Десь-не-десь, у якімсь королівстві, жив собі король, і було в нього три сини. А ще мав той король брата старшого, який царював у далекій країні. І звали того царя, королевого брата, Зелен-царем. І не було в Зелен-царя синів, лише самі доньки. Чимало літ минуло відтоді, як востаннє бачились обидва брати. А королевичі й царівни і зовсім ніколи не стрічались. І ні Зелен-цар не знав своїх племінників, ні король – своїх племінниць, бо царство, в якому правив старший брат, було на одному краю світу, а королівство молодшого – на другому. До того ж у ті часи майже повсюди точились криваві війни, і надійного шляху ні по воді, ні по суші не було, а якщо й були дороги, то їх мало хто знав, та й їздити по них так легко й безпечно, як нині, не можна було. А хто таки наважувався вирушити в далеку мандрівку, той, траплялось, і зовсім додому не вертався.
Але все це приказка, казка ж далі буде.
Кажуть, що Зелен-цар, коли постарівся й занедужав, написав молодшому братові, королеві, листа, щоб якнайскоріше прислав до нього найдостойнішого сина, якому зміг би він після своєї смерті передати царство. Одержав король те послання, покликав усіх трьох синів та й каже їм:
– Ось послухайте, діти, що пише Зелен-цар – мій брат, а ваш дядько. Хто з вас вважає себе достойним владати такою великою і багатою країною, як його царство, того я благословляю і відпускаю – нехай їде і виконає останню дядькову волю.
Відважився найстарший та й каже:
– Я думаю, тату, що мені належить ця честь, бо я найстарший, а тому прошу тебе: дай мені грошей на дорогу, одягу всякого, зброю та доброго коня, і я негайно ж вирушу в дорогу.
– Добре, синку, якщо ти надієшся туди доїхати і вважаєш себе здатним владати, то вибирай собі з моїх табунів якого хочеш коня, візьми скільки потрібно грошей, вбрання, зброю, яка до вподоби, і щасливої тобі дороги, мій сину.
Взяв королевич що йому потрібно, поцілував батька в руку, забрав од нього листа до царя, попрощався з братами, скочив на коня і радий-радісінький поїхав до дядька.
Король, одначе, нічого нікому не сказавши, сам вирішив його випробувати. Коли стемніло, він потай од усіх одягнув ведмежу шкуру, поїхав верхи іншою дорогою синові навперейми і сховався під якимсь мостом. Не встиг королевич ще й на міст виїхати, коли це йому навстріч вискакує ведмідь, ревучи страшно. Злякався кінь, зафоркав, звівся на диби, мало не скинув вершника. Хоч як намагався королевич, проте стримати його не зміг, та й сам їхати далі побоявся, отож вернувся він назад додому. Батько його випередив, пустив коня пастись, шкуру заховав, сів і чекає сина. Бачить: їде королевич, квапиться, але вже не так швидко, як від’їжджав.
– Забув що-небудь, синку, що з дороги вернувся? – здивовано питає король.– Це, я чував, погана прикмета.
– Забути, батьку, я нічого не забув, але як під’їхав до мосту, назустріч вийшов страшний ведмідь і налякав мене до смерті. Мало йому в лапи не потрапив, ну й вирішив, що краще назад додому завернутись, аніж дістатись хижому звірюці на поталу. Мені тепер однаково – нехай хто хоче, той і їде. А я від сьогодні ані царства, ані чогось іншого не хочу – все одно вічно не житимеш, а що наживеш, з собою не забереш.
– Що ж, синку, твоя правда. Царство, либонь, не для тебе, та й у царі ти не годишся. Аніж людям голову морочити – краще вже, як сам кажеш, дома сидіти. Слава богу, охочих вистачить: було б болото, а жаби знайдуться. Ти от тільки скажи, як нам з дядьком бути, щоб перед ним не довелось червоніти.
– Батьку,– мовив тоді середущий,– поїду я, якщо дозволиш.
