Жило колись двоє сусідів: один багатий, а другий убогий. У багача великий двір, розкішні будівлі, садок і ставок, табуни, отари та ще багато всякого добра. Поралися коло худоби й по господарству кілька наймитів і слуг. І ще мав заможний сусіда три вродливі дружини[1].
А в бідака лише стара хатина на невеличкому подвір’ї та якесь там злиденне збіжжя. Ходив він на поденщину, заробляв мізерні гроші, з того й жили вони з дружиною та маленьким синочком.
Одного вечора бідак прийшов виморений з роботи й сидів на тапчані, сьорбав пісну юшку. Раптом у ворота постукали, і на подвір’я зайшов сусідів наймит. Привітався й мовив:
– Тебе кличе хазяїн. Піди, каже, й мерщій приведи його до мене.
– Навіщо я здався твоєму хазяїнові? – спитав бідак.
– Не знаю, ніби хоче тобі щось важливе сказати.
Убогий знехотя підвівся і подавсь до багача.
Той лежав на тапчані поверх шовкових ковдр і попивав чай. Молодий слуга розтирав йому волохаті й грубі, мов колоди, ноги.
– Ходи-но сюди, сусіде,– озвався багач до бідака.– Ніколи ти до нас не. заходиш, нічого не просиш у мене, хоч знаю, тобі не з медом живеться.
– Кожен живе, як може,– відповів убогий.
– Ти дуже гордий чоловік! – скривився багач.– Однак сядь біля мене.
Бідак сів скраєчку на тапчан.
– Хочу тебе щось розпитати,– почав заможний сусіда,– Ти ж знаєш, у мене всього доволі, хіба що пташиного молока немає. Але й дня не минає без клопоту. Ні радості тобі, ні втіхи. Ледачі слуги гнівлять мене, псують мені кров, за що мушу їм прочухана давати. А гризні моїх огурних жінок кінця-краю нема, тільки лементовище й чути. Мене одне дивує: ти такий убогий, не маєш навіть тисячної частки того, що є в мене, а дома в тебе спокій і лад. Жодного разу я не чув, щоб ви сварились чи жінка твоя плакала, наче нема у вас чим журитися. Мало того, часто-густо чую у вашому дворі сміх. Скажи, чого воно так?
– Ми й справді ніколи не сваримось. Я не цураюся ніякої роботи. Жінка це знає й щиро піклується про мене. Вона й сама до роботи вдатна, хазяйновита. За це і я її шаную, ото й нема їй через що плакати. До того ж є в нас перлинка. Завжди, як випаде вільна хвилина, забавляємося з нею, втішаємося.
Багач відпустив бідака і глибоко замислився.
– Якщо одна перлина так потішає моїх сусідів, то я куплю три й забавлятиму ними своїх жінок.
Другого дня він купив три перлини, приніс додому, сів на тапчан, покликав своїх дружин, дав кожній по одній і сказав:
– Сядьмо кружка й позабавляймося.
Старша дружина глянула на свій подарунок, тоді зиркнула на подарунки інших дружин. їй здалося, що її перлина дешевша. Середульша й молодша дружини так само подумали про свої подарунки. Отож через заздрощі вони зчинили такий рейвах, аж хата ходором пішла.
Багатій розлютився, відлупцював жінок і, сумний, подався до бідака. Ще з вулиці почув радісний сміх. Зайшов на подвір’я й побачив, що сусід із жінкою милуються своїм дворічним синочком, забавляються з ним. І невимовно раді з того.
– Я купив три перлини, та вони не принесли мені щастя,– обізвався багатій.– Навпаки, через них тільки пересварилися мої жінки. Яка ж то у вас перлина, що ви нею не можете натішитися.
– Ех, сусіде, сусіде! – озвався бідак.– У нас не та бездушна коштовність, про яку ви кажете. Наша перлинка – дорогенький наш синочок, якого ми любимо дужче за все. Хіба може бути на світі щось дорожче й краще за дитятко?
Нічого не відказав на те багатій, тільки похнюпився й подався додому.
[1] Шаріат дозволяє мусульманину, залежно від його достатку, мати до чотирьох шлюбних жінок.