Один бідний селянин – звали його Сомілака – працював на багатія день і ніч, а жив упроголодь, їв саме товчене листя та корінці. Від голоду він ледве ноги тяг, а жінка його й зовсім заслабла. Якось і каже вона чоловікові:
– Піди в ліс та принеси чогось попоїсти, бо я скоро сконаю з голоду.
Подався Сомілака до лісу. Коли бачить – висять на дереві двоє горнят, одне глиняне, друге дерев’яне. І на обох покришки.
«Візьму глиняне горня собі,– подумав Сомілака,– а то наше вдома вже геть нікудишнє».
Виліз він на дерево, взяв горня. І знов міркує: «А навіщо нам це горня? Адже воно порожнє! От якби я приніс у ньому хліба, жінка відразу б одужала».
Ледве він це подумав, як покришка трохи піднялася, і Сомілака побачив… рисовий коржик!
– Оце так! – здивовано мовив він.– Треба швидше нагодувати жінку, нехай одужує. Шкода, що в горняті лише один коржик, а то б і я попоїв.
Не встиг Сомілака доказати, аж бачить – покришка знов трохи піднялася, а в горняті – ще один коржик!
«Еге! Видно, це горня не просте, а чарівне! Ану ж попрошу я в нього смажене курча!» – зметикував Сомілака.
Покришка знову піднялася, і він побачив у горняті смажене курча.
Попоїв селянин і, мугикаючи веселу пісеньку, подався додому.
А йти йому треба було повз будинок багатія. Той дуже здивувався, побачивши, що Сомілака йде радий та веселий, ще й пісню співає.
– Ану йди сюди! – покликав він.
Сомілака підійшов.
– Ти чого радієш? – грізно спитав поміщик.
– Та ось,– відповів Сомілака,– в лісі чарівне горня знайшов.
– Чарівне горня? – здивувався поміщик.– І що ж воно вміє?
Сомілака поставив чарівне горня й каже:
– Хочу смажену перепілку!
Покришка на горняті піднялася, і поміщик побачив смажену перепілку. Він аж затремтів од жадібності й заздрості.
«Як би його видурити горня в селянина?» – промайнуло у нього голові.
Витяг поміщик перепілку із горняти й заходився їсти. А тоді й каже Сомілаці:
– А принеси-но мені, чоловіче, холодненької води.
Поки селянин ходив по воду, поміщик схопив чарівне горня й сховав його, а замість нього поставив таке саме просте.
Взяв Сомілака горня та й каже:
– Дозвольте, пане, піти додому. Бо мене жде голодна жінка.
– Йди собі, йди,– махнув рукою поміщик, радий, що обдурив селянина.
Прибіг Сомілака додому, а жінка вже ледве дихає.
– Ну, тепер ми врятовані! – вигукнув Сомілака.– Зараз я почастую тебе всім, чого забажаєш.
Він розповів жінці про чарівне горня, потім поставив його серед хати й каже:
– Хочу смажену перепілку!
Покришка на горняті не ворухнулася.
Здивувався селянин та й каже знов:
– Хочу смажену перепілку!
І знов покришка не ворухнулася. Сомілака зазирнув у горня – порожнє.
– Що таке? – почухав потилицю Сомілака.– Щойно ж у поміщика воно мене слухалось…
– У поміщика? – перепитала жінка.– То ти показував чарівне горня поміщикові?
Сомілака розповів усе, як було.
Жінка гірко заплакала й каже:
– Що ж ти наробив, чоловіче! Поміщик украв твоє горня й поставив на його місце звичайне.
– Не плач, жінко! – мовив Сомілака.– На дереві в лісі висіло двоє горнят. Зараз я побіжу по друге.
Так він і зробив. Зняв з дерева горня і йде веселий додому.
І знов побачив його у вікно поміщик. Дивиться – в руках селянина таке саме горня, з покришкою, тільки дерев’яне.
Закортіло поміщикові й це горня собі забрати. Покликав він селянина й питає:
– Що це в тебе за горня? Продай мені!