– Я, синку, не проти, тільки гляди, щоб і тобі не прийшлось вертатись. Ще, може, заєць вискочить назустріч, а ти, як і твій брат,– драла додому. Тоді лиш сорому наберешся. Одначе, якщо хочеш, їдь – чому б не спробувати, може, тобі якраз і пощастить. Як то кажуть: «Всяк сам свою долю кує». Вдасться – тим краще, не вдасться – також не біда, і з другими молодцями таке траплялось…
Зібрався в дорогу середущий син, узяв від тата послання до царя, попрощався з братами і вранці поїхав. Їхав він, їхав, аж поки стемнилося. Не встиг навіть до мосту наблизитись, а ведмідь уже тут і так грізно реве, що боронь боже… Кінь відразу зафоркав, став дибки і давай задкувати. Злякався королевич, мовляв, погані жарти, махнув рукою на царство і осоромлений вернувся додому. Побачив його король та й каже:
– Ну, синку, з тобою, либонь, таке ж скоїлось, як у тій приповідці мовиться: «Собак не боюсь, тільки б кури не заклювали».
– Що ж це за приповідка, батьку? – згоряючи з сорому, відповів королевич.– Хіба ведмеді в тебе курми називаються? Тепер я й справді вірю братові, що такий ведмедище сам ціле військо подужає… Дивом дивуюсь, як це ще живий зостався. Не хочу ніякого царства, я, слава богу, і без нього дома проживу, голодувати не буду.
– Що ти дома не голодуєш, це я сам бачу. Та не про те, синку, зараз річ,– похмуро відказав король. – Куди ж од сорому подітись?! Ви мені от що скажіть! Трьох вас маю, і невже всі три ні до чого не придатні? А коли це так, то ви, сказать по правді, марно мій хліб їсте… Все життя байдики бити та хвалитися, що ми, мовляв, королівські сини, це, любі мої, не до лиця вам… Як видно, братові надіятись на вас не треба, а бажання його хіба що тоді сповниться, коли рак свисне. Молодці в нього небожата, нічого не скажеш! Наче про них це прислів’я:
| До обіду Перший піду, А війну Обмину. |
Почувши ці слова, найменший королевич зашарівся, як рожа, вийшов у сад і зажурився – в саме серце запали йому батькові докори. Стоїть бідолаха і не знає, що йому робити, як сорому позбутися. Раптом бачить перед собою стару-престару згорблену бабусю, що в тих краях старцювала.
– Чого це ти, ясний королевичу, засумувався? – питає в нього старенька.– Викинь геть журбу з свого серця, щастя тобі звідусюди осміхається і горювати ні за чим. Подай краще бабі милостиню.
– Дай мені, бабусю, спокій,– скрушно відповідає їй королевич,– інша в мене тепер турбота.
– Бути тобі царем, ясний королевичу! Розкажи бабі, чого журишся, хто його знає, може, вона тобі й в пригоді стане.
– Знаєш що, бабусю, мені зараз не до розмов, розумієш? Іди собі своєю дорогою, бо я й без цього від горя світу не бачу.
– Не сердься, ясний королевичу, на стару, не жени мене, ще невідомо, звідкіль допомога тобі прийде.
– Що це ти, бабко, верзеш нісенітниці. Невже від тебе мені помочі сподіватись?
– А хоч би й від мене, що ж тут дивного? – відказує стара.– Гей! Гей, ясний королевичу! Ти не дивись на мене, що я горбата й вбога, зате маю в собі силу подаровану, і хоч що б сильні світу цього замислили, все наперед знаю і над їхнім невмінням та слабістю не раз про себе насміхаюсь. Що, сумніваєшся? Хай тебе бог боронить від такої спокуси! Бо чимало бачили мої очі за ті незліченні роки, що їх прожила на світі. Ох, вір мені, королевичу! Май мою силу, ти б обійшов усі країни й моря-океани, землю догори дном перевернув би, весь світ ось так – бачиш? – у пальцях тримав би, і все б по твоєму велінню робилось. Однак забалакалась я, немічна горбата! Прости мене господи, сама не знаю, що мій рот меле! Подай, ясний королевичу, милостиню бабі!
Вражений словами старої, королевич вийняв монету та й каже:
– Бери, бабусю, дещицю, решту хай тобі господь додасть.
