Жив собі у горах один князь. І дуже він хотів, щоб дружина народила йому сина. І коли нарешті з’явився у них син, то князь дуже-дуже зрадів. Дали хлопчикові ім’я Фушт-Бейг. Малий син, лежачи в колисці, весь час плакав, отож батько, заколисуючи його, часто співав таку пісеньку:
| Не плач, сину, Не плач, сину, Ось як виростеш ти в нас, Знайдемо тобі дружину – Щонайкращую дівчину На імення Джинагаз! |
Часто чув ці слова від батька малий Фушт-Бейг. І ось він нарешті виріс. Гарний, широкоплечий, не боязкий. Тільки все якийсь сумний ходить. Помітив це батько та й питає:
– Чому такий сумний, сину?
А син і каже:
– А ти ж мені, тату, з дитинства співав, що візьмеш мені в дружини дівчину Джинагаз. Он ровесники мої вже одружені, а я й досі самотній…
– Я й сам не знаю, що це за дівчина така – Джинагаз,– відповів батько.– Не знаю й де вона живе. Але давно чув про неї… Якщо ти хочеш, сину, одружитися, то є багато різних князівен – гарних дівчат, і можна посватати будь-яку з них.
– Ні, тату,– відповів Фушт-Бейг,– я хочу одружитися саме з дівчиною Джинагаз!
Ну, що ж, хоч би як там воно було, але став батько лаштувати свого сина в дорогу. Три роки вибирав він у своїх табунах та готував для Фушт-Бейга коня, щоб ноги в нього були, мов із криці. І ось нарешті син осідлав цього прудконогого коня, взяв добру зброю, їжу на дорогу й подався у незнані далекі краї шукати свою наречену. Довго він їздив світами і от натрапив на хатинку, де й заночував. А вранці-рано поїхав далі. Їде широкою, зарослою очеретом долиною, коли дивиться – із очерету вискочив зайчисько! Та такий же гарний, та такий же прудкий! Фушт-Бейг ніяк од цього зайчика очей відвести не може – так він йому сподобався!
– Ет, – сказав він сам собі, – треба цього зайчика піймати будь-що-будь!
Хлопець повернувся в ту хатинку, де ночував, переспав там ніч і знову вранці-рано виїхав ловити зайчиська. Вискочив вухань з очеретів, погнався за ним Фушт-Бейг, але куди там! Утік заєць!
– Та ні ж! – сказав сам собі Фушт-Бейг.– Хоч за третім разом, а таки я тебе спіймаю!
Виїхав він до тих очеретів на третій ранок. Вискочив зайчисько в долину та ходу! А Фушт-Бейг як стьобне свого коня та навперейми! Ось уже наздоганяє, ось уже, ось… Бачить заєць, що не втече, перевернувся через голову – й тут же обернувся на гарну-гарну, вродливу-вродливу дівчину. Стала дівчина перед конем і почала благати Фушт-Бейга: – Змилуйся, добрий подорожній! Якщо хочеш, я стану твоєю дружиною! А ім’я моє – Джинагаз.
Фушт-Бейг дуже зрадів і мовив:
– Даю тобі слово лицаря, що не заподію тобі нічого лихого. А тепер слухаю, що скажеш мені ти.
– От що я тобі скажу,– каже дівчина.– їдь додому в своє село й наступної п’ятниці жди мене на пагорбі за селом. Я приїду туди із своїми сорока служницями. І ми обвінчаємося.
Домовившись отак, вони розійшлися.
З великою радістю повернувся Фушт-Бейг у батьківську домівку. Але вдома чекала на нього печаль. Поки він мандрував, мати його померла – і батько взяв собі в дружини іншу жінку – молоду… Пожурився Фушт-Бейг за матір’ю, поплакав, а далі й каже мачусі:
– Так ось і так, стрів я свою Джинагаз. В цю п’ятницю ми з нею маємо зустрітися на пагорбі за селом.
– Що ж, хай тобі щастить,– відповіла мачуха.
Не знав Фушт-Бейг, що мачуха – лиха людина, що вона затаїла ненависть до пасинка й вирішила будь-що-будь завадити його коханню. Покликала мачуха до себе свого вірного слугу – смаглявого ногайця, – надарувала йому всього, а потім і каже:
– Ото як хоч, а знайди спосіб разом із Фушт-Бейгом поїхати на побачення із Джинагаз!
– А далі що? – питає ногаєць.
– А далі? А далі знайди спосіб, щоб Фушт-Бейг не стрівся з Джинагаз і щоб жодного слова їй не сказав.
– Гаразд,– каже смаглявий ногаєць.– Є в мене одне зілля. Як дам я його Фушт-Бейгові понюхати, то він ураз засне й спатиме аж до ночі…
– От бач, який ти в мене розумний! – похвалила його мачуха.
І ось надійшла п’ятниця. Ще ледь-ледь на сході заясніло, а вже Фушт-Бейг зібрався їхати на пагорб. Аж тут до нього, мов смола, причепився смаглявий ногаєць: візьми та візьми й мене з собою, я тобі у пригоді стану. Не хотів Фушт-Бейг брати його з собою, та як від такого настирливого відчепитися?
– Ну, гаразд,– каже Фушт-Бейг.– Їдьмо!
От прибули вони до пагорба. Поглянув Фушт-Бейг довкола: ніхто ще не їде. Дай-но, думає, полежу та відпочину. Розгорнув свою бурку й ліг. Заплющив очі, щоб сонце не сліпило, аж тут смаглявий ногаєць підніс йому до носа пучечку сонного зілля. Нюхнув Фушт-Бейг – і одразу заснув міцним сном, що хоч гармати коти – все ‘дно не розбудиш.
Опівдні на шляху з’явилися пишно вбрані візки – і на пагорб виїхала Джинагаз. Разом зі своїми сорока служницями піднялася вона нагору – аж дивиться: на землі лежить її жених і солодко хропе уві сні. Спробувала Джинагаз розбуркати його, та куди там! Почекала вона трохи, а тоді й каже смаглявому ногайцеві:
– Ой, як недобре отак чинити – спати, коли чекаєш нареченої! Чуєш, слуго, передай своєму панові, щоб наступної п’ятниці він обов’язково був на цьому місці та не спав…
– Гаразд, гаразд,– пообіцяв смаглявий ногаєць.
От настав вечір – аж тоді прокинувся Фушт-Бейг. Прокинувся, роззирнувся та й питає в ногайця:
– Ой лишенько! Я, здається, дуже довго спав?
– Так, довго,– відповів хитрий ногаєць.– Сюди приїздили дівчата, було їх сорок – і одна. Всі вони веселилися, танцювали, а одна з них – дуже-дуже гарна – все намагалася розбудити тебе, але ти надто міцно спав. Вона мені звеліла передати, щоб ти приїхав наступної п’ятниці на це саме місце.
Поїхали вони додому, смаглявий ногаєць зараз же побіг до мачухи і геть-чисто усе їй розповів.
Наступної п’ятниці Фушт-Бейг знову зібрався їхати на місце зустрічі. Та знов причепився до нього ногаєць – і все вийшло так, як і першого разу. Звеліла Джинагаз передати Фушт-Бейгові, щоб вийшов він її стрічати третьої п’ятниці.
Цілий тиждень журився Фушт-Бейг та докоряв сам собі за те, що так міцно спав. От настала ніч з четверга на п’ятницю – так тут уже Фушт-Бейг зовсім спати не ліг і вже опівночі був готовий виїхати на місце побачення. Та знов причепився до нього хитрий ногаєць. І знов поїхали вони разом.
Ходив-ходив Фушт-Бейг по пагорбу, чекаючи на Джинагаз. Втомився. Вирішив прилягти на хвильку, щоб ноги відпочили. Приліг – і задрімав. А тут ногаєць сонного зілля дав понюхати – і захропів Фушт-Бейг аж до вечора.
