Іван Багатий жив у курені голий і мав собі кота. Купить Іван сала та хліба, а кіт і поїсть. От він того кота впіймав, побив і прогнав.
Розсердився кіт на свого хазяїна, пішов позивати його до царя. Іде та й іде, зустрічає його вовк.
– Здоров, котику!
– Здоров, вовче!
– Куди ти, котику, ідеш?
– Іду,– каже,– до царя, позивати Івана Багатого.
– Підемо й ми з тобою, котику, бо нас б'ють, проходу не дають.
– Скільки ж вас є?
– Нас є сто,– відповідає вовк.
– Збирайтеся,– каже кіт,– усі.
От вони зібрались, ідуть до царя. А кіт попереду побіг. Прибіг до царя та й каже:
– Здоров, царю!
– Здоров, котику! – відповідає цар.
– Прислав вам Іван Багатий сто вовків у подарунок.
– Спасибі,– каже цар,– за такий подарунок.
А тут уже й вовки прибігли, стоять надворі.
От цар зараз звелів стрільцям обступити вовків. Стрільці обступили й побили їх. А котик той побіг до куреня, побачив, що Івана Багатого вдома нема, знайшов сало і з'їв.
Прийшов Іван до куреня, дивиться, а котик сидить у кутку і облизується.
«Оце.– думає Іван,– він поїв сало!» Кинувся до сала – нема.
Піймав він кота, вибив-вибив і прогнав з куреня.
Побіг котик знову до царя позивати Івана Багатого. Біжить та й біжить, зустрічають його кабани дикі.
– Куди ти, котику, ідеш?
– Іду,– каже,–до царя позивати Івана Багатого.
– За що ж ти його будеш позивати?
– Уже,– каже,– два рази мене бив. Останній раз так побив, що я два дні за куренем лежав, уже думав, що пропаду.
– Підемо й ми з тобою, бо і нас б’ють і проходу не дають.
– Багато ж вас?
– Сто.
– Збирайтеся ж усі, щоб ви разом прийшли до царя.
От іде котик попереду, а кабани за ним. Прийшли до царя, кіт побіг наперед і каже:
– Здоров, царю!
– Здоров, котику! А що ти нам скажеш?
– Прислав вам Іван Багатий у подарунок сто диких кабанів.
– Подякуй Іванові Багатому за його подарунки. А кабанів я велю стрільцям обступити і побити.
Обступили стрільці тих кабанів і всіх перебили. А кіт побіг до куреня і знову сало з'їв. Відлупцював його Іван Багатий ще дужче.
Вичуняв трохи котик і побіг до царя знову позивати Івана Багатого. Біжить та й біжить, коли зустрічає на дорозі зайців.
– Здорові були, зайці!
– Куди йдеш, котику?
– До царя, позивати Івана Багатого.
– Що ж він тобі зробив, що ти його позивати йдеш?
– Уже три рази бив мене.
– Чи не можна було б і нам з тобою піти?
– Чого ж ви до царя підете?
– Нас б’ють і проходу не дають.
– А скільки ж вас?
– Сто.
– Глядіть же,– каже кіт,– щоб ви всі прийшли до царя.
– Добре,– кажуть,– усі разом так і підемо в двір, як овечки в кошару.
От і забрав їх котик з собою: сам біжить попереду, а зайчики за ним скачуть. Прибіг котик до царя і каже:
– Здоров, царю!
– Здоров, котику! А що ти нам скажеш?
– Прислав вам Іван Багатий у подарунок сто зайців.
– Подякуй йому та скажи, що в мене є дочка, нехай він приїжджає свататись…
(Цар, бачте, думав, що Іван Багатий справді-таки багатий.)
– Добре,– відповідає котик,– скажу.– Та, може, ще не захоче приїхати до вас.
– Чому не захоче? Ти йому скажи, що в мене землі, золота, срібла й усякого добра – чимало.
– Добре,– каже котик,– скажу.
От котик прибігає до куреня і каже:
– Іди, Іване, зі мною до царя. Я тебе оженю.
– Як же я піду, коли я голий?
– Іди, іди! Я тебе в дорозі одягну.
От Іван підходить до царського двору, котик його подряпав, подряпав і побіг. Сів Іван та й думає: «Що тут робити? І додому б вернувся, та дороги не знаю. Оце проклятий кіт віддячив мені за те, що я його бив за сало…» А котик побіг до царя і каже йому:
– Нас перестріли розбійники, відібрали і гроші, і одяг, і коней, а Івана Багатого побили до смерті.
Цар наказав дати одежу і вислав коней. Івана одягли, взули і привезли до царя. Пожив він там з тиждень, а може й більше. Уже й весілля відгуляли, пора молоду додому везти, а він усе гостює.
От старий цар збирається до зятя їхати. Іван Багатий і каже котику:
– Куди ж ми їх повеземо? Ти ж сам знаєш, що у нас курінь.
– Я тебе,– каже котик,– заведу до палацу! Не журись!
Побіг котик попереду, а вони за ним їдуть. І військо іде, з гармати палить.
Котик побіг та й побіг, коли дивиться – при дорозі пастух пасе коней. Котик його і питає:
– Чиї то пасуться коні?
– Змієві,– каже пастух.
– Не кажи,– навчає котик,– що змієві. Кажи Івана Багатого, бо грім тебе вб'є.
От під’їхав цар і питає пастуха:
– Чиї коні пасеш?
– Івана Багатого,– каже пастух.
– У нас таких коней нема, як у нашого зятя,– каже цариця.
А котик далі побіг, коли дивиться – пасе пастух худобу, він його й питає:
– Чия то худоба?
– Змієва,– відповідає пастух.
– Не кажи,– знов повчає котик,– що змієва, коли хочеш на світі жити. Кажи: Івана Багатого.
Під'їжджає цар і питає:
– Чия то худоба?
– Івана Багатого,– відповідає пастух.
От цариця подивилась, подивилась та й каже:
– Яка у нашого зятя худоба славна! У нас такої нема.
А котик тим часом встиг побігти до палацу. Виходить змій, котик і питає його:
– Чий дім?
– Мій,– каже змій.
– Вибирайся швидше звідсіль, бо грім летить, він тебе вб'є.
– Де ж я,– каже змій,– подінусь?
– Лізь,– каже,– в суху вербу, в дупло.
Змій поліз у дупло, кіт його і заткнув соломою. Вибігають змієві слуги, а котик їм і каже:
– Ви нікому не кажіть, що це дім зміїв, а кажіть: Івана Багатого. Он, бачите, змій в дуплі сидить, і вам те буде, якщо мене не послухаєте. Та глядіть, щоб було що їсти й пити.
Приїжджає цар у той палац, а там йому їсти й пити – всього-всього, чого тільки душа забажає. От приїхали і молоді, наїлись і напились, а котик після того і каже:
– Закомандуйте: чи попадуть стрільці в ту суху вербу з гармати.
От стрільці як урізали, верба розлетілась і змій пропав.
А Іван Багатий тепер живе у тому палаці.