– Хто дає, того доля не забуває,– мовила стара,– нехай вона дарує тобі, ясний королевичу, довгі роки життя, бо чекає тебе велика удача. Скоро ти станеш царем, та таким любим, і славним, і непереможним, яких до цього часу в усьому світі ніколи не бувало. А тепер, ясний королевичу, буде тобі нагорода за твоє милосердя. Стій спокійно, дивись мені прямо у вічі й уважно слухай, що я скажу: іди до тата й попроси в нього того самого коня, той самий одяг і ту саму зброю, які він мав, коли одружувався, і тоді ти доїдеш, куди твої брати не змогли добратися, бо тобі, ясний королевичу, таки судилося цієї честі сподобитися. Батько твій заперечувати буде, не пускатиме, але ти його гарненько попроси, тоді він і погодиться. Вбрання, про яке я кажу, старе й зношене, зброя давно заржавіла, а коня вибереш сам, поставивши серед табуна тацю, повну грані. Котрий кінь підійде і жар почне їсти, той тебе і в царство повезе, з багатьох небезпек вирятує. Запам’ятай же, ясний королевичу, що я тобі сказала,– може, ще доведеться зустрітися. Гора з горою не зійдеться, а чоловік з чоловіком якраз!
Тільки вона це промовила, як оповила її біла хмарка, й почала стара все вище й вище підніматися, поки зовсім зникла з очей. Здригнувся королевич, зомлів од несподіванки і страху; коли ж опам’ятався, то повірив, що йому вистачить сили й відваги виконати задумане, пішов до батька і каже:
– Дозволь і мені, тату, поїхати, куди брати збирались, хочу й я щастя спробувати. Пощастить мені чи ні, це як бог дасть, але наперед тобі обіцяю, що якщо вже поїду, то додому більше не повернусь, хоч і знаю, що можу в дорозі з смертю здибатися.
– Не сподівався я, синку, почути од тебе таких слів,– відповів король.– Брати твої виявились боягузами, і я більше ніякої надії не маю. Можливо, ти будеш хоробріший, однак мені чогось не віриться. Якщо ж неодмінно хочеш їхати, я тебе не затримую, проте дивись, як би й тобі в путі щось не зустрілось і честь на ганьбу проміняти не довелось. Тоді, прямо скажу, в моєму домі тобі шукати більше нічого.
– Добре, тату. Як то кажуть: «Купив не купив, а поторгуватись можна». Спробую й я щастя, а там що бог дасть. Одного лише в тебе перед від’їздом прошу: дай мені того самого коня, і те саме вбрання, і ту саму зброю, які ти мав, коли ще женихом був.
Королеві це начебто не сподобалось, насупився він та й говорить:
– Еге-ге, синку дорогий, нагадав ти мені своєю просьбою одну пісню:
| Воїн юний, кінь старий, Ще й нелегка путь лягла!.. |
Та й хто його зна, де нині кістки того коня тліють! Чи це чувана річ, щоб кінь людське життя прожив! І який це дурень таку нісенітницю тобі в голову втовкмачив?.. Чи ти, як то кажуть, вчорашнього дня шукати збираєшся?!
– Мені, батьку, лише цього від тебе потрібно. А чи живий той кінь чи ні – це вже моя турбота, тільки б ти дозволив.
– Дозволити, синку, то я дозволяю, але дивно мені, звідки ти того коня візьмеш, якщо його вже давно на світі немає.
– Щодо цього, тату, я не турбуюсь. З-під землі добуду, а таки мій буде.
Поліз тоді королевич на горище і ледве познаходив там уздечку, повід, нагайку і сідло – все старе-престаре, запорошене та пересохле, дістав з комори колишнє вбрання батьківське, лук і стріли, булаву і меч, страшно заржавілі, аж дивитись на них не можна було. Почистив, змастив і склав на купку. Опісля набрав повну тацю грані і пішов з нею на вигін, до королівського табуна. Поставив її на землю, коли бачить: виходить з-поміж коней стара кудлата шкапа, та така худа, що крізь неї аж світиться, приступає до таці й набирає повен рот жару. Тоді королевич її поводом по голові як стьобне та як крикне:
– Ах ти, паскудна шкапо! Невже з усього табуна саме тобі жару їсти заманулось? Спробуй-но ще раз сюди поткнутись – нарікай на себе!
