В дорозі – хоч яка далека вона – доброго коня варто лиш раз стьобнути гарапником. При народі, на майдані – хоч який би широкий він був – досить лиш одного разу мовити правдиве слово…
За сімома горами, за сімома морями жив хлопчик на ім’я Ахмет. Ріс він без матері: вона померла, коли Ахметові не було й року. Батько Ахмета був добрий та ласкавий, але він ні в чому не міг перечити своїй другій дружині – лихій мачусі Ахмета. А мачуха не злюбила Ахмета, як тільки прийшла в їхню хату. З рання до ночі вона повторювала чоловікові: «Відвези куди-небудь свого сина, щоб очі мої його не бачили». Ахметів батько супротивився, скільки міг, та далі бачить: нічого не вдієш, доведеться хлопця кудись повезти з дому.
– Завтра вранці ми рушимо в далеку дорогу. Ти поїдеш зі мною,– сказав батько Ахметові.
Мачуха вирядила їх у дорогу, і наступного дня рано-вранці батько з Ахметом виїхали з дому на гарбі. До обіду їхали без зупинок, а коли сонце піднялося над самою головою, вирішили зробити привал. Сіли при самій дорозі. А поряд починалося глибоке провалля. Коли Ахмет почав діставати їжу з дорожньої торби, чурек випав у нього з рук і покотився у провалля.
– Піди-но дістань його, – звелів батько.
Ахмет сяк-так спустився у провалля, знайшов чурек і поліз назад, але зірвався. Обдивився довкола: скрізь прямовисна кам’яна стіна. Зрозумів Ахмет, що самому йому з провалля не вибратися, і гірко заплакав. А тим часом його батько, пам’ятаючи суворий наказ дружини, сів на гарбу та й поквапився додому…
Побрів Ахмет кам’янистим дном, сам не відаючи куди.
Ішов він та й ішов, аж дивиться: хтось назустріч бреде. Та дивне воно таке: не розбереш, чи то людина, чи то звір. А це була стара відьма-гарбашка. На одному плечі вона несла чинару, вирвану з коренем, а на другому – вбитого оленя.
– Ах ти ж, мурашеня нахабне, як ти посміло зайти у мої володіння? – накинулася відьма-гарбашка на Ахмета.
– Ой, бабусю, не нахабство мене сюди привело, а біда. Та й хіба в горах зустрічають гостя лайкою? – відповів Ахмет.
– Не знаю, хто тебе навчив, проте відповідаєш ти розумно,– мусила визнати відьма. І додала: – Ходи зі мною, моїм гостем будеш.
Привела вона Ахмета до своєї домівки. А домівка в неї була велика – величезний будинок, кімнат і не порахувати! Відьма-гарбашка нагодувала Ахмета, дала йому цілу китицю ключів і суворо наказала:
– Відчиняти можеш тільки оці двері,– і показала, які саме.– А якщо посмієш бодай зазирнути в інші кімнати, то живим тобі не бути. А я піду трохи посплю, днів сім – не більше…
Ахмет лишився з ключами в руках, а стара відьма пішла у свої покої спати. Він постояв-постояв, роззирнувся довкола й відчинив ті двері, які дозволила відчиняти грізна гарбашка. Там була розстелена м’яка постіль. Але спати Ахметові не хотілося. Його просто-таки тягло заглянути в інші кімнати. Він вибрав двері з найбільшим замком, розшукав у китиці ключів найбільший ключ і відімкнув двері. Розчинив – і побачив коня, прикутого ланцюгом до залізного кільця. Ахмет підійшов до коня, лагідно погладив його.
– Ассалам алей кум, промовив кінь людським голосом.– Як ти опинився тут? Сюди рідко хто потрапляє, а якщо й потрапить, то шляху назад йому нема.
Ахмет розповів, як він стрів стару відьму-гарбашку і що вона йому наказала, перш ніж лягти спати. Розповів, хто він і звідки.
Кінь вислухав його, не перебиваючи, а потім сказав:
– Скільки літ я тут живу – ні від кого добра не бачив, ти перший, хто був до мене добрий. Я б з радістю служив тобі. Якщо ти зможеш відв’язати мене й прогодувати три дні й три ночі, то я допоможу тобі вийти звідси.
