В одного старика було два сини.
Відчув старий, що жити йому недовго зосталось, покликав до себе синів і каже:
– Діти мої! Все, що у мене є, після моєї смерті поділите нарівно. Ти, старший, не кривдь молодшого, не обділи його при розділі.
І обіцяв старший син виконати батьківську волю.
Але насправді вийшло зовсім не так. Не встиг старий очі закрити, як старший брат забрав собі все батькове майно, а молодшому братові нічого не дав.
Образився молодший син, заплакав і сказав:
– Добре! Коли так, – не треба мені нічого. Я без тебе своє знайду.
І пішов молодший син з батьківського дому.
Пішов він степом світ за очі. Іде й думає про те, як несправедливо світ влаштований. В одних всього багато, в інших немає нічого. «Коли б моя воля, – думав він, – зробив би я мій народ найщасливішим у світі. Допомагав би всім жити в достатках і не дозволяв би багатим кривдити бідних».
Ішов юнак степом, мріяв і раптом бачить – величезна яма перед ним. І веде в ту яму дерев’яна драбина. Зупинився юнак і подумав: «Що там таке, в цій ямі?»
І не міг утриматись від цікавості; почав спускатися по щаблях униз.
А щаблів цих було так багато, що і світла денного незабаром не стало видно.
Нарешті привела його драбина до великих важких дверей. Були ці двері з бронзи, а на них золоті візерунки: звірі дивовижні, птахи, дракони.
Штовхнув юнак двері і опинився в палаці.
Багато було в цьому палаці кімнат. Всі розкішно прибрані, всюди килими шовкові, світильники яскраві горять.
– Ну й дивина!
Почав юнак кімнати оглядати, почав з однієї в другу переходити і добрався до останньої. Відчинив двері, дивиться – сидить на подушках дівчина. Коси чорні, щоки рум’яні, зуби, мов перлинки, блищать. А очі у дівчини злі.
Побачила вона юнака, скочила на ноги:
– Ти хто такий? Як сюди потрапив?
– З землі прийшов, з степу, – каже юнак, – і не знаю, як назад вийти.
– Прийшов, то й залишайся тут навіки! – крикнула дівчина і кинулась бігти з кімнати.
І разом всі світильники в палаці погасли. Встиг тільки юнак вхопити за край фату срібну, що на голові у дівчини була.
Побіг він за красунею, а вона кинулась до дверей, штовхнула їх, обернулась чорним лебедем і вилетіла на волю. А фата її в руках в юнака залишилась.
Побачив він знайому драбину, піднявся по ній нагору, фату за пазуху сховав і пішов далі степом.
До вечора дійшов до великого міста. Біля міської брами стоїть натовп народу.
– Куди ви зібрались? – питає їх юнак.
А мешканці йому відповідають:
– Біда, добрий чоловіче. Є біля нашого міста озеро. Щороку в цей день виходить озеро з берегів і наші будинки затоплює. І доти не спаде вода, поки ми не кинемо в озеро най- вродливішого в місті хлопчика. Ось і сьогодні йдемо ми до озера і ведемо вродливого хлопчика – сина коваля.
– Спиніться, нещасні! Що ви робите? – закричав юнак. – Адже ви самі не знаєте, чому вода піднімається. А може її спинити можна?
– Що ти! – відповідають мешканці. – Озеро наповнює водою зла чарівниця, а з нею боротися ми не в силах.
– А я її не боюсь, – каже юнак. – Але якщо я врятую вас від поводі, обіцяєте ви моє прохання виконати?
– Обіцяємо, обіцяємо! – закричали мешканці.
Вийшов юнак за місто і побачив вдалині джерело, з якого вода в озеро текла.
Підійшов він ближче, дивиться – стоїть біля джерела красуня-дівчина. Коси чорні, щоки рум’яні, зуби, мов перлинки, блищать. А очі у дівчини злі. Стоїть дівчина біля джерела і ллє в нього воду з бездонної срібної пляшечки.
Вирує джерело, здіймає хвилі, несе воду в озеро, наповнює його вище берегів.
Підбіг юнак до джерела, схопив дівчину за руку.
– Бережись, зухвалий, а то оберну тебе на камінь! – крикнула дівчина.
А юнак відповідає:
– Не боюсь я твоєї сили. Я прийшов людей від лиха врятувати, і нічого мені не страшно.
Вихопив він у дівчини пляшку. Відразу перестала вода в джерелі прибувати. А дівчина скрикнула від страху, обернулась чорним лебедем і звилася в хмари.
Сховав юнак пляшку за пазуху і пішов до міської брами. А там мешканці радіють, зустрічають його піснями, на руки підхоплюють.
– Чого ж ти хочеш від нас у нагороду? – питають.
– Я хочу зробити ваш народ найщасливішим народом на світі, – відповів юнак.
Засміялися всі навколо:
– Ти ще надто молодий, щоб добитися цього. Попроси у нас що-небудь інше.
– А іншого мені нічого не треба, – відповідає юнак.
І пішов він з міста. Іде степом день, іде другий. Через дев’ять днів бачить – перед ним в степу місто. Біля брами натовп народу. Плачуть люди, обличчя у всіх злякані.