Почав він коней в усі боки ганяти, і знову горбата шкапа до таці підбігає й жар з неї хапає. Королевич ще раз щосили вдарив її по голові і давай ще дужче коней ганяти,– може, думає, якийсь інший кінь підбіжить. Та де там! І втретє та сама шкапа підбігла до жару, їла-їла, аж поки весь із’їла. Розлютився королевич і ще сильніше, ніж перше, оперіщив коняку поводом, але потім все-таки зловив, уздечку накинув і так собі подумав: «Брати шкапу чи не брати? Боюсь, щоб не стати людським посміховиськом. Ніж на такому коні їхати, краще вже пішки йти».
Поки він стояв та розмірковував, кінь зненацька тричі струснувся і став такий гладкий, та шерстистий, та баский, такий красень, що спробуй знайти в усьому табуні йому подібного. Глянув королевичу прямо у вічі й мовить:
– Сідай на мене, хазяїне, та держись міцно-міцно.
Загнуздав його королевич, сів, а кінь звився з ним аж під хмари і звідти на землю стрілою спустився. Потім знову злетів, до місяця дістав і швидше од блискавки назад повернувся. Але й на цьому не заспокоївся, піднявся втретє – під саме сонечко – спустився на вигін й питає:
– Ну, господарю, як тобі здалось? Чи думав ти коли-небудь, що доведеться дістати:
| Сонце – Рукою, Місяць – Ногою, А у хмарах шукати вінок?.. |
– Як мені, дорогий товаришу, здалось? Ти ж мене до смерті настрахав: так приголомшило, що й не знав, де я, мало не убив мене.
– Ось так і мене приголомшило, хазяїне, коли ти тричі оперіщив поводом – мало не убив. Тепер ми з тобою поквитались: зуб за зуб, око за око. Отже, як бачиш, ти мене всяким пізнав: і патлатим і гладким, і старим і молодим, і немічним і сильним, і тому я знову стану такий, як був у табун. Знай, мій пане, що віднині я готовий тобі вірно служити і куди накажеш, туди тебе й повезу. Лише наперед скажи, чи мов вихор мчати, чи як думака летіти?
– Коли полетиш як думка, ти мене, конику, погубиш, якщо мов вітер понесеш, у пригоді станеш,– відказав королевич.
– Будь по-твоєму, мій пане… А зараз сідай на мене, нічого не бійся, повезу – куди звелиш.
Сів королевич на коня, погладив його по гриві й промовив:
– Ну, мій конику, з богом!
Помчав кінь, мов вітер, і за якусь мить опинились вони на батьківськім дворі.
– Вітаю тебе, молодче,– сказав нехотя король.– Що це ти собі такого коня вибрав?!
– Якого пощастило, такого й вибрав, батьку. У багатьох краях і царствах доведеться мені побувати, ось я й не хочу, щоб мене люди примічали. Де на коні, де пішки, як зможу, однак таки доберусь до дядька.
Сказавши це, осідлав коня, зброю на луку повісив, узяв грошей і харчів удосталь, одежі повні сакви, баклагу з водою, потім поцілував батька в руку, забрав од нього листа до дядька, попрощався з братами і третього дня надвечір вирушив у путь, пустивши коня ступою. Їхав він, їхав, поки стемніло. І лише почав на міст виїжджати, як йому назустріч, не знати звідки, ведмідь, та такий страшний, та так реве, що от-от, здавалось, і його, і коня на шматочки роздере. Кинувся кінь на ведмедя, замахнувся королевич булавою, щоб ударити, коли раптом чує – заговорив ведмідь людським голосом:
– Не бий, синку, це я, твій тато.
Зліз королевич з коня, а король обняв його, поцілував і каже:
– Хорошого ти собі, синку, товариша вибрав. Якщо хтось тебе нарадив, його наука тобі пригодилась, коли ж сам до цього своїм розумом дійшов, то маєш світлу голову. Іди тепер прямою дорогою вперед, ти гідний бути царем. Тільки запам’ятай мою пораду: в путі зустрінуться тобі й хороші люди й погані, але більш за все остерігайся рудих, а особливо безбородих. Не знайся з ними, бо вони лукаві й підступні. Хоч що б там з тобою сталось, кінь – твій вірний товариш – тобі поганого не порадить: замолоду він мене од багатьох небезпек порятував! А ще візьми, синку, оцю ведмежу шкуру, вона також колись стане тобі в пригоді.
Поплескав він коня по шиї, поцілував їх обох і каже:
– Щасливої вам дороги, любі мої. Один тільки бог знає, коли ще побачимось!..
