Був один багатий чоловік. А на той час видався тісний, неурожайний рік. Чув чоловік, що в одному місті можна купити досить зерна, і каже своїй жоні:
– Жоно, їду я туди й туди купити мелаю.
А давно машин не було, і він запряг коней, поїхав на возі. їхав досить довго, бо це було далеко. Аж через три тижні купив зерна й повернувся додому. Коні рівно йшли по дорозі, та на одному місці раптом зупинилися. Б’є чоловік коней, але не йдуть. Зажурився:
– Як я поїду додому, коли коні не тягнуть віз?
Підходить до нього один хлоп і питає:
– Що ти, чоловіче, тут дієш?
Той каже:
– Купив я трохи зерна й вертаюся додому. Та дотепер коні йшли легко, а далі не хочуть. Уже й не знаю, що робити…
– Якщо підпишешся на те, за що ще не знаєш, то поїдеш далі, а якщо ні – не зрушишся з місця.
Думав, думав чоловік, що в нього є таке, за що він не знає, але ніяк не міг догадатися. Не спало й на думку, що його жінка вдома лишилася вагітною. І чоловік підписав папір. Хлоп каже:
– Ну, сідай на віз та їдь!
Коні пішли швидко. Повернувся чоловік додому і бачить, що в жінки – маленька дитина. Він дуже зажурився. А жінка питає:
– Чому ти зажурився?
– Як мені не журитися,– каже чоловік,– якщо я мусив відписати одному чоловікові нашу дитину, бо я не здогадався, що ти була тяжка.
– Не журися, якось воно буде.
Чоловік умів добре стріляти, то навчив цьому і свого сина. А хлопцеві було вже сім років. Просить він свого батька:
– Ходімо полювати – може, щось застрелимо.
Пішли вони на полювання і побачили, як вискочив заєць.
– Бий, синку!
– Ні, не буду його вбивати: заєць утікає – значить, він дуже хоче жити.
Пішли далі. Дивляться, а тут другий заєць сидить під кущем і лапкою трясе.
– Стріляй, синочку!
– Цього застрелю, бо цей уже старий.
І хлопець убив зайця. Але коли хотів його взяти, земля раптом відкрилася, і хлопчина пропав під землею. Батько, гірко плачучи, вернувся додому.
– Чому плачеш?– запитує жінка.
– Як мені не плакати, коли нашого сина вже немає,– і чоловік розповів, що сталося.
А хлопця забрав чорт. Сказав йому так:
– Тебе продав мені твій няньо. Тепер ти вже великий і будеш у мене три роки служити. Якщо добре послужиш, то буде тобі добре.
Увечері привів чорт слугу до одної гори, дав йому лопату і сказав:
– Цю гору до днини маєш розкопати. Якщо не розкопаєш, то завтра станеш на голову коротший!
Тільки почав хлопець ту гору копати, як лопата вже й переломилася. Заплакав – думає собі: «Завтра я загину».
А в чорта була дівчина, яку він теж купив. Ця дівчина знала все, що й чорт. Підійшла вона вночі до хлопця і питає:
– Чому ти плачеш?
– Як мені не плакати,– відповідає хлопець,– коли чорт сказав мені до завтра гору розкопати, а я тільки раз копнув лопатою, як вона поламалася.
Дівчина каже:
– Не журися, лягай та спи.
Він ліг і міцно заснув, бо був змучений. А дівчина свиснула, і збіглося багато чортів.
– Чого потребуєш, принцесо?
– Хочу, щоб до днини ця гора була розкопана.
Чорти взялися за роботу й розкопали гору.
Ранком старий чорт подивився: гора красно розкопана.
– Ну, добре ти в мене один рік прослужив,– сказав хлопцеві.
Привів його додому й закрив у кімнаті. Потім послав дівчину, щоб йому відлічила двадцять п’ять палиць. Вона так і зробила.
Другого дня чортисько повів слугу на поле і каже:
– Тут маєш пшеницю і сій. Та аби до днини виросла. Зіжнеш і приготуєш чисте зерно,– й лишив йому дерев’яний серп.
