Посіяв Максим пшеницю. Пшениця добре зародила. Максим покосив її і позвозив у клуню. При кінці всі колосочки зібрав граблями, а зерна віником. Залишилося тільки одне зернятко, і його разом знайшли миша і горобець.
Горобець каже:
– Я перший побачив зернятко!
А мишка:
– Ні, не ти, а я перша!
Сварилися, сварилися, нарешті пішли судитися.
Суддя ніяк не міг розсудити і послав їх до царів: мишу до лева, а горобця до орла. Лев каже:
– Авжеж, миша перша побачила зерно. Горобець літає вгорі, а миша нишпорить по землі. Тут і судити нема чого.
Орел повинен був із цим погодитися, але саме тоді він дуже ворогував із левом і думав:
– Підожди, – я тобі віддячуся. Підіймуся високо вгору і впаду тобі просто на голову. Не минути тобі лиха.
Злетів орел угору, заховався ген за сині хмари, та лев здогадався і сів на скелі біля своєї підземної палати. Орел зненацька як упаде на нього, а він – шусть під скелю. Орел ударився об камінь і поламав собі крила.
На той час ішов Максим із рушницею і побачив, що лежить орел із перебитими крилами.
– Треба його добити, – міркує собі, – нехай не мучиться бідолаха.
Тільки націлився, як орел почав благати:
– Не вбивай мене, чоловіче добрий, я тобі прислужуся. Візьми мене з собою і щодня давай живу гуску: як загояться мої крила, я тобі неабияк віддячуся.
Максим згодився і взяв орла до себе. Цілий рік давав йому щодня живу гуску. Перевів усі гуси, далі почав купувати. Майже все своє добро витратив на їжу орлові.
Минув рік, орел і каже:
– Вже мої крила погоїлися, зміцніли, і пір’я відросло. Настав час послужити тобі. Сідай на мене.
Максим сів. Прилетіли вниз, у ліс. А там сім велетенських дубів, усі з одного кореня. Орел поставив Максима під найбільшим дубом та й каже до нього:
Прив’яжи себе якнайміцніше, щоб я мимоволі не поніс тебе вгору. Розіб’ю всі дуби, тільки твій залишиться цілий.
Максим прив’язав себе мотузками якнайкріпше, і орел почав швидко-швидко підійматися, аж врешті зник з очей. А потім як упаде з висоти – загули вітри, здійнялася буря, геть поламало дуби і стерло їх на полову. Залишився лиш один, той, що до нього був прив’язаний Максим.
– Це подяка за твою ласку до мене, – каже орел. – Відтепер ти стаєш велетнем, і ніяка сила не переможе тебе.
Орел знявся і зник у хмарах, а Максим почув, що по його жилах тече якась незвичайна сила. Розправив плечі, щоби розірвати мотузки – і висмикнув дуба з корінням.
– А що як я повештаюся по світі і спробую знайти людей, дужчих від себе, – подумав собі.
Пішов Максим. Уже в чужий край зайшов. Дивиться, стоїть дуже вбога хатина, а в ній сидить чоловік у драній одежі й плаче.
– Чого ти плачеш? – питає Максим чоловіка.
– Як мені не плакати? Усе добро, що є у мене, – це кінь, та й той гине. Внадився до стайні чужий віл та все поїдає, що наготую для коня. Страшно навіть підійти до нього: візьме на роги – тут і смерть.
Максим зайшов до стайні. Бачить, віл виїдає все з жолоба, а кінь і ворухнутися боїться. Віл страшний: голова, як діжа, очі, як добра диня, а роги, як коли, стирчать із лоба… Подивився Максим та як схопить вола за роги – так і перекинув через тин. Усі кістки потрощив.
Йде далі. Бачить: хлібороб оре. Шкапа ледве-ледве ноги волочить.
– Помагай Біг! – гукає. – А чи багато за день виореш, земляче?
– Де там багато! Ореш, ореш, а й упруга за день не виореш.
Максим відв’язав конячку, запрягся сам і швидко зорав із чоловіком цілісіньке поле.
Попрощався й пішов. Іде – бачить, дідок везе тачку з камінням. Крехтить дідусь, не може. Узяв Максим тягар на плечі, відніс, куди було треба, та й помандрував собі далі. Дійшов до річки, прямує берегом та думає:
– Вже смеркається – де ж я буду ночувати?
Аж зирк – по тім боці стоїть хата.
– Добре було б там переночувати, та ба – як річку перейти?
Роздивляється навкруги, бачить, величезний дуб стоїть. Смикнув за стовбур і видер його з корінням. Перекинув дерево через річку і, мов по мості, перейшов по ньому на другий берег.
В хаті на лаві сиділа баба й пряла ведмежу шерсть.
– Помагай-бі, бабусю!
– Спасибі, синку!
– А чи не можна у вас переночувати?
– Ласкаво просимо. Незабаром сини мої повернуться, то разом і повечеряємо.
Недовго довелося ждати синів.
Прийшов перший – сім живих оленів привів. Другий – сім убитих ведмедів. Третій – сім величезних осетрів приволік.
Мати розпалила в печі, зварила цілого осетра, засмажила цілого ведмедя. Подала на стіл вечерю.
Коли миски спорожніли, Максим каже:
– Мені, бабусю, ще їсти хочеться.
Старший син підморгнув матері, й вона зварила ще одного осетра і спекла ще одного ведмедя.
Брати здивовано перезирнулися, коли побачили, як Максим взявся до їди і все поїв.
– А що, сини мої,– звернулася стара, – гостя свого ви погодували, тепер покажіть йому свої іграшки.
Всі четверо сіли по кутках, а Максима посадили посередині. Взяли два двосотнарові тягарі й почали їх кидати один одному через плече. Кидають та регочуться, мов діти.
Максим почекав, поки вони втомляться, а тоді взяв тягарі та й почав перекидати їх з руки на руку.
Господарі тільки ахнули з дива.
Полягали спати і скоро захропіли. Від того хропіння захиталися двері, задрижали вікна, зарухалися стіни.
Від такого гуку Максим не міг заснути. Довго перевертався з боку на бік, а тоді як зітхне! Зірвалася з хати стеля й покрівля – мало не впали всім на голову, та Максим встиг скочити на ноги, підперти їх плечима і поставити на своє місце.
Брати і бабуся спали так міцно, що нічого не почули. Лише вранці довідалися від Максима про нічну пригоду.
– Гей, синку! – каже бабуся. – Велика у тебе сила! Не вештайся ти по чужих світах, не розтрачуй її даремно, а йди до тих людей, між якими родився, та обороняй їх від лиходіїв, що не дають їм розвивати орлині крила!
Бабуня поклала руку на плечі Максима і щиро подивилася йому у вічі.
Послухав Максим бабусиної поради, вернувся в рідний край і став допомагати своєму народові звільнитися від ворога, що гнобив його. А коли Максимові хто говорив про кращі землі, багатші міста, відповідав:
– З цієї землі я взяв свою силу і тільки їй віддам усю міць своєї душі й тіла.