Скочив королевич на коня, а той струснувся і знову став такий самий, як був за королевої молодості: потім стрибнув назад, стрибнув уперед, і вони поїхали-помчали…
| Хай їх царство виглядає, Хай їм бог допомагає, Не один їм шлях долати, Ще у казці слів багато!.. |
Їхали вони день, їхали два, сорок дев’ять днів їхали, поки до дрімучого лісу доїхали. А тут їм назустріч безбородий чоловік виходить і каже королевичу:
– Добрий день, славний молодче! Чи не потрібен тобі слуга в дорозі? В тутешніх місцях самому мандрувати небезпечно: так і дивись, звір нападе, зі світу зжене. А я тут кожну стежечку знаю, може бути, й у пригоді стану.
– Може, станеш, а може й ні,– відповідає королевич, дивлячись прямо у вічі безбородому. – Я й сам дорогу знайду.
Пришпорив коня і поїхав далі. Їде він лісом та й їде, а коли спустився в балку, йому знову навстрічу той самий безбородий в іншій одежі і голосом зміненим – тонким-тонісіньким:
– Щасливої тобі дороги,– каже,– подорожній!
– Спасибі на доброму слові, якщо ти хороша людина,– відказує йому королевич.
– Хороша, хороша, дай боже кожному таким добрим бути,– зітхає безбородий.– Але що з того? Хороша людина, як відомо, ніколи не має щастя. Не гнівайся, мандрівнику, але раз про це мова зайшла, я тобі щиро, як рідному братові, скажу, що змалку по чужих людях поневіряюсь, а добра ще не бачив. Воно б іще не так було жаль, якби роботи цурався, а то, вважай, працюю відтоді, як мати народила. Робиш, гаруєш, а користі ніякої – бо завжди у бідних хазяїнів доводилось служити. Як у тій приказці: бідаку служиш, бідаком і зостанешся. От якби пощастило до багатого господаря найнятися, не знав би, як йому догодити, аби був мною задоволений. Чи не потрібен тобі часом слуга, молодче? Ти, по всьому видно, людина багата. Чи варто на маленьку дрібницю скупитися, од хорошого слуги відмовлятися, який тобі в дорозі ще й як пригодиться? Місця ж тут глухі, мало чого, не дай господи, може трапитись – одному їхати небезпечно.
– Мені поки що нікого не треба,– говорить королевич, беручись за булаву,– я й сам собі як-небудь послужу.
Стиснув острогами коня і помчав ще швидше, ніж перше. Жене він, жене темним лісом і враз бачить – дорога кудись зникла, стежки так переплутались, що не знає, котрою з них їхати.
– Хай йому чорт! Заблудився! – вигукнув королівський син.– Кепські мої справи. Ні тобі села, ні тобі міста – нічого. Що далі їдеш, то глухіші місця; наче весь людський рід зник з лиця землі. Шкода таки, що я другого безбородого не взяв з собою. Якщо в свою матір удався, то хіба він у цьому винен? Батько, правда, застерігав мене, однак у такій скруті як бути? Люди кажуть: «З поганим погано, а без поганого ще гірше».
Поїхав він в один бік, завернув у інший – нема дороги і край! А тут, не знати звідки, знову йому зустрічається той же безбородий, але вже в другому вбранні і верхи на хорошому коні. Голос змінив і починає, ніби йому королевича жалко:
– Не по тій дорозі, бідолашний, поїхав. Видно відразу, що ти нетутешній – місць наших не знаєш. Пощастило тобі, що зі мною стрівся, у байрак не спустився, а то пропав би. Там, знаєш, хто живе? Лютий-прелютий тур, що чимало сміливців погубив. Я сам, як бачиш, не з полохливих, а щойно ледве живий од нього втік. Вертайсь назад, а коли тобі неодмінно треба їхати далі, візьми собі кого-небудь на допомогу. Я й сам би до тебе найнявся, якщо буде на те твоя воля.
– Так мені, чоловіче добрий, і годилося б зробити,– мовить королевич,– але батько, признаюсь тобі щиро, коли з дому відпускав, якнайсуворіше наказував берегтися рудих, а особливо безбородих, і ніяких справ з ними не мати. Не будь ти безбородий, я з великою радістю найняв би тебе.