Ахмет погодився. Вибіг він з гарбащиного будинку, знайшов каменя – міцного та замашного,– повернувся до кімнати, де було замкнено коня, та й почав розбивати ланцюг, яким коня було прив’язано. Бив-бив, а коли ланцюг ослаб, кінь напружився, смикнув його й обірвав… Три дні й три ночі Ахмет доглядав коня, годував, поїв, розчісував розкішну гриву.
На четвертий день кінь сказав йому:
– А тепер відімкни всі інші кімнати.
Ахмет узявся відмикати двері – одні за одними. В першій кімнаті було повно золота й срібла, в другій – аж до стелі сідел, в третій – зброя, у четвертій – розкішне вбрання. У п’ятій кімнаті вражений Ахмет побачив цілу гору бурок, а в шостій – папахи та батоги. Він побіг до коня й розповів, що в тих кімнатах.
– Ніколи нам з тобою дивуватися – не час,– відповів кінь,– Одягни на мене найкраще сідло, вибери вбрання, яке тобі сподобається, підбери папаху й батіг. А своє вбрання склади в сакви[1].
Не став Ахмет допитуватися, навіщо треба міняти одяг. Він вирішив довіритися коневі, робити все так, як той звелить.
– Сідай на мене швидше,– гукнув кінь,– та стьобни мене батогом якнайдужче, та вйокни на мене якнайгучніше, та пришпор мене добряче – і я миттю перенесу тебе аж за сім морів!
Ахмет усе зробив, що кінь звелів, – і ось уже чарівний кінь переніс його аж за сім морів!
– Тепер ні мені, ні тобі вороття нема. Але май на увазі: від лютої відьми-гарбашки ми ще не врятувалися. Вона може з’явитися на другому березі моря, бігатиме сюди-туди, литиме сльози й благатиме: «Вирви в свого коня волосинку з гриви, кинь у море, вона стане мостом, щоб я могла прийти до тебе й обняти на прощання!» Але ти не вір її лагідним словам, не вір її сльозам. Якщо вона опиниться тут, то буде нам ой як кепсько!
Промовивши ці слова, кінь ліг спати. А тим часом – як ото він і казав – на другому березі моря з’явилася відьма-гарбашка. Вона бігала берегом, прикидалася, що плаче, жалібно кликала Ахмета, благала кинути в море волосинку. І Ахмет не витримав, пожалів стару відьму, повірив, що вона тільки попрощатися з ним хоче, обняти його на прощання. Він висмикнув у коня волосинку з гриви та й кинув у море. І тієї ж миті ця волосинка стала великим мостом, і відьма перебігла по ньому на цей берег моря.
– Ах ти, мурашеня нахабне, ну тепер я розправлюся і з тобою, і з конем твоїм! – гарикнула гарбашка й кинулася до Ахмета.
Ахмет злякався, відстрибнув убік. А кінь тільки вдавав, що спить. Коли гарбашка порівнялася з ним, він скочив, ударив її копитами й скинув у морські хвилі.
– Чому ж ти не послухався моєї поради? – з докором мовив Ахметові кінь,– Порятував я тебе від біди, .а тепер мушу покинути. Зніми з себе нове вбрання й одягни свою стару черкеску. Зніми нову папаху і одягни свою стару. Одяг, зброю, батіг, оздоблений золотом, поклади в сакви і повісь на моє сідло. А собі візьми три мої волосинки. Як ускочиш у біду, спали одну з них – я прийду тобі на допомогу. А тепер іди в найближчий аул. Коли прийдеш, ходи по вулиці й вигукуй: «Кому потрібен безплатний робітник, кому потрібен безплатний пастух?» Твої слова передадуть цареві, бо той давно вже ні пастуха, ні сторожа для себе не може знайти. Він неодмінно тебе візьме до себе. Цар запитає: «Курей доглядатимеш, гусей пастимеш чи баштан пильнуватимеш?» Ти кажи: «Баштан пильнуватиму».
