Часом після бурі як ідеш по полю, де посіяна гречка, то бачиш, що вона почорніла й до землі поприлягала, немов вогонь перейшов через неї. Селяни кажуть: «Це все блискавка наробила!» А через віщо ж блискавка таке з гречкою діє? Я розкажу вам, що чув од горобця, а горобцеві розказувала це стара верба, що онде й досі стоїть ще насупроти ниви, де була гречка. Величезна верба та – й доладна, і пишна, тільки стара вже – аж згорбилась. Посередині вона репнула, а в щілині росте і трава, і ожина. Похилилось дерево, а зеленії віти, наче довге зелене волосся, аж до самої землі пообвисали.
Геть навкруги по полю росла пашня всяка – і ячмінь, і жито, й овес; і овес ріс тут такий пишний та гарний, що як поспіє, то мов гілочки з маленькими жовтенькими канарейками. Гарно росло там Боже збіжжя, і чим повніше наливався колос, тим нижче до землі воно нахилялося, не деручи згорда голови вгору.
Отут простяглась була й нива з гречкою, а якраз проти неї верба росла. Не схиляла голови гречка, як інша пашня, а гордо та пишно випрямлялась-величалась.
– Не гірша я,– каже,– за друге колосся, а далеко краща! Цвіт на мені такий гарний, мов на яблуні: дивишся – аж серце радіє. Скажи мені, вербо,– пита,– чи ти коли-небудь бачила що краще од мене?
А верба покивала головою, мов хотіла сказати: «Авжеж, бачила!»
Розприндилась гречка так, що куди!
– Дурне дерево! – каже.– Таке старе – аж трава поросла з нього!
От раз де не взялась буря. Усі квітки польові позгортали свої листочки, посхиляли свої головки, поки перейде буря, а гречка, собі на лихо, пишається!..
– Нахили й ти голову! – кажуть їй квіти.
– Нам ні для чого! – одказала горда.
– Схили голову! – гукнуло колосся.– Он бач: летить янгол! Аж од хмари та до землі в нього крила; уб’є він тебе раніш, нім[1] попросиш, щоб змилувавсь над тобою!
– Нехай собі! А я таки нагинатись не буду! – каже гордовито гречка.
– Ой, заховай свій цвіт та опусти листя! – вже верба їй каже.– Та не дивись на блискавку, що шарпає хмари! Он люди – та й ті не важаться дивитись на неї, бо осліпля очі, а то ж то ми – мізерніші од людей!
– Мізерніші?! – одмовляє гречка.– Так-от же полюбуй, як я прямо гляну!..– І гречка прямо глянула блискавці в вічі.
А блискавка – як блисне! – так немов увесь світ охопило полум’я.
От перейшла буря, отишилось; свіжо дихнули після дощику і хліба, і квіти, а гречку дочиста посмалило… Тільки нікчемна, чорна як вугіль, на ниві трава зосталася.
Повінув вітер; стара верба загойдала гіллям, і з зеленого листя крапляста роса упала,– мов плакало дерево…
– Чого ти, вербо, плачеш? – питають горобці.– Тут така благодать Божа! Глянь, як сонце світить; подивись, як розходяться хмари! Хіба ти не чуєш, як квітки пахнуть та кущики? Чого-бо ти плачеш, вербо стара?
От верба тоді й розказала про греччине гордування і про кару, що вона прийняла за пиху ту нікчемну; а горобці вже розказали мені, як раз увечері прохав їх, щоб побавили казкою.
[1] Нім – перше ніж, поки.