Був цісар, мав доньку, а донька любилася з шевцевим сином, і вони, знаєте, змалу любилися, ходили собі під ружу (дерево) і говорили так:
– Якби за тебе не пішла, то я не віддалася б ні за кого.
А він каже:
– Якби я тебе не взяв, то я б не оженився.
Але проходив тоді цісар, та й зачув (а вони його не бачать). А він входить до покою, каже до своєї жінки:
– Вони,– каже,– обоє любляться. Де ж ми дамо свою доньку за шевця!
Мусили зараз його віддати до війська, щоб вона не знала, куди пішов. Та й зараз приїдуть старости, і вони її віддадуть.
Але вона не хоче віддаватися, лиш йде під ту ружу та й плаче. Пішла вона з покоїв на прогулянку, прилетів ворон чорнокрилий та й взяв її на крила, підніс так високо у два чоловіки, а вона й каже:
– Скажіть моєму татові, щоб мене шукав на скляній горі, на шовковій траві, там будуть ладні палаци із самих кісточок.
Тепер цісар посилає панів-офіцерів, аби її шукали – хто б її знайшов, за того вона піде. Пише він за тим (шевцевим) сином, щоб він прийшов до нього. Прийшов той, а цісар каже:
– Ну, ти любився з нею, тепер і відшукай, то візьмеш за жінку.
Пішов шевців син у світ її шукати, ходив він її шукати 20 років.
Прийшов він до однієї баби в ліс, питає:
– Чи ви не чули про шовкову траву, про скляну гору? Там палаци складені із самих кісточок.
Вона (баба) рано встала, свиснула три рази, злетілись усі птахи. Питається вона птахів:
– Чи ви не чули про скляну гору, про шовкову траву? Там палаци поставлені із самих кісточок.
Ті птахи відповідають:
– Ні, ми не чули!
Та баба каже до нього:
– Йшов до мене 20 років, то від мене будеш йти 20 років до моєї сестри.
Приходить він до її сестри, питається її:
– Чи ви не чули про шовкову траву, про скляну гору? Там палаци складені із самих кісточок.
Вона рано встала, свиснула три рази до птахів (вона орудувала[1] птахами). Свиснула четвертий раз – прилітає одна птаха. Крива. Прилітає та птаха, каже:
– Я знаю, де скляна гора… То за морями, за синіми горами.
Баба й каже:
– Бери, веди цього чоловіка до тієї гори.
Вела вона його п'ять років туди. Приходить він до гори до тієї, дивиться, а на ту гору нема як вилізти. Пішов він собі до коваля, зробив він собі такі гаки на руки і на ноги і почав лізти, та й виліз на гору.
Входить він до тих палаців, а вона є.
– Любий мій, милий, коханий мій, хто тебе,– каже,– сюди заніс? Уже ворон кості твої звідси не знесе!
А він каже:
– Не бійся, я маю і тебе звідси взяти!
Зараз дала бритву, він поголився, дала йому мундир, він вбрався, а вона йде до костьолу та й каже:
– Прошу тебе, ходи по всіх покоях, аби до одного не йшов.
От вона пішла… Ходить він скрізь.
– Ей, що б то я,– каже,– був за газда, аби не подивився до того покою.
Розрізав той покій мечем, входить він, а там – чорт на чотирьох ланцях.
Каже:
– Дай мені склянку води, шмат хліба – подарую тобі першу смерть!
Він дав йому – і той урвався з одного ланця. (Так 4 рази.) Тепер… чорт урвався з четвертого ланця.
Ходять вони обоє по покоях, прогулюються.
Приходить вона з костьолу, каже йому:
– Звідки прийшов, туди і йди. Хіба я тобі не казала, аби ти до того покою не йшов?
Пішов він до стайні, заліз під жолоб, а чорт пішов на прогулянку. А царівна приходить до нього, а він їй каже:
– Ходи зі мною, будемо тікати!
Він (чорт) їде на прогулянку, кінь спотикається. Каже:
– Я спотикаюся, бо вже нашої пані немає!
– А де ж?
– Вже взяв той шевців син!
А він каже до коня:
– Поїдем старим хлібом, чи будем нового чекати?
А кінь відмовляє:
– Поїдем ще новим – ще наздоженем.
Сів він на коня та й здоганяє їх. Зараз її взяв та й каже йому:
– Подарував я тобі першу смерть!
А хлопець вертається назад за тим чортом (але так, аби він не побачив) та й там сховався знов.
(Ховався так тричі.)
А за четвертим разом шевців син як вернувся та й каже (до неї – дівчини):
– Спитай ти його, звідки він має такого коня, що він так за нами йде. Якби ми мали такого коня, то ми втекли б також від нього:
Вона почала чорта питати:
– Відки ти,– каже,– чоловіче, маєш такого коня?
А він відказує:
– Нащо тобі знати це? Тут є такий ліс, а в тім лісі є така кобила біла. Скоро воно ожеребиться і зараз,– каже,– треба купити вівцю і там кинути замість лошати, бо вовки приходять і зараз же лоша беруть.
Тепер шевців син прийшов та й там кинув вівцю, а те лоша швидше вхопив.
Бере сідає на те лоша, а воно каже:
– Чекай, не сідай! Пусти мене до моєї мами, хай я поссу!
Вернувся.
– Тепер,– каже лоша,– сідай на мене. Тепер я тебе буду нести.
Вилетів хлопець на ту гору та й каже (до дівчини):
– Тепер сідай!
Так вони тікають.
А чорт їде з прогулянки і знов кінь його спотикається…
– Спотикаюся,– каже чортові кінь,– бо вже нашої пані нема:
– А де ж?
– Шевців син узяв.
Тепер він питається:
– Поїдемо,– каже,– старим хлібом чи новим?
А кінь відмовляє:
– Ой тяжко, аби як і старим наздогнали, бо вже має коня такого, як ти…
Тепер летить той (чорт), здоганяє. Однак той кінь передній каже до того заднього коня (бо вони брати):
– Чого ти, брате, так за мною летиш?
– Як мені не летіти, коли мене залізною нагайкою (чорт) пече?
Лошак каже:
– Підбіжи з ним під високу гору та вдар ним, аби з нього дьоготь зробився!
Кінь чорта розбив та й приходить до лошака. Тепер сідає на нього шевців син, а на другого коня вона.
Приходять до цісаря:
– Вже,– каже шевців син,– я вашу дочку привів.
Зробив цісар весілля, дав йому половину краю. Та й зробив його королем.
[1] Орудувала – управляла.