Кінь помчав від Ахмета. А хлопець прийшов до аулу, стрів там царських слуг. Слуги привели Ахмета до свого володаря. Той і питає:
– Курей доглядатимеш, гусей пастимеш чи баштан пильнуватимеш?
Найнявся Ахмет баштан пильнувати. Робота була неважка, сторожа годували, сяке-таке вбрання давали. Ахмет радів, що може забути про лиху мачуху та жахливу стару відьму-гарбашку. Час від часу діставав він три волосинки, згадував коня, що врятував його від загибелі, й дбайливо ховав. Так минув рік, а за ним і два, і три… Подорослішав Ахмет, змужнів…
Якось на баштан прийшли три царські доньки. Доки дві старші вибирали собі кавуни, найменша крадькома розглядала Ахмета. «Ой, який вродливий юнак,– подумала вона,– гарнішого не стрічала!» А Ахметові найменша царівна теж дуже припала до серця, і, коли дівчата пішли з баштану, він довго дивився їм услід.
Через два дні цар зібрав усіх своїх придворних і оголосив, що хоче своїх доньок заміж повіддавати.
– Скличте молодих джигітів, та щоб ніхто вдома не лишився. Мої доньки самі вибиратимуть наречених.
Помчали царські гінці по аулах, оголосили царський наказ. І посунув народ до палацу. Юнаків наїхало видимо-невидимо. Тільки Ахмет не пішов до царя. «Хіба царські доньки рівня мені?» – подумав він і лишився стерегти баштан.
А людям аж терпець уривався: усім кортіло дізнатися, кого ж виберуть собі царівни. Нарешті вийшла з палацу найстарша. Пройшла перед народом, обдивилася гостей і зупинилася біля князівського сина. Сидів він на білому скакуні, зброя й сідло золотом оздоблені.
Цар був задоволений з вибору старшої доньки й звелів, щоб покликали середульшу. Вийшла з палацу середульша. Пройшла перед народом, обдивилася гостей і теж зупинилася біля князівського сина. Сидів він на вороному скакуні, зброя й сідло були сріблом оздоблені. Другий наречений теж припав до серця цареві. І тоді цар звелів покликати наймолодшу доньку.
Вийшла вона з палацу, уважно обдивилася всіх і відвернулася.
Здивувався цар: невже їй ніхто не припав до серця? А донька й каже:
– Сюди, до царського палацу, не всі прийшли.
Розгнівився цар, викликав гінців і запитав, чи лишився хто в аулі.
– Ні, ми покликали всіх. Один тільки сторож не прийшов, лишився баштан пильнувати.
– Ану, приведіть його!
Кинулися слуги виконувати царське веління. Привели Ахмета – у старому, подертому вбранні: в ньому він баштан стеріг, а іншого не мав.
Наймолодша з доньок царя вийшла вперед і зупинилася перед Ахметом. Усі так і зойкнули, а цар від люті почервонів. Але на людях свій гнів вирішив не показувати, а тільки гордо мовив:
– Моє слово непорушне. Кого доньки вибрали, за тих і віддам.
Влаштували весілля. Двох своїх доньок цар видав за князенків, а третю – за обшарпанця-баштанника. Після весілля цар старших доньок з чоловіками забрав до себе у палац, а наймолодшу наказав не підпускати до палацу:
– Вона зганьбила мій царський сан, за обшарпанця-баштанника заміж вийшла, то нехай у телятнику живе. Я бачити її не хочу.
Так вони й жили: старші сестри з чоловіками-князенками – у палаці, а наймолодша з Ахметом – у телятнику. Та Ахмет про палаци ніколи й не мріяв, тож і не журився. А наймолодша царівна так покохала Ахмета, що рада була з ним і в телячій оборі жити, аби тільки вкупоньці. Жили вони дружно, дивилися весело, говорили ласкаво. А про те, що в телятнику живуть, – так про це й думати забули.
Коли одного разу вранці геть усі в палаці сполошилися: захворів старий цар. Найкращі лікарі обдивилися його, порадилися, погортали товсті книги та й кажуть:
– Цар не встане з постелі, доки не спробує лев’ячих легень та печінки.
Лев, що про нього казали лікарі, жив за сьомою горою, аж на восьмій. Шлях до нього перепиняли бездонні ущелини та прірви. Старші зяті-князенки оголосили, що вони здобудуть лев’ячі легені. Весь царський двір споряджав їх у дорогу. Сіли вони на своїх скакунів та й поїхали.
А наймолодша царівна прибігла додому, розповіла Ахметові про все й запитала:
– А ти не поїдеш лева шукати?
– Радий би я поїхати, але хіба ти не знаєш, що у мене ні коня, ні зброї? – відповів Ахмет.
Пішла царівна до своєї матері і почала її благати:
– Чоловіки моїх сестер поїхали лева вполювати, чому ж і моєму Ахметові не поїхати?! Він же справжній джигіт – не те що князенки. Попроси батька, хай він накаже дати коня і зброю для Ахмета.
Мати рада була б хоч чим-небудь допомогти своїй наймолодшій доньці й пішла до царя. Той вислухав її і мовив слабким голосом, звертаючись до слуг своїх:
– Дайте йому паршиву шкапу та стару рушницю.
Ахмет удав, що аж ніяк не ображений, сів на стару шкапину, взяв іржаву рушницю та й подався в гори. Тільки зник за поворотом, як одразу ж зліз, дістав три волосинки від чарівного коня і спалив одну з них. Не встигла волосинка догоріти, як уже біля Ахмета закресав копитами чарівний кінь, що врятував його від старої відьми-гарбашки:
– Що сталося, господарю мій? Радий, що ти покликав. Наказуй!
– Мені треба дістати легені й печінку того лева, який живе за сьомою горою на восьмій.
– Твоя зброя і вбрання при мені. Переодягнися, дістань зброю з саквів та й сідай на мене. Не забудь і батога вийняти, він теж у саквах лежить. Царську шкапу лиши тут, нехай собі пасеться.
Коли Ахмет переодягся і влетів у сідло, кінь додав:
– Гукни так, наче дев’ятеро дядьків гукнули, стьобни мене батогом, наче дев’ятеро джигітів стьобнули, пришпор мене так, наче дев’ятеро вершників пришпорили. Я тебе одразу перенесу на восьму гору.
Не встиг Ахмет гукнути, не встиг він коня стьобнути, не встиг пришпорити його, як кінь уже злетів попід хмари й опустився на восьмій горі. Сховався з вершником у переліску та й каже:
– Поглянь на галявину. За нею починається прірва. На галявину приходить лев. З рушниці його не вб’єш, бо кулі його не беруть. Ти встроми біля самої прірви палицю, а на неї накинь свою бурку. Коли з’явиться лев, дай постріл у повітря. Лев кинеться до бурки, впаде у прірву й розіб’ється.
Ахмет приготувався і став чекати лева… Ось нарешті з’явився він із хащів, і Ахмет вистрілив у повітря. Лев стрепенувся, побачив попереду бурку, стрибонув на неї та й полетів у прірву… Коли кінь з Ахметом опустилися у прірву, лев уже не дихав: він упав на гостре каміння й розбився. Ахмет вирізав легені й печінку і хотів був сховати в торбу, та кінь мовив:
– Не спіши ховати. Промов за мною: «Хай легені будуть смачніші за мед, а печінка – гіркотніша від печалі».
Ахмет повторив заклинання.
– А тепер,– сказав кінь,– можна їхати додому. Але май на увазі: якщо хтось нам стрінеться і попросить легені та печінку, віддавай тільки печінку. Легені не віддавай нізащо.
От їдуть вони додому, аж назустріч – старші зяті-князенки.
– Звідки їдеш, славний джигіте? – запитали вони, не пізнавши Ахмета.
– Я убив лева, а його легені й печінку везу додому. Кажуть, що ліпших ліків на світі нема…
– Продай нам ці ліки, без них цар наш помирає! – стали благати цареві зяті.
– Якщо вже ви так благаєте, то я віддам вам печінку, а легені собі лишу. І грошей з вас не візьму. Зніміть тільки черкески, і я стьобну кожного з вас по правому плечу.