Хлопець іще не орав, не сіяв – тільки взяв у руки серп, як він поламався. Слуга заплакав. А о дванадцятій годині знову приходить дівчина:
– Чому ти плачеш?
– Як мені не плакати, коли чорт велів це поле засіяти пшеницею, і уже до днини пшениця має вирости, її треба зібрати, вимолотити й чисте зерно приготувати.
– Не журися, лягай собі й спи.
Хлопець заснув, а дівчина свиснула, і збіглося багато чортів.
– Чого потребуєш, молода принцесо?
– Хочу, щоб це поле було зоране й засіяне пшеницею, до днини пшениця має вирости, дозріти, її треба зібрати й чисте зерно приготувати.
Чорти взялися за роботу, і до дня зерно було в міхах. Ранком чортисько подивився – все готово! Каже:
– Ну, добре ти служив і другий рік. Залишився ще один.
Прийшли додому, і чорт знову закрив слугу в кімнаті й послав дівчину, щоб йому палиць надавала. А дівчина хлопцеві шепнула:
– Я вже тебе не буду бити, буду вдаряти по перинах, а ти дуже кричи.
Вона почала бити по перинах, а він почав кричати. Коли дівчина вийшла, чортисько їй сказав:
– От бачиш, учора ти била його слабше, бо так не кричав. Тепер я вже знаю, чому він мав до роботи силу.
Третього вечора чортисько повів хлопця до моря і дав йому наказ:
– На цьому морі зробиш млин на дванадцять жорен. У млині повинно працювати дванадцять млинарів, і до днини щоб оця пшениця була змолота. Коли ти й це зробиш, буду тебе женити. Є в мене три дівчини – візьмеш, котру захочеш!
Хлопець сів на березі й думає собі: «Аж тепер я загинув».
Чекає він на дівчину, а дівчини нема, і почав дуже плакати.
Тільки десь над ранок приходить дівчина і каже:
– Два рази я тобі помогла, а зараз не можу.
Почув те хлопець й аж помирає на ногах:
– Та чому не можеш?
– Я би допомогла тобі, але як і це зробиш, старий тебе оженить. А мене ти не візьмеш, бо чортові дочки дуже красні. Я страшна.
– Ні, я візьму тебе!
– Присягнися.
Хлопець заприсягся – і дівчина сказала:
– Гаразд, лягай собі та спи.
Він ліг і заснув. А дівчина свиснула раз і другий раз. Збіглися чорти з усіх боків. Свиснула і третій раз. Прибігло ще більше.
– Чи всі ви тут? – питає їх дівчина.
– Усі, лиш одного кривого нема. Чого потребує молода принцеса?
– Хочу, щоб ви зробили млин на морі – без ніг, покритий сріблом, і щоб там було дванадцять жорен і дванадцять млинарів, і щоб до ранку вся пшениця була помолота.
– Все можемо зробити, тільки сріблом нікому покрити, бо немає серед нас на це діло майстра,– відказують чорти.
Але в цю хвилину пришкандибав уже й кривий. Дівчина питає:
– Чи ти вмієш сріблом покривати?
– Я до цього майстер,– похвалився чорт,– бо мені, кривому, лише по дахах лазити
Чорти взялися за роботу, і до ранку все було готово. Прийшов старий чортисько і сказав слузі:
– Ну, добре ти вислужив мені й третій рік, а тепер ходи – вибирай собі дівчину.
Зайшов хлопець до кімнати, де за столом сиділи дівчата. Чортові дочки були гарні, а серед них сиділа обірвана, брудна, бідна. Але хлопець подумав і каже:
– Я хочу оту, що сидить посередині.
Чортисько відраджує:
– Ти дурний, береш таку страшну? Візьми собі красну дівчину…
– Ні, тільки цю хочу!
– Що ж, мушу дати, яку хочеш, бо служив ти добре.
Завів чортисько дівчину і хлопця до іншої кімнати і каже:
– Ви будете мені за прислугу, тