Жила собі дівчинка Ката-Чепурушка. Очі в неї були голубі, як небо, волосся м’яке, мов шовк, і блискуче, наче золото.
А знаєте, чому її звали Катою-Ченурушкою? Тому, що вона, коли відчиняла вікно, завжди дивилася в шибку, чи пасує синя стрічка до її кучерів. А коли кип’ятила на кухні молоко, то їй було байдуже, чи збіжить воно, чи ні: вона милувалася собою, дивлячись у лискучий бік каструлі.
А що було з нею, коли їй купили новий весняний капелюшок – і пером не описати! Правда, капелюшок таки був на диво гарний! На ньому червоніли пуп’янки, неначе на справжній шипшині. Коли вперше побачили той капелюшок бджілки – дивом здивувалися:
– Ви гляньте, як рано зацвіла цієї весни шипшина!
Та Кату цікавило не те, чи гарні пуп’янки на капелюшкові, а те, чи вона гарна в ньому. Ката зазирала у кожне люстерко, у велике настінне дзеркало, навіть у мідну ручку дверей і питала:
– Скажи, дзеркальце, чи є на світі хто гарніший за хчене?
Усі люстерка, настінне дзеркало, мідна ручка, жерстяна каструля хором відповідали:
– Нема і ніколи не буде!
– Так, так, так! – притакував гусак.
Видавництво «Веселка», 1978, переклад українською мовою.
– А-ку-ку-рі-ку! – кукурікав півень.
Проте Ката не зважала на них. Вона думала, перед ким іще можна б похизуватися.
– Розплющ очі, собацюро! – копнула вона ногою старого собаку Пайташа, що дрімав на дорозі.– Хай я побачу себе у них.
Пайташ потрусив своїм кудлатим кожухом і пробурмотів:
– Доки ти будеш милуватися собою, дівчинко? Ось я ніколи не дивлюся в дзеркало, а проте мене шанують на подвір’ї.
Тільки смугаста кицька розуміла Кату. Адже вона також завжди чепурилася і милувалася собою. І тепер вона сиділа на краю діжки, у якій виблискувала дощова вода, і замилувано дивилася на свій круглий писочок.
– Ходи-но сюди, Като, у цьому дзеркалі вистачить місця і тобі! – гукнула кицька дівчинку.
Ката не чекала запрошення вдруге. Вона підбігла до діжки і глянула у воду.
Як червоніють пуп’янки шипшини на капелюшку! А які чудові кучері з-під нього виглядають! От коли б іще побачити шовкову стрічечку на шиї!
– А я свою бачу! – втішено мовила кицька.
– І я вже бачу свою! – зраділо озвалася Ката, але в ту ж мить шубовснула в діжку – надто низько нахилилася.
На щастя, Пайташ кинувся до діжки і встиг схопити її за спідничку. Ката намочила тільки голову. Та бідному новому капелюшкові і цього було забагато. Його вже ніколи не зможе надягти жодна дівчинка.
Ото було сміху. Навіть гуси та качки сміялися.
Дівчатка! Ви ще не падали у діжку з дощовою водою?