Зніяковіли знатні джигіти: не гоже, щоб перший стрічний стьобав князенка? А потім тихцем порадилися та й вирішили: все одно ніхто не довідається, а царська ласка – то велике діло. Зняли черкески, і Ахмет стьобонув кожного по правому плечу. Ніби й не дуже боляче, але рубці лишилися…
Царські зяті взяли печінку та й помчали додому. Прибули до царя горді: вбили, мовляв, грізного лева, здобули чарівні ліки. Цар з’їв трохи печінки, але не одужав – ще гірше йому від неї стало.
А тим часом Ахмет, переодягтись у дрантя й відпустивши чарівного коня, уже під самий вечір на старій шкапині приїхав додому. Дружина вибігла назустріч, прийняла у нього коня.
– Іди, Ахмете, відпочинь. Мабуть, намучився з цим горе-конем. Чоловіки моїх сестер давно вже прискакали на своїх румаках. Встрілили, кажуть, лева і печінку його привезли.
– І що ж, допомогла печінка цареві?
– Та ні, не допомогла. Йому ще гірше стало.
– А ти звари легені, що в мене в торбині лежать, і віднеси батькові, хай скуштує. Може, хоч трохи біль угамується.
Дружина зварила легені, але на батькові очі вирішила не показуватися: передала ліки через матір. А та віднесла цареві й попросила:
– Скуштуй хоч шматочок легень. Може, трішки полегшає. Це привіз Ахмет, наймолодший наш зять.
Скривився цар, почувши про Ахмета, хотів викинути ті легені, що принесла дружина, та утрутився лікар.
– Ти багато ліків спробував,– мовив він.– Чому б і ці не покуштувати?
Цар з недовірою відкусив шматочок – сподобалося. З’їв він усі легені – і одразу на ноги став. Усі довкола зраділи й чекають, що зараз цар покличе молодшу доньку та привітне слово скаже. Але цар зробив інакше. Він сказав:
– Вона мене вилікувала – це так. Але пробачити їй те, що вийшла заміж за нерівню, я не можу. Хай сидить у своєму телятнику. А до того ж і невідомо ще, чи є якась заслуга її чоловіка в тім, що я одужав. Старші зяті дістали для мене лев’ячу печінку. Хіба я можу їм сказати, що вона не вилікувала мене? Чому ж я Ахметові мушу дякувати?
Так усе й лишилось, як було: старші сестри з чоловіками жили в палаці, а найменша – в тісному телятнику.
Та недарма ж ото кажуть: ріка тече одним річищем. Так ото і з хворобою. Минув якийсь там час – і цар ізнову зліг.
Піднявся переполох серед придворних, знову скликали найліпших лікарів. Лікарі оглянули царя й кажуть:
– Ізцілити його може тільки молоко косулі, яка живе за синіми горами. Але доїхати туди може тільки найкращий з лицарів.
Старші зяті-князенки оголосили, що вони дістануть таке молоко. Весь царський двір споряджав їх у дорогу. Скочили вони на своїх скакунів та й помчали.
Наймолодша царівна прийшла в телятник і розповіла Ахметові про те, що сказали лікарі.
– Жаль мені батька. Хіба старші зяті-князенки годні дістати оте молоко? Які з них лицарі? Може б, ти поїхав за сині гори?
– І радий би я поїхати, так ні на чому, та й рушниці у мене катма.
Наймолодша царівна побігла до своєї матері, мати пішла до царя, почала прохати доброго коня для молодшого зятя. А цар – усе стоїть на своєму:
– Як ото хоче їхати – хай ізнов на паршиву шкапу сідає та рушницю стару бере.
Привели Ахметові шкапу. Він удав, що не ображається, виліз на неї, узяв іржаву рушницю та й поїхав у той бік, куди старші зяті помчали. Тільки зник за поворотом – дістав волосинку від чарівного коня і спалив її. Не встигла волосинка догоріти, як уже біля Ахмета закресав копитами чарівний кінь:
– Цього разу ти покликав мене раніше, ніж я чекав. Що сталося, Ахмете? Чекаю твого наказу.
– Мені потрібно дістати молоко косулі, яка живе за синіми горами.
– Переодягнися, візьми зброю та й сідай на мене. Стару царську шкапу лишімо тут: хай собі пасеться.