– Ну, якщо на те вже пішло, славний молодче, то знай, що в такому разі довіку собі слуги до вподоби тут не знайдеш, бо в цих краях одні лиш безбороді живуть. Зрештою, по правді сказавши, яку ж шкоду тобі може зробити такий слуга? Ти, мабуть, не чував приказки, що з лиця не воду пити, а на драні лікті хто дивиться? Крім того ж, на безриб’ї і рак риба. Ось так і в нас з тобою: скажи спасибі, що мене зустрів, і наймай, довго не думай. А коли до мене звикнеш, то й сам не відпустиш, бо в мене така вдача, одне знаю – хазяїну вірою і правдою служити. Не вагайся, дивись, як би нас тут ніч не застала. І хоч би ще мав доброго коня, а на цій шкапі, боюсь, далеко не заїдеш.
– Далебі, не знаю, Безбородьку, як учинити,– відповів королевич.– Змалку звик я батька шанувати і слухатись, тому й вагаюсь. Але раз мені вже двоє безбородих в путі зустрічалось, а ти будеш третій, то воно, либонь, так і є, що тут одні лиш безбороді живуть. Нічого, виходить, не поробиш – доведеться, хочеш не хочеш, тебе наймати, якщо ти й справді тутешні місця знаєш.
Домовились швидко і поїхали далі. Безбородько попереду – дорогу показує, королевич за ним поспішає. Їхали досить довго, коли враз удає Безбородий, нібито його спрага мучить, і просить баклагу в королевича. Той йому подав, а він приклав її до рота й одразу ж, скривившись, вилив геть усю воду на землю. Розгнівався на нього королевич і кричить:
– Що ж це ти, поганцю, робиш? Хіба не знаєш, що в тутешніх краях немає води? В таку спеку ми згоримо од спраги!
– Прошу пробачення, мій пане! – відповідає йому Безбородий.– Вода була зовсім гнила, од неї захворіти можна. Але ти не турбуйся, од спраги не загинем. Незабаром до криниці під’їдемо, вода в ній солодка і, мов лід, холодна. Там трошки відпочинемо, я баклагу гарненько вимию, свіжої водички наберу, щоб нам на дорогу вистачило, а то далі й справді криниць немає і щодо води буде сутужно.
Звернули вони на якусь стежку, проїхали небагато і враз опинились на поляні, а там колодязь з дубовим цямринням і лядою стоїть. Криниця глибока, та ні колеса, ні журавля коло неї, лише драбина до самої води спущена.
– Ану, Безбородьку, побачу я тепер, на що ти здатний,– каже королевич.
Посміхнувся лукаво слуга, спустився в колодязь, наповнив баклагу і причепив собі до боку. Потім, постоявши трохи на драбині біля самої води, промовив:
– Ах, який приємний тут холодок. Правду кажуть:
| Подорожньому нагода – Прохолода-насолода… |
Вилізати неохота, так би, здається, й сидів тут. Пошли господи здоров’я тому, хто цю криницю викопав, справді, хороше діло зробив. В таку спеку прохолода дорого коштує!
Посидів ще трошки, а згодом вилізає й каже:
– Знаєш, пане, як мені легко стало? Так би, здається, й злетів у повітря! Ану лишень спробуй і ти, побачиш, як освіжишся. Так тобі хороше стане після цього, що сам собі здасися легким, мов пір’їнка…
Королевич був довірливий, як мала дитина. Послухався він Безбородька і поліз, навіть у думці не маючи, що може з ним статися. Сидить він собі на драбині та холодком тішиться, а Безбородий раптом бах! – і закрив ляду. Опісля сів на неї і кричить злобливо:
– Гей, слухай, ти, бісів виродку, чого боявся, тебе не минуло. Та й спритно ж я тебе обдурив! А тепер признавайся, хто ти, звідки й куди мандруєш, а ні – так там твої і кості зогниють.
Що було королевичу робити? Розповів усе по правді, нічого не приховав – кому життя не миле!
