Жила собі баба – удова стара – сама собі у хаті годів десяток чи й більше. І тій бабі вже годів сто. Чорт дізнався, що вона живе сама собі, так він і підходить до неї дідом і каже:
– Ти сама собі живеш, прийми мене до себе, щоб не так скушно було, бо і я сам, такий, як і ти.
– Аби добрий старичок, так і приставай, і будемо жить удвох.
І прийняла вона його до себе.
Пожили год собі удвох, дождали весни. Баба і каже:
– Ну, діду, нада нам стараться, щоб нам було що їсти.
– Подумай,– каже дід,– своєю головою, що тобі краще, то й будемо садити.
– У мене города чималенько, так наймемо чоловіка, нехай виоре, та посадимо картоплі, то нам і буде пища.
Найняли чоловіка, виорав чоловік. Заходилась баба картоплю садить та й каже:
– Ось, хоч ми і разом живемо, а їмо різно, так картопля, як уродить, так моє те, що у землі, а твоє – що зверху.
Він і согласився на те.
Картопля росте, вони полють. Уродила картопля, стали копати. Баба собі у яму картоплю сипе, а йому в купи бадилля складають. Стали їсти. Баба картоплю їсть, а він їсть бадилля і каже на бабу:
– Дай мені покуштувати, чи твоє добріше, чи моє?
– Не звикай, бо тебе «трошки» не нагодує, а ти їж, яке тобі вродило, а я буду їсти, яке мені вродило.
Поїли цілу зиму, оп'ять весна підходить.
– А що будем сіяти? – каже чорт.– Мені картопля уже увірилась; я картоплі не хочу, а, ось я видумаю що.
– А що ти видумаєш?
– Насіймо,– каже чорт,– маку. Мені те, що угорі, вже увірилось, так нехай моє буде те, що у землі, а що угорі – твоє.
– Нехай моє буде те, що на самих верхах,– каже баба,– а твоє усе, що і в землі і зверху.
Уродив мак. Голови такі, як кулаки. Поспів мак. Давай баба ізрізать головки зверху. Зірвала головки, подавила, мак повиточувала; наточила маку пудів сім.
– Зривай тепер усе, що твоє, складай у купи і їж.
А він їсть цурпалки із маку.
– Дай мені, бабо, покуштувати, чи твоє добріше, чи моє?
– Не видумуй,– каже,– а їж оті цурпалки. Як я тобі дам, коли мачина маленька, а у тебе рот здоровий?
Перезимували оп'ять. Він їсть цурпалки, а баба мак. На третю весну баба й каже:
– Чи ще будемо сіяти, чи годі сіяти?
– Хай би ти, проклята бабо, сказилася! Ти так мене захарчувала, що я й ногами не можу ходити.
– Так ти у мене вже й не хочеш жити?
– Ні, не хочу.
– А як же ми розпрощаємося? Вивчи, – каже, – мене пісеньки хоч одної.
Став він співати:
– Був собі чорт, та ні до тієї стіни не притулиться, ні до тієї, та притулився до баби. Так баба його як нагодувала одну зиму бадиллями з картоплі, а другу – маковими цурпалками, так він захляв, не може й ногами ходити. Отак його баба вшанувала. Будь ти, бабо, проклята однині і довіку. Тепер я вже не пристану до баби, бо баба хитріша од мене. Поняла ти, що я тобі і пісню співав і так розказав?
– Поняла,– каже.
– Ну, заспівай же і ти мені хоч однієї, поганенької, так тоді і розпрощаємось.
– Я,– каже,– так не заспіваю, а перекидайся чортом, я сяду на тебе, та й неси мене, куди знаєш, а я буду співати, а ти учись!
Перекинувся він чортом. Вона сіла на його, узялася за шерсть, поніс він її у ліси, кусти, де терни, глоди... Хоче й кончить, а вона держиться і усе співає:
– Трайда-райда, трайда-райда...
Як узяв він носити, так на йому уже і шерсті мало, а баба ціла та усе співає пісні.
– Чи ти, проклята бабо, переспіваєш їх усі?
– Та,– каже,– ще й половини не переспівала.
– Пожалуста, бабо, годі мені тебе носити. Пусти мене!
– Ні,– каже,– носи, поки переспіваю всі пісні.
– Та, проклята бабо, буде. Ось тобі мішок карбованців, тільки,– каже,– мене одпусти. Не хочу я твоїх і пісень.
– Бери ти оті гроші! І одвези мене додому із грішми, так я тоді тебе одпущу.
Забіг він у пекло, у болотяну, де чорти самі живуть, узяв мішок грошей і потаскав бабу додому.
– Ну, вставай, проклята бабо, оце твій дім, оце твої гроші. Пусти мене тільки.
– Неси мене у мою хату...
Він і вніс її у хату. Як скинув гроші, тоді баба і встала з нього.
– Я вже не буду приставати тепер до бабів. Щасливо, бабо!