достатку жити.
Записано Осипом Роздольським у с.Боратин (сучасної Львівської обл.), від Кіндрата Бенедика в 1894 році.
Стиль запису збережено.