Переодягся Ахмет, узяв зброю, скочив у сідло, гукнув гучніше, ніж двадцять дев’ять дядьків, пришпорив коня сильніше, ніж двадцять дев’ять вершників. І кінь злетів під хмари. Мчав він довго. Сонце вже підбилося високо, коли попереду забовваніли сині гори. Кінь пролетів над ними, опустився на галявину і сказав:
– Сюди приходить отара. Вирий яму і прикрий її гіллям. В неї і втрапить косуля. А коли надоїш молока, витягни косулю з ями. Але май на увазі: вбивати її не можна!
Ахмет вчинив так, як йому порадив кінь. Коли на галявину вийшла отара, він вистрілив з рушниці, і отара кинулася врозтіч. А одна косуля втрапила в яму. Ахмет обережно спустився до неї, надоїв молока, а потім витягнув її з ями. Хотів прив’язати шкіряну торбу з молоком до сідла, але кінь випередив його:
– Почекай, не прив’язуй. Спершу розлий молоко у дві торби.
Ахмет послухався коня і розлив.
– А тепер повторюй за мною: «Хай у лівій торбі молоко буде гірке, як жовч, а в правій – солодке, як мед».
Повторив Ахмет ці слова, добряче зав’язав торби, щоб молоко не вихлюпалося дорогою, прив’язав до сідла та й рушив додому.
Летів кінь з Ахметом попід хмарами, а коли сині гори лишилися позаду, спустився на гірський шлях. Поглянув Ахмет уперед і побачив чоловіків старших царівен: вони тільки ще наближалися до синіх гір. Князенки й цього разу його не впізнали.
– Звідки прямуєш, славний джигіте? – запитали вони.
– Я був за синіми горами, стрів там отару косуль і везу тепер молоко. Кажуть, що воно цілющіше, ніж будь-які ліки.
– Продай ти його нам! Без нього наш цар умирає! – почали благати вони.
– Ну, якщо ви так благаєте, то візьміть одну торбу. Другу я собі лишу. І грошей з вас не візьму. Дозвольте тільки стьобнути кожного з вас по лівому плечу.
Знову ніяково стало князенкам: як це так – дозволити, щоб перший стрічний тебе стьобав? А потім тихцем порадилися та й вирішили: «Того разу ніхто про це не довідався, не довідається ніхто й нині, зате у царя ми будемо в ласці». Зняли черкески, і Ахмет стьобнув батогом спершу одного, а далі й другого по лівому плечу. Ніби не дуже й боляче, але залишились червоні рубці.
Потім Ахмет відв’язав торбу, що висіла з лівого боку, й віддав їм. А другу, де молоко солодке, мов мед, залишив собі.
Старші зяті примчали в палац, почали оповідати, як вони аж за сині гори їздили. Віднесли молоко цареві. Коли він випив, біль спершу ніби ущух, а потім став ще нестерпніший, ніж раніше.
А тим часом приїхав додому Ахмет.
Дружина знову кинулась йому навстрічу, прийняла коня та й каже:
– Піди поїж, відпочинь з дороги. Напевне, розтрясла тебе ота шкапа. Чоловіки старших моїх сестер уже давно прискакали додому. Коні в них – не те що твій.
– А молоко привезли?
– Та привезли… Коли батько його випив, то біль ніби вщух, але зараз батькові ще гірше стало, ніж раніше було.
Ахмет подав їй торбу з молоком і звелів віднести цареві. Та царівна й цього разу сама до батька не пішла, віддала молоко матері.
– Не хочу я навіть чути про наймолодшу доньку та її чоловіка,– простогнав цар, побачивши торбу з молоком,– Не питиму я цього молока. Ніякої користі від нього.
Проте лікар умовив його хоч ковтнути, оскільки всі ліки вже перепробували. Цар ковтнув – молоко було солодке, як мед. Він випив тоді все молоко й одразу ж став на ноги, ніби й не слабував зовсім.
Усі довкола зраділи й чекали, що цар змінить гнів на ласку, покличе молодшу доньку та її чоловіка, добре слово їм мовить. Але цар інакше учинив. Він сказав:
– Молоко для мене дістав не тільки Ахмет, а й старші мої зяті. Не їхня провина, що молоко, яке вони дістали, не допомогло мені. А доньці своїй я не подарую, що вона зганьбила царський рід і вийшла заміж за нерівню. Хай тепер нарікає на себе й сидить у телятнику.