– Добре,– каже Безбородий,– чого мені треба було, то я тепер од тебе, гадючий виродку, випитав. Тільки гляди, без обману; довідаюсь, що здурив,– так тобі не минеться. Я тебе й зараз міг би вбити, та жаль мені твоєї молодості… Якщо хочеш ще на білий світ дивитись, по зеленій травиці ходити, присягнись на своєму мечі, що з цих пір будеш мене в усьому слухатись, у вогонь і воду кинешся, коли тобі звелю. Віднині я замість тебе буду племінник того царя, про якого ти говорив, а ти– мій слуга. І будеш служити мені повік. І хоч куди б ми з тобою поїхали, слова не смієш зронити про те, що сталось тут між нами, а то я тебе зітру з лиця землі.
Хочеш так жити–погоджуйся! Коли ні – скажи відверто, і я розправлюсь з тобою, як сам захочу.
Збагнув тоді королевич, що потрапив Безбородому в лапи, і поклявся бути йому вірним слугою і в усьому слухатись, а там – як бог дасть, його свята воля. Випустив Безбородько хлопця з колодязя, забрав у нього королів лист до царя, гроші і зброю, звелів поцілувати меч і присягнутись, що він од своєї клятви не відступиться.
– Од сьогодні,– сказав йому,– ти будеш зватися Білим Арапом, і другого імені в тебе не буде, це собі запам’ятай.
Посідали вони – кожний на свого коня – Безбородий, як хазяїн, попереду поїхав, Білий Арап, як слуга, ззаду…
| Хай їх царство виглядає, Хай їм бог допомагає. Не один їм шлях долати, Ще у казці слів багато!.. |
Їхали вони довго-довго, через дев’ять морів, через дев’ять царств, через дев’ять річок переїхали і прибули, нарешті, в країну, де царював Зелен-цар, королів старший брат.
Безбородий зараз же заявився перед царя і дав йому королів лист. Прочитав Зелен-цар братове послання, втішився приїздом небожа і, не довго думаючи, відрекомендував його придворним і царівнам, які прийняли його з почестями, як це належало королівському синові й царському наслідникові.
Побачивши, що обман йому вдався, кличе до себе Безбородий Білого Арапа і якнайсуворіше наказує:
– Ходи на конюшню і бережи мого коня, як зіницю ока. Прийду і побачу якийсь непорядок – заб’ю до смерті. А поки що – ось тобі потиличник, щоб мій наказ запам’ятав. Зрозумів?
– Так, мій пане,– мовив, опустивши долу очі, Білий Арап і пішов до конюшні…
Либонь, хотів йому Безбородий свій норов показати, а також нагнати страху, аби той ще дужче його боявся.
Царівни, що були при тому, як Білого Арапа побито, пожаліли його і почали докоряти Безбородому:
– Негарно ти, милий братику, чиниш. Якщо поставив нас господь правити іншими, то жаліти ми повинні їх; адже й вони, сердешні, також люди!
А хитрун Безбородько їм відповідає:
– Дорогі сестриці, ви ще не знаєте, що на світі діється. Звірам волю дати, вони давно б людей на шматки розідрали; отож знайте, що більша частина людей – також звірі, яких треба у страсі тримати, інакше їм ради не даси. От настали часи! Погано, коли каша горщиком попихатись почне:
| Бог дурню щастя посила, А той не знає, що робити… |
Тоді дівчата заговорили про щось інакше, Безбородому заперечувати не стали, але про його негідний вчинок не забули, хоча вважався він їм ріднею і царським наслідником: добро зі злом, очевидно, ніколи не змиряться. До того ж прислів’я таке є:
| Бузина й на винограднику Зостається бузиною. |
І почали вони відтоді між собою говорити, що Безбородий ані обличчям, ані вдачею зовсім на їхній рід не схожий, а його слуга, Білий Арап, куди приємніший на вигляд і набагато від свого пана добріший. Мабуть, серце їм віщувало, що Безбородько їм зовсім не брат, тому й не злюбили його. І такий він став їм тепер ненависний та осоружний, що будь на те їхня воля, вони б, здавалось, од нього, мов од лютого диявола, відреклись. Але нічого не могли вдіяти, боялись царя прогнівити.
Якось, коли Безбородий з своїм дядьком-царем, сестрами та іншими гостями обідав, подали їм під кінець дивовижну салату. Цар і питає в Безбородька:
– Скажи по правді, чи доводилось тобі зроду їсти таку салату?
– Ні, дядьку,– відказує той.– Я саме хотів спитати, звідки її маєте,– бо дуже смачна!.. Здається, цілий віз з’їв би і ще попросив.
