Був собі Іванушка-дурачок, собою красунь, а що не зробить, усе в нього смітино виходить, не так, як у людей.
Узяв його в наймити один мужик, а сам з жінкою зібрався до міста; жінка й каже Іванушці:
– Зостанешся ти з дітьми, гляди їх, нагодуй!
– А чим? – питає Іванушка.
– Візьми води, борошна, картоплі, покриши та звари – буде юшка!
Мужик наказує:
– Двері стережи, щоб діти в ліс не побігли!
Поїхав мужик з жінкою; Іванушка виліз на піл, розбудив дітей, стяг їх на долівку, сам сів позад їх і каже:
– Ну, от я гляжу вас!
Посиділи діти якийсь там час на долівці,– попросили їсти; Іванушка вніс у хату діжку води, висипав у неї півмітка борошна, мірку картоплі, розбовтав усе коромислом і думає вголос:
– А кого ж кришити треба?
Почули діти,– злякались:
– Він, чого доброго, нас покришить!
І нишком утекли геть із хати.
Іванушка поглянув услід їм, почухав потилицю,– міркує:
– Як же я тепер глядіти їх буду? Та ще двері треба стерегти, щоб не втекли!
Заглянув у діжку і каже:
– Варись, юшко, а я піду дітей глядіти!
Зняв двері з завіс, поклав їх собі на плечі та й пішов у ліс; коли – назустріч йому Ведмідь простує,– здивувався, реве:
– Ей, ти, навіщо дерево у ліс несеш?
Розказав йому Іванушка, що з ним трапилось,– Ведмідь сів на задні лапи і регоче:
– Який-бо ти дурачок! Ось я тебе з’їм за це!
А Іванушка каже:
– Ти краще дітей з’їж, щоб вони вдруге батька та матері слухались, у ліс не бігали!
Ведмідь ще дужче сміється, так і качається по землі зо сміху.
– Ніколи ще такого дурня не бачив! Ходім, я тебе жінці своїй покажу!
Повів його до себе в лігво. Іванушка іде, дверима за сосни зачіпає.
– Та покинь ти їх,– каже Ведмідь.
– Ні, я своєму слову вірний: обіцяв стерегти, то вже встережу!
Прийшли в лігво. Ведмідь каже жінці:
– Глянь, Машо, якого я тобі дурачка привів! Сміхота!
А Іванушка питає Ведмедиху:
– Тьотю, не бачили діточок?
– Мої – дома, сплять.
– Ану, покажи, чи не мої це?
Показала йому Ведмедиха трьох ведмежат; він каже:
– Не ці, у мене двоє було.
Тут і Ведмедиха бачить, що він дурненький, теж сміється:
– Та в тебе ж людські діти були!
– Еге ж,– сказав Іванушка,– розбереш їх, маленьких, де чиї!
– От кумедний! – здивувалась Ведмедиха і каже чоловікові: – Михайле Потаповичу, не треба його їсти, нехай він у нас наймитом буде!
– Гаразд,– погодився Ведмідь,– він хоч і людина, а проте дуже плохенький!
Дала Ведмедиха Іванушці козуб, наказує:
– Піди-но, нарви малини лісової,– дітки прокинуться, я їх смачненьким почастую!
– Гаразд, я це можу,– сказав Іванушка.– А ви двері постережіть!
Пішов Іванушка в лісовий малинник, нарвав малини повен козуб, сам досхочу наївся, іде назад до ведмедів і співає на все горло:
– Ох, які незграбні
Сонечка привабні!
Інша справа – мурашки
Або ящірки!
Прийшов у лігво, кричить:
– Ось вона, малина!
Ведмежата підбігли до козуба, гарчать, штовхають одне одного, перекидаються,– дуже раді.
А Іванушка, дивлячись на них, каже:
– Гай-гай, шкода, що я не Ведмідь, а то й у мене діти були б!
Ведмідь із жінкою регочуть.
– Ой леле! – ричить Ведмідь,– та з ним жити не можна,– зо сміху помреш!
– Ось що,– каже Іванушка,– ви тут постережіть двері, а я піду діток шукати, а то хазяїн задасть мені.
А Ведмедиха просить чоловіка:
– Мишко, ти б допоміг йому!
– Треба допомогти,– погодився Ведмідь,– дуже вже він смішний!
Пішов Ведмідь з Іванушкою лісовими стежками, ідуть, розмовляють по-приятельському:
– Ну й дурний же ти! – дивується Ведмідь, а Іванушка питає його:
– А ти – розумний?
– Я?
– Еге!
– Не знаю.
– І я не знаю. Ти – злий?
– Ні. Чого ж?
– А по-моєму, хто злий, той і дурний. Я ось теж не злий. Значить, обидва ми з тобою не дурні.
– Ач, який ти! – здивувався Ведмідь.
Аж ось – бачать: сидять під кущем двоє дітей, поснули. Ведмідь питає:
– Це твої, чи що?
– Не знаю,– каже Іванушка,– треба їх спитати. Мої – їсти хотіли.
Розбудили дітей, питають:
– Хочете їсти?
Ті кричать:
– Давно хочемо!
– Ну,– сказав Іванушка,– значить, це мої. Тепер я поведу їх у село, а ти, дядю, принеси, будь ласка, двері, а то самому мені ніколи, мені ще треба юшку варити!
– Та гаразд уже! – сказав Ведмідь.– Принесу!
Іде Іванушка позаду дітей, дивиться за ними в землю, як йому наказали, а сам співає:
– Чудеса в нас завелись,
Жуки ловлять зайця,
Під кущами сидить лис,
Зо сміху захлинається.
Прийшов у хату, а вже хазяї з міста повернулись, бачать: посеред хати діжка стоїть, доверху водою налита, картоплею насипана та борошном, дітей нема, двері теж зникли,– сіли вони на лавку і плачуть гірко.
– Чого плачете? – питає їх Іванушка.
Тут побачили вони дітей, зраділи, пригортають їх, а Іванушку питають, показуючи на діжку:
– Це чого ти наробив?
– Юшки!
– Та хіба ж так треба?
– А я звідки знаю – як?
– А двері куди поділися?
– Зараз їх принесуть,– ось вони!
Глянули хазяї у вікно, а вулицею йде Ведмідь, двері несе; люди від нього, хто куди, тікають, на стріхи вилазять, на дерева; собаки злякались – позастрявали з переляку в тинах, під ворітьми; тільки один рудий півень хоробро стоїть посеред вулиці та кричить на Ведмедя:
– Кину в ріку-у!..