– Та я б радий його продати,– відповідає Сомілака.– Але вдома мене жде голодна жінка.
А поміщик як гримне:
– Не хочеш продати? То я заберу силоміць!
І зірвав з горняти покришку.
А з горняти як вискочить десятків зо два дерев’яних кулаків – та й ну лупцювати поміщика! Той кинувся тікати, а кулаки – за ним. Лупцюють, молотять по спині, по крижах, по голові, аж луна розлягається.
– Ой лишенько, рятуйте! – заволав поміщик.– Пожалій мене, чоловіче! – гукнув до Сомілаки.– Накажи кулакам не бити мене!
– Спершу віддай мені горня!
– Віддам, віддам, тільки вгамуй кулаки!
– Кулаки, в горня! – наказав Сомілака.
Кулаки слухняно вскочили в горня.
Поміщик, ледве дихаючи, заповз до хати, дістав сховане чарівне горня й віддав селянинові.
Щасливий Сомілака повернувся додому, і того вечора вони з жінкою вперше лягли спати ситі.
Відтоді Сомілака зажив у достатку. І сусідам своїм помагав. Винесе, було, чарівне горня на вулицю – і всі їдять досхочу.
Так минуло літо.
А восени пішла по країні чутка, що бадшах видає заміж дочку.
Поміщик одразу пішов до палацу й розповів володареві про чарівне горня Сомілаки.
– Все, що ти схочеш поставити на весільний стіл, тобі дасть те чарівне горня,– закінчив він.
Бадшах послав гінців по Сомілаку й наказав привести його до палацу.
Призначеного дня Сомілака з’явився в палац.
– Показуй своє горня! – звелів всесильний бадшах.– Це правда, що воно чарівне?
– Хай довго тягнуться літа твої, о володарю! – відповів селянин.– Це горня справді чарівне.
– Тоді нехай дасть мені найкращих на світі солодощів.
Покришка враз підскочила, і бадшах побачив – горня повне солодощів. Покуштувавши їх, він не міг одірватися і їв доти, аж доки горня спорожніло.
– Таких смачних солодощів ще не доводилося їсти нікому в світі! – вигукнув бадшах.– Залиш мені горня на три дні. Через три дні гості роз’їдуться, і я віддам тобі горня назад.
В Сомілаки не було ради: воля бадшаха – закон. Уклонився він володареві й подався додому.
Три дні гуляли в палаці весілля. Три дні гості ласували чудовими солодощами й раз у раз вигукували:
– Яка смакота! Таких солодощів не пробували навіть боги!
Нарешті гості роз’їхалися, і Сомілака прийшов по горня.
– Чого тобі тут треба?! – закричав бадшах, навіть не впізнавши селянина.
– Я прийшов по своє горня, о володарю,– відповів той.
– У цьому палаці все належить мені! Геть звідси, а то накажу кинути тебе в клітку до тигрів!
– О найсправедливіший! Ти ж обіцяв після весілля віддати мені горня…
– Ти ще перечиш?! – гримнув бадшах.– Гей, сторожа! Киньте його в клітку до голодних тигрів!
Та не встигла сторожа підбігти до Сомілаки, як він дістав дерев’яне горня й зірвав з нього покришку. Двадцять дерев’яних кулаків заходилися лупцювати всіх підряд – і бадшаха, і його сторожу. Бадшах упав, а кулаки лупцювали його й лупцювали.
– Змилуйся наді мною! – заблагав він.– Угамуй кулаки, коли твоя ласка!
– Спершу віддай моє чарівне горня! – сказав Сомілака.
– Гей, слуги! – закричав бадшах.– Принесіть чарівне горня! Та швидше, а то ці кулаки мене вб’ють!
Коли слуги принесли горня, Сомілака наказав:
– Кулаки, в горня!
Потім він приклав руку до грудей, уклонився й мовив:
– Прощавайте всі. Я піду в своє село. Голодні селяни вже давно чекають на чарівне горня.
Бадшах мовчки закивав головою. Кулаки так його набили, що до нього ще довго не поверталася мова.