І все лишилось, як було: старші доньки з чоловіками своїми жили в палаці, а молодша з Ахметом – у телятнику.
Минуло літо, відгуляла, заметілями зима, настала весна. А навесні повернулася до царя хвороба, і знов він зліг, та так, що, здавалося, більше йому вже й не підвестися… Знову сполошилися всі царедворці, знову царська родина скликала лікарів та мудреців. Лікарі оглянули царя, подивилися у грубезні книги, порадилися й оголосили: ізцілити царя можна тільки молоком дикої буйволиці. Та де цю буйволицю щукати, ні лікарі, ні мудреці не знають…
Але цареві зяті-князенки й тут надумали відзначитися.
– Ми розшукаємо цю буйволицю, як розшукали лева й косулю, і здобудемо для царя ліки,– заявили вони при всіх.
Весь царський двір споряджав їх у дорогу, вся царева челядь коней лаштувала. Скочили князенки на скакунів та й помчали…
А наймолодша царівна прибігла до Ахмета вся заплакана:
– Знов мій тато заслаб. Чоловіки старших сестер поїхали по ліки – молоко дикої буйволиці. Але де цю буйволицю шукати – ні лікарі, ні мудреці не знають. Хіба зможуть князенки віднайти її?
– Був би в мене кінь – я б першим виїхав,– мовив Ахмет.– Але де ж мені його взяти?
Побігла царівна до матері. Як і перше, як і вдруге, дали Ахметові за царським наказом стару шкапу та іржаву рушницю. Проте Ахмет і шкапині був радий: адже він може ще раз викликати свого чарівного коня.
Виліз він на шкапину, та й потрюхикала вона по дорозі.
Від’їхавши подалі, щоб ніхто з палацу не бачив, Ахмет зліз із шкапи, пустив її пастися, витяг третю волосинку і запалив її. І тут же перед ним закресав копитами об каміння чарівний кінь:
– Не забуваєш ти про мене, джигіте. Що сталося? Кажи, я готовий тобі допомогти!
– Ізнову цар заслаб, і треба дістати для нього молоко дикої буйволиці. Проте жоден мудрець не знає, де шукати її, у яких краях, за якими горами.
– Не за горами вона, а на сьомому морському дні. Лишай тут своє лахміття, одягнись, як належить богатиреві, і сідай на мене!
Ахмет хутенько переодягся і скочив у сідло. Кінь сказав:
– Гукни-вйокни дужче, ніж шістдесят три чоловіки, стьобни мене болячіше, ніж шістдесят три джигіти, пришпор мене, як шістдесят три вершники одразу. Та тільки тримайся міцніше: шлях у нас далекий, і помчимо ми, мов вітер.
Вйокнув Ахмет дужче, ніж шістдесят три чоловіки, стьобнув коня болячіше, ніж шістдесят три джигіти, пришпорив його, як шістдесят три вершники одразу. І злетів кінь понад хмари. Довго летів він над горами, багато широких рівнин лишив за собою. На сьомий день попереду засиніло море – таке велике, якого Ахмет ще зроду не бачив.
Опустився кінь на морський берег та й мовить до Ахмета:
– В море я пірну сам. А ти на мене чекай тут. Приготуй глек: я витягну буйволицю з сьомого дна, але ненадовго. Ти повинен устигнути видоїти її.
Мовив ці слова – і щез у морській безодні. Ахмет приготував глек і чекає. Коли дивиться: море завирувало, здійнялися хвилі – одна вища за другу. І враз із води випірнув Ахметів кінь, тримаючи на передніх ногах величезну буйволицю.
Підплив з нею до берега і зупинився біля Ахмета. Ахмет швиденько видоїв буйволицю, і кінь відпустив її в море.
За порадою коня Ахмет розлив молоко у два глеки.
– А які слова зараз казати? – запитав він у коня.