Так і втретє поїхала з місця побачення наречена, не почувши й слова з вуст нареченого. Та перш ніж поїхати, передала вона слузі золоту обручку й суворо наказала:
– Передай обручку цьому чоловікові, що спить. І скажи йому, що я більше сюди не приїду, хай обручка залишиться йому на згадку.
Прокинувся Фушт-Бейг аж увечері, зрозумів, що дурно їздив аж три п’ятниці на місце побачення, та й поїхав додому зажурений, як темна ніч. Побачив батько його в печалі та й питає:
– Що з тобою, сину мій?
– Та так, тату, й отак,– каже Фушт-Бейг.– Їздив я по далеких краях, знайшов там дивовижної краси дівчину Джинагаз, умовилися ми з нею про побачення у п’ятницю на пагорбі за селом. Приїхав я додому, розповів про це мачусі, а далі почалося щось незбагненне: як тільки приїду на місце зустрічі, то й засну непробудним сном… Так ми й не стрілися. Ось тільки золота обручка від Джинагаз.
– Чекай-но, сину,– мовив батько,– я вже починаю здогадуватися…
Та й тут же подався до своєї нової дружини, бо здогадався, що без лихого її намислу тут не обійшлося. Прийшов до неї – грізний, лютий. Побачила мачуха, що непереливки, та й призналася в усьому.
Ну, що ж, вона призналася, але Джинагаз уже не повернеш. Де її шукати?
– Ех,– подумав Фушт-Бейг,– треба знову в далекі мандри рушати.
Осідлав свого коня, попрощався з батьком та й рушив…
Довго він їздив по далеких-далеких світах, у ще дальші світи заїхав, а Джинагаз ніяк знайти не міг.
Їхав він якось широченним безводним степом. Їхав день, два, три, а степ не кінчається. Ні травинки ніде, ні росинки… Ось уже сьомий день вони їдуть, а кінця степові нема. Давно не напоєний та не годований кінь ледве переступав ногами, а Фушт-Бейг ледь-ледь тримався у сідлі… Аж раптом дивиться: іде дівчина із дзбаном. Він поїхав до неї. Дівчина тим часом підійшла до колодязя і стала набирати воду. Фушт-Бейг так знесилів у дорозі, що ледве здолав під’їхати до дівчини. Кінь, почувши воду, впав з ніг, скинув свого вершника. Дівчина засміялася, але Фушт-Бейг сказав:
– Ось уже сім днів ми з конем їдемо цією пустелею і не мали ні ріски в роті.
Пожаліла дівчина коня, дала йому напитися,– і ожив Фушт-Бейгів скакун.
А Фушт-Бейг почав розпитувати дівчину, звідки вона і хто. От дівчина й каже:
– Я – служниця князівської доньки Джинагаз, у якої сорок служниць. Ми по черзі носимо з цього колодязя воду. Зараз якраз моя черга – от я й прийшла до цього колодязя по воду, щоб зварити страви для Джинагаз.
Нічого більше не спитав Фушт-Бейг, а тільки сказав:
– Дозволь, дівчино, напитися із твого дзбана.
Дала йому дівчина напитися, він напився й непомітно для неї вкинув у дзбан золоту обручку, яку дала йому Джинагаз. Зрозумів Фушт-Бейг, що його наречена живе десь неподалік.
От пішла дівчина із дзбаном, а Фушт-Бейг ліг спати посеред степу…
Поки він спав, сорок служниць наварили їсти, а Джинагаз пішла помитися перед вечерею. Почала вона митися, аж тут із дзбана випала золота обручка. Джинагаз подивилася на неї й упізнала свою обручку.
Покликала вона служниць та й питає:
– Хто сьогодні з вас ходив по воду?
Тридцять дев’ять служниць сказали: «Не я!» – й аж тільки сорокова призналася:
– Я ходила по воду!
– Звідки ця обручка? – запитала Джинагаз.
Дівчина, почервонівши, розповіла, що біля колодязя стріла вершника, у якого від спеки впав кінь, що вона напоїла коня, а із дзбана напився сам вершник.
Джинагаз відпустила дівчину, а сама послала своїх людей на пошуки вершника. Слуги не довго й шукали – прийшли до колодязя й бачать: спить зморений лицар. Вони його розбудили і сказали:
– Ходімо з нами, на тебе чекає Джинагаз!
Фушт-Бейг відповів:
– З радістю!
Так вони й стрілися – Фушт-Бейг та Джинагаз,– і стали жити весело й щасливо. Та ось до Джинагаз прийшла звістка, що молодша сестра виходить заміж. Джинагаз зібралася в дорогу, а Фушт-Бейгові сказала:
– Ти залишаєшся на господарстві. Як буде тобі сумно – мої сорок дівчат тебе розважать, як захочеш їсти-пити – в наших коморах багато наїдків та напоїв… Про одне лише я тебе дуже-дуже прошу: ніколи не відчиняй дверей у кімнати, що праворуч і ліворуч од твоєї. Дай мені слово, що виконаєш моє прохання.
– Гаразд,– відповів Фушт-Бейг,– Буде все так, як ти сказала.
Поїхала Джинагаз до сестри в гості, а Фушт-Бейг ніяк собі місця не знайде: так його щось і під’юджує зазирнути в ті кімнати, про які казала дружина.
«А якщо я ледь-ледь прочиню ці двері й тільки трішечки погляну, що там є?» – подумав він.
Прочинив він одні двері в сусідню кімнату й просунув туди пальця. А та кімната аж до стелі була заповнена розтопленим золотом. Тож коли Фушт-Бейг просунув пальця в шпаринку, то тут же його й обпік, та ще й крихти золота прилипли до нього.
– Що ж тепер я скажу дружині? – подумав Фушт-Бейг.– Я обв’яжу пальця, а їй скажу, що порізався.
Через якийсь там час захотілося йому заглянути в другі двері. Відчинив – і побачив, що в кімнаті темно.
«Ану, – думає,– переступлю поріг».
Переступив поріг і вжахнувся: перед ним стояв прикутий за руки й ноги страшний велетень – гарбаш. Як побачив гарбаш людину, одразу ж почав благати:
– Визволи мене з кайданів, з неволі! Ось побачиш: я колись тобі в пригоді стану.
Подумав Фушт-Бейг: а й справді, чому б не пожаліти гарбаша – просить же! Хотів було розірвати ланцюги руками, але гарбаш сказав:
– Онде на полиці лежить ключ від кайданів.
Тільки-но Фушт-Бейг звільнив гарбашеві одну руку, як він випростався, розминаючи свої кості,– і кайдани злетіли з нього самі собою. Зареготав гарбаш і побіг.
А тим часом Джинагаз гостюючи у сестри, чує серцем, що вдома щось негаразд.
– Будь здорова та щаслива, сестро,– сказала вона, швидко зібралася та й подалася додому. Прибувши, побачила гарбаша на волі й зрозуміла, що Фушт-Бейг не послухався її. А під час розмови зі своїм чоловіком помітила пов’язку на руці.
– Що це? – запитала вона.
Хотів Фушт-Бейг був збрехати, але потім признався, як обпалив пальця і як випустив гарбаша.
Сказала тоді Джинагаз:
– От не послухався ти мене – і занапастив наше життя! Тепер нас гарбаш не відпустить, отже, нам треба шукати способу, як його позбутися…
Гарбаш мав звичку на обід з’їдати цілого бика й спати після того цілих три доби. Вибравши таку годину, коли гарбаш заснув, Фушт-Бейг посадив Джинагаз на свого прудконогого коня та й помчав з нею до себе додому.
Як тільки втікачі зникли за обрієм, кінь гарбаша, що мав три ноги і стояв у мідній стайні, порвав свої ланцюги, підбіг до хазяїна і затупотів ногою, щоб розбудити.
– Що там таке? – запитав гарбаш, прокинувшись.
І триногий кінь відповів людською мовою:
– Джинагаз утекла з дому з чоловіком.
Тоді гарбаш запитав:
– Ну, що, спочатку пообідаємо, а потім поїдемо й наздоженемо? Чи наздоженемо, а тоді пообідаємо?
– Спочатку наздоженемо,– відповів кінь.
Тоді гарбаш скочив на коня і вмить наздогнав утікачів, повернув їх назад і так сказав Фушт-Бейгові:
– Я обіцяв тобі віддячити добром, отож дарую життя за таке зухвальство, а то б тобі тут же була смерть.
Минув якийсь час – і ось удруге втекли від гарбаша Фушт-Бейг та його дружина. І знову триногий кінь розбудив гарбаша, і знову наздогнав утікачів. І знов гарбаш сказав:
– Май на увазі: я тобі за твоє зухвальство вдруге дарую життя!
Збираючись утікати втретє, Фушт-Бейг і Джинагаз стали радитися, як би ліпше ошукати гарбаша.
– І де це він такого прудкого триногого коня дістав? – запитав Фушт-Бейг у Джинагаз.
– О, це довга історія,– відповіла Джинагаз.– Є така відьма, що має три чарівні кобилиці. Так от – гарбаш три ночі пас її кобилиць і за це отримав од відьми лоша. В ці три ночі відьма намагалася наганяти на гарбаша різні жахи, проте він нічого не злякався, зберіг кобил і, тримаючи їх за поводи, не випускав із рук своїх. Наприкінці третьої ночі одна з кобилиць привела лошатко. Тільки-но лоша ступило на землю, одразу з усіх усюд злетілося хиже птаство і серед них три велетенські орли, що хотіли розірвати те лоша. Гарбаш повбивав їх усіх, але все-таки один з орлів устиг відірвати в лошати ногу й проковтнути. Ось оце лоша з трьома ногами й віддала відьма гарбашеві, а з нього виріс незвичайний кінь… А якби гарбаш не встеріг цих кобил, то відьма його убила б…
– Доведеться й мені талану шукати,– промовив Фушт-Бейг,– Треба й собі таке лоша дістати.
Почала Джинагаз відмовляти свого чоловіка:
– Не йди до відьми, коханий мій! Бо назад ти не повернешся! Адже ж не заважає нам гарбаш жити удвох! Може, колись і пощастить нам визволитися від гарбаша…
– Ні,– сказав Фушт-Бейг,– доки в мене не буде коня, найкращого від усіх коней на світі, нам не визволитися від гарбаша! Поїду до тієї відьми!
Сказавши це, попрощався він із Джинагаз, сів на свого коника та й поїхав шукати відьму. Їхав він довго, страшенно зголоднів і думав тільки про одне: що б його оце з’їсти. Коли дивиться: скаче при дорозі орел з підбитим крилом. «Ось його я і з’їм!» – подумав Фушт-Бейг і підняв шаблю. Аж тут орел став благати:
– Не вбивай мене, чоловіче, я тобі в пригоді стану!
Пожалів Фушт-Бейг орла, змастив смальцем йому рану й відпустив на волю, а сам, голодний, поїхав далі.
Коли дивиться: стара лисиця з перебитою ногою шкутильгає. «Хоч і несмачне з неї м’ясо, але все ‘дно якийсь наїдок буде!» – подумав Фушт-Бейг і підняв шаблю. Аж каже йому лисиця:
– Не вбивай мене, добрий чоловіче, я тобі в пригоді стану!
Пожалів Фушт-Бейг лисицю, перев’язав їй рану та й пустив на волю, а сам, голодний, поїхав далі.
Їде собі, аж дивиться: на березі ріки, на піску, лежить-б’ється велика-велика рибина. Ще дужче захотілося їсти Фушт-Бейгові, стрибнув він з коня та й ухопив рибину. Аж чує – каже вона:
– Не губи мого життя, вкинь у річку. Я тобі у пригоді стану!
Виконав Фушт-Бейг і її прохання – поїхав далі голодний.
Нарешті дістався він до тих місць, де жила відьма. Приїхав, уклонився та й каже:
– Я згоден пасти твоїх кобилиць, якщо ти мені даси за роботу лоша від однієї з них.
Подивилася на Фушт-Бейга відьма, вишкірила свої зуби:
– Було вже двадцять таких молодчаг, як ти. Вони не змогли встерегти моїх кобилиць на пасовиську – і тепер їхні голови стирчать на кілках біля моєї хати. Бачив? Якщо ти не хочеш, щоб і твоя голова була на кілку разом з цими, то не берися за цю справу!
– Нічого, – відповів Фушт-Бейг,– май спокій: нікуди від мене твої кобилиці не дінуться!
– Ну, як знаєш! – відповіла відьма.– Я тебе попередила.
І от настала перша ніч. Фушт-Бейг узяв у руки поводи трьох відьминих кобилиць і повів їх на зелену траву. Тільки-но роззирнувся довкола, як блиснула поряд блискавка, ударив страшенний грім, гроза перейшла в нічну снігову віхолу. Хоч і моторошно було Фушт-Бейгові, але він, не змигнувши, дивився на своїх кобилиць і міцно тримав їх за вуздечки.
Побачила відьма, що це не бентежить його, і гукнула:
– Ти стоїш тут, а твою наречену Джинагаз забрав собі гарбаш!
Фушт-Бейг хутко озирнувся на голос, а коли знов поглянув на своїх кобилиць, то побачив, що їх немає!
Здивувався і збентежився Фушт-Бейг і тут же кинувся шукати пропажу. Довго блукав у нічній темряві і нарешті стрів сонного орла. Фушт-Бейг розбудив його й оповів, що сталося. Вислухав його орел і мовив:
– Відьма сховала своїх кобилиць у печері серед неприступних бескидів. Зараз я туди злітаю і прижену їх до тебе.
Так орел і вчинив. Фушт-Бейг узяв кобилиць за вуздечки та й рано-вранці привів до відьми. Побачила та, що не вдалося їй згубити славного молодця, заскреготіла зубами, але мусила сказати:
– Спасибі тобі, що зумів уберегти моїх кобилиць!
Другої ночі сталося те ж саме. Фушт-Бейг узяв у руки поводи трьох відьминих кобилиць та й повів їх на зелену траву.
Тільки-но роззирнувся довкола, аж тут спалахнули блискавки, ударив ще страшніший грім, а гроза перейшла у нічний сніговий буран. Хоч і моторошно було Фушт-Бейгові, але він, не змигнувши, дивився на своїх кобилиць і міцно тримав їхні поводи. Побачила відьма, що ніщо не лякає молодця, та й гукнула:
– Ти отут стоїш, а твою Джинагаз забрав собі гарбаш!
Фушт-Бейг мимоволі озирнувся на голос – і коні тут же зникли. Мусив знову йти шукати їх. Довго-довго блукав у темряві, аж стрів поранену лисицю.
– Чого блукаєш, молодче?
– А так і так,– оповів лисиці про свої негаразди Фушт-Бейг.– Допоможи мені, лиско!
– І допоможу! – каже та.– Відьма загнала своїх кобилиць аж за неприступні бескиди! То я зараз їх вижену звідти!
Так лиска і зробила, як сказала… Приводить уранці Фушт-Бейг кобилиць до відьми, а та – хоч-не-хоч – мусить йому спасибі казати!
Минув день – третя ніч настала. Знову вивів своїх кобилиць на пашу Фушт-Бейг. Не встиг і роззирнутися, як застрибали вогненні блискавки, ударив такий грім, що гори загойдалися, а з неба полетів густий сніг навпереміж із гострою кригою. Фушт-Бейг стояв, мов скеля, він не спускав очей з кобилиць і міцно тримав поводи. Та умудрилася-таки знайти зручну мить відьма і закричала страшним голосом:
– Ай-ай-ай! Ти отут стоїш, а тим часом твою кохану Джинагаз гарбаш забрав навіки!