– Що за лихо з вами скоїлось? – питає юнак.
Відповідають йому люди:
– Хочемо ми втікати з нашого міста. Унадився до нас літати щодня страшний вогненний птах. Клює він людей, і хворіють вони на тяжкі хвороби. Наші жінки й діти божеволіють від страху. Вирішили ми піти в далекі степи жити.
– Звідки прилітає птах? – питає юнак.
Показали йому мешканці:
– Он з тієї скелі.
– Спробую я з цим птахом поборотись, – каже юнак. – Тільки обіцяйте виконати те, що я у вас попрошу.
– Звичайно, все обіцяємо, що захочеш! – закричали мешканці. – Тільки допоможи нам.
Попрямував юнак до скелі. Довго ліз він по гарячому камінні і лише надвечір доліз до вершини.
Бачить – в скелі печера. Зазирнув він туди, – а в печері дівчина-красуня. Коси, мов змії в’ються, щоки яскравіше від троянд горять, зуби світліші від срібла, а очі у дівчини злі. Стоїть дівчина, одягає на себе вогненні пір’їни, а сама пісню співає:
В місто зараз полечу.
Буду над ним літати,
Буду людей клювати,
Буду дітей лякати.
– Ні, не будеш! – гукнув юнак, кинувся до дівчини і зім’яв її вогненне пір’я.
Злякалась дівчина і випустила з руки срібну каблучку, а юнак схопив каблучку, собі на палець надів.
Скрикнула дівчина, обернулась чорним лебедем, вилетіла з печери і пропала в хмарах.
Спустився юнак з скелі. Іде в місто. Мешканці зустрічають його радісно і питають:
– Що ти в нагороду хочеш?
– Я хочу зробити ваш народ найщасливішим у світі, – каже юнак.
Засміялись мешканці:
– Занадто ти ще молодий для цього.
– А іншого мені нічого не треба, – каже юнак.
Не взяв він ні золота, ні шовків, що йому мешканці пропонували, і пішов знову в степ світ за очі.
Довго йшов він так під пекучим сонцем. Нарешті стомився і приліг на ковилу відпочити.
І раптом бачить – набігла на сонце чорна хмарка, а в хмарці тій блищить золотий палац небаченої краси.
«От би мені в цьому палаці побувати», думає юнак.
І не встиг він цих слів промовити, як розкинулась срібна фата високою драбиною, і дістала ця драбина до самого неба. Піднявся по ній юнак до хмарки і ввійшов у чарівний палац. А драбина знову срібною фатою згорнулась. Засунув її юнак за пазуху і пішов бродити по кімнатах.
Дійшов він до великої зали. Посередині стіл стоїть, всякими смачними стравами заставлений. Тільки хотів юнак до стола підійти, як зашуміло щось за дверима. Кинувся він у куток і сховався.
Відчинилось вікно – влетіли в залу три чорні лебеді.
Скинули вони лебедине пір’я і обернулись дівчатами. Одна від одної краща, а обличчя у них одне від одного зліше.
Сіли вони за стіл, почали вечеряти, і одна з них каже:
– Зі мною, сестриці, лихо скоїлося. Є у мене під землею великий палац. Недавно прилетіла я туди, тільки сіла відпочити, як входить якийсь юнак з землі. Хотіла я його навіки під землею залишити, а він схопив мою срібну фату. А в ній же вся моя зла сила була.
– І в мене, сестри, горе, – каже друга. – Недавно прийшов до озера якийсь юнак, вирвав у мене з рук мою чарівну срібну пляшку – і з нею вся моя зла сила пропала.
– Скоїлась і зі мною біда велика, – каже третя. – Відняв у мене срібну каблучку якийсь зухвалий юнак, що на мою скелю видерся. А в цій каблучці вся моя зла сила була.
Слухає все це юнак, а сам тихенько до того кутка підкрадається, куди дівчата своє чорне лебедине пір’я склали.
Підкрався, схопив пір’я і сховав.
Повечеряли дівчата, почали своє пір’я шукати, – знайти не можуть. Злякались вони, заплакали. А юнак з кутка виходить і каже:
– Це я ваше пір’я заховав.
Почали чарівниці його просити:
– Віддай нам пір’я. Ти й так нам стільки зла зробив. Якщо ти пір’я у нас віднімеш, повинні ми померти. Віддай нам пір’я – і полетимо ми далеко звідси і ніколи не будемо людям зла робити.
Подумав юнак. Потім витягнув пір’я і віддав його дівчатам:
– Летіть. І не смійте більше робити зло людям. Іншим разом вам пощади не буде.
Схопили дівчата пір’я, обернулись чорними лебедями, змахнули крилами і полетіли далеко-далеко, за високі гори, за сині озера.
А юнак пішов до міської брами.
А мешканці біжать йому назустріч, обнімають його, дякують. І над натовпом високо-високо в небі білий сокіл летить.
Каже юнак народові:
– Я хотів зробити мешканців вашої країни найщасливішими людьми на світі і надалі боротимусь за це.
Тільки він так сказав, – опустився з височини білий сокіл і сів на руку юнакові.
І зрозумів народ, що є у нього герой, – сміливий, як сокіл, з зірким поглядом, з соколиним безстрашним серцем.