– На це молоко ніякі заклинання не діють. Ми вчинимо по-іншому: віддамо один глек чоловікам старших царівен, а самі випередимо їх – і ти про все сам оповіси цареві. Надалі відкладати не можна, бо вчетверте ти мене викликати вже не зможеш.
Сім днів вони летіли назад, а на восьмий спустилися на землю й побачили зятів-князенків. І втретє знатні родичі не впізнали Ахмета.
– Звідки простуєш, славний джигіте? – запитали вони.
– їздив шукати дику буйволицю. Ось везу молоко. Кажуть люди, що це ліки – над усі ліки.
– Продай нам, джигіте, це молоко. Без нього нашому цареві не піднятися. Всі лікарі й мудреці так сказали.
– Ну, коли ви такі віддані своєму цареві, то чому б вам і не допомогти?! Візьміть половину молока. Грошей з вас мені не треба. Але кожен з вас повинен дозволити мені стьобнути його по спині.
Князенки так зраділи, що на цей раз навіть роздумувати не стали. Лише переморгнулися: «Що за диваки трапляються нам на шляху?! Та нехай стьобне нас по разу – здоров’ю нашому це не зашкодить, а про ганьбу ніхто не довідається». Зняли черкески, підставили спини, і Ахмет стьобнув батогом спершу одного, а далі й другого. Потім віддав їм один глек, а сам скочив на коня та й помчав просто до царя. Добрі коні були у князенків, та де їм змагатися з Ахметовим чарівним скакуном! Біля палацу Ахмет зліз з коня, попрощався з ним і сказав варті:
– Пропустіть мене до царя. Я привіз йому ліки. В цьому глеку – молоко дикої буйволиці з сьомого дна морського!
Варта пропустила його. Та й як же інакше? Адже перед нею стояв лицар у багатому вбранні, при золотих обладунках, та ще й з ліками для царя!
Зайшов Ахмет у палац, подав цареві глек. Цар випив молоко й одразу звівся з постелі, наче й не хворів ніколи.
– Хто ти, славний джигіте? Чий син ти, звідки приїхав? Будь моїм гостем! – радісно привітав він Ахмета.
– А ти придивися пильніше.
Напружив цар свої очі, придивився – і пізнав Ахмета.
– А, он ти хто! То, може, ти підстеріг дорогою моїх улюблених зятів і вкрав у них молоко?
А тим часом зяті-князенки якраз під’їхали до палацу.
– Ось вони, твої улюбленці,– мовив Ахмет.– Звели гукнути їх сюди!
Цар нічого не міг збагнути, але наказав покликати своїх зятів. Князівські сини вбігли у царські покої, простягли своєму тестеві глек з молоком, аж тут помітили Ахмета й остовпіли з подиву та переляку.
– Ось отак було тричі,– повернувся Ахмет до царя.– Я давав їм ліки, а вони приносили сюди й віддавали тобі, ніби самі їх дістали. Якщо не віриш, скажи їм: хай оголять свої плечі та спини. Нехай усі побачать на них рубці від мого батога. За те, що я їх стьобав, князенки одержували з моїх рук ліки для тебе.
Мусили князенки зняти черкески. І тоді всі побачили на спині та плечах кожного по три червоні рубці: один за лев’ячу печінку, другий за молоко косулі і третій, найсвіжіший, за молоко дикої буйволиці.
– Тепер ти бачиш свою несправедливість? – запитала з гіркотою цариця. – Наймолодший зять тебе од смерті рятував, а ти його в телячій оборі поселив. А старші зяті чужим трудом користалися і в палаці на подушках ніжилися!
Отут уже цареві нічого не лишилося, як наступити на свою дурну пиху й визнати Ахмета зятем.
– Я хочу,– сказав він урочисто, щоб ти жив зі мною в палаці. Я віддам тобі півцарства!.. А вас,– повернувся він до зятів-князенків,– за те, що жили брехнею, я виганяю зі свого палацу. Геть ізвідси!
Але Ахмет гордо відповів:
– Не потрібні мені ні твої півцарства, ні твої милості! Я просто візьму свою дружину, посаджу її на коня та й поїду з нею в батьківські краї.
Так він і вчинив…
[1] Саква – перекидна торбинка.