Тільки ледь-ледь повів Фушт-Бейг очима вбік, та й цього було досить, щоб кобилиці зникли. Знову довелося йти шукати їх. Обходив у темряві ліси й гори, обходив неприступні бескиди та глибокі печери – ніде не знайшов кобилиць… Дійшов до річки – і згадав про оту велику рибину, що обіцяла йому в пригоді стати. Гукнув він її, вона випірнула з води й питає:
– Чого тобі треба, молодче?
Оповів про свою біду Фушт-Бейг, а риба й каже йому:
– Відьма сховала своїх кобилиць на дні моря. Ти почекай, я приведу їх до тебе.
Пірнула рибина в воду і зникла. Аж ось через якийсь час виринули з води кобилячі морди. Схопив їх за вуздечки Фушт-Бейг, витяг кобилиць із води, повів на зелену травицю і, міцно тримаючи їх за поводи, став чекати світання. Перед ранком одна з кобилиць привела лоша. Тільки-но те лоша торкнулося землі, як не знати звідки налетіла ціла зграя хижого птаства. Птахи із страшенною люттю налітали на лошатко, що лежало на землі. Найдужче нападали три величезні орли. Фушт-Бейг однією рукою стримував кобилиць, а другою відбивав напади орлів та іншого птаства. Перед самим сходом сонця він відбився-таки від страшної пташиної зграї. Лошатко лишилося неушкоджене. З нього мав вирости незвичайний, найкращий у світі кінь.
Фушт-Бейг підвів до лошати його матір – кобилу, щоб та нагодувала його. Коли лоша насмокталося молока від своєї чарівної матері, то тут же стало рости, рости і просто на очах виросло в дорослого коня.
Повів тоді Фушт-Бейг кобил до відьми і сказав:
– Ми домовлялися, якщо я встережу твоїх кобилиць три ночі, то лоша буде моє! Отож віддавай мені лоша.
– Ти переміг,– відповіла відьма.– Бери своє лоша.
Загнуздав свого лошака Фушт-Бейг та й повів до Джинагаз. Тепер Фушт-Бейг уже нічого не боявся.
І от настав час обіду. З’їв гарбаш цілого бика та й заліг спати на три доби. А Фушт-Бейг осідлав свого лошака, посадив з собою Джинагаз – і помчали вони від гарбаша.
Знову триногий кінь розбудив свого господаря і сказав:
– Джинагаз утекла від тебе.
Гарбаш запитав свого коня:
– Ну, що, спочатку пообідаємо, а потім поїдемо й наздоженемо? Чи спочатку наздоженемо, а тоді пообідаємо?
– Тепер чи ївши, чи не ївши, все ‘дно не наздоженемо! – відповів кінь.
Розлютився гарбаш, стрибнув на свого триногого коня і погнав його за Фушт-Бейгом та Джинагаз. Швидко мчав гарбаш на своєму коні, та ще швидше – Фушт-Бейг із Джинагаз на своєму чотириногому лошакові. Кінь з трьома ногами був уже в милі, і гарбаш став бити його по боках своєю важкою палицею. Триногий кінь, геть знесилівши, гукнув конячою мовою лошакові, що мчав попереду:
– Змилуйся, брате, адже ми від однієї матері! Гарбаш б’є мене по ребрах важкою палицею – я скоро мертвий упаду!
– Ні, не почекаю,– відповів лошак.– Хоч ми й однієї матері, але в тебе дуже лютий хазяїн. Я не дам, щоб він скривдив мого господаря та його дружину! Та все ж я тобі допоможу: я скакатиму попереду і в одному місці виб’ю передніми ногами глибоку яму. А ти постарайся на повному скаку зупинитися перед ямою і скинути в неї свого вершника.
Як сказав лошак, то так і зробив триногий кінь. Лошак ударом своїх передніх ніг вибив яму глибиною в сімдесят ліктів. Як гепнув туди гарбаш, то земля затряслася, груддя посипалося в яму й засипало лютого гарбаша.
А Фушт-Бейг та Джинагаз щасливо доїхали додому, і потім довго жили, і було в них багато дітей та онуків.