– Вірю, небоже, салата і справді чудова! А чи знаєш ти, як її важко діставати?! Бо лише у Ведмедя на городі – чував, може? – вона росте, і рідко кому вдається її нарвати і живим залишитись. З усіх моїх підданих тільки один лісник відважується туди заходити. Як він її дістає, що робить – мені невідомо, але приносить іноді дещицю, щоб трошки поласувати.
Безбородий, який намислив за всяку ціну зігнати Білого Арапа зі світу, візьми та й похвались цареві:
– Велика важниця, дядьку! Та мій слуга цієї салати скільки завгодно дістане: з-під землі, якщо треба, добуде й принесе.
– Не може цього бути! – дивується цар.– Таж він тутешніх місць не знає і не дістане. Хіба що ти його позбутися задумав.
– Не турбуйтесь, дядечку! Закладаюся, що він такої самої салати скільки хочете нарве,– хлопець він спритний, я його добре знаю.
Покликав Безбородько Білого Арапа і наказує йому:
– Сідлай коня та дістань мені, як знаєш, дивовижної салати з Ведмежого городу. Іди, час не жде, та гляди, якщо мого веління не виконаєш, я тебе й на краю світу знайду.
Засумував нещасний королевич, вийшов з покоїв, пішов на конюшню і почав свого коня по гриві гладити.
– Ех, коню мій, коню,– промовляє,– знав би ти, в яку біду я попав! Правду казав мій батько, дай боже йому здоров’я! Не послухався я його поради й ось попав пройдисвітові в руки, а тепер – хочеш не хочеш – мушу йому служити, а ні, то доведеться головою накласти.
– Послухай, мій пане,– говорить кінь,– зараз хоч лобом у стіну бийся, все одно не допоможе. А тому годі сумувати-журитися, сідай краще на мене й поїдемо! Я знаю, куди тебе везти, дасть бог і цієї напасті позбудемось.
Повеселішав Білий Арап, сів на коня і поводи попустив– нехай, мовляв, везе куди знає.
Рушив кінь ступою, а коли від’їхав далі од царського двору та од людських очей, стрепенувся й каже:
– А тепер, хазяїне, держись міцно, бо:
| Полечу я швидше вітру, Облечу умить півсвіту. |
Сильний бог, але й чорт хитрий. Не турбуйся, мій пане, ми й з Безбородим упораємось, тільки не час іще.
Піднявся кінь з Білим Арапом аж під хмари і полетів поперек усієї землі:
| Над лісами широкими, Над горами високими, Над морями глибокими. |
Пролетіли вони довго чи мало, а якось надвечір опустився кінь на диво-острів посеред моря, а на тому острові одна-єдина хатинка стоїть, вся кучерявим мохом на цілу п’ядь поросла, м’яким, як шовк, і зеленим, як жабка лісова. Зліз Білий Арап з коня і нараз дивом задивувався – на порозі його зустріла та сама бабка, якій він ще дома перед від’їздом милостиню подав.
– Ну, Білий Арапе, бачиш, виходить, правду я казала, що гора з горою не зійдеться, а чоловік з чоловіком якраз. Отож знай тепер, що я свята Неділя і мені відомо, яка біда тебе сюди привела. Безбородько намислив доконче погубити тебе, тому й послав до Ведмедя на город по салату. Салата ця колись йому боком вилізе… Переночуй у мене цю ніч, а я тим часом подумаю, як тобі допомогти.
Зрадів Білий Арап, подякував за ласку і турботу та й залишився ночувати у святої Неділі.
– Не я, а твоє милосердя і доброта помагають тобі, Білий Арапе,– відповіла свята Неділя і з цими словами пішла надвір, залишивши його самого.
Вийшла з хатини, попрямувала босоніж по росі в ліс і нарвала повен поділ сон-трави, зварила її у відрі молока та ще відро меду додала і з цим варивом у Ведмедів город поспішила. Там стояв колодязь. Вилила вона те пійло, вода аж по самі вінця піднялася. Загаялась трошки свята Неділя і бачить: біжить-квапиться страшний ведмедисько і реве – аж земля дрижить. Прибіг до колодязя, припав до води і давай пити та губи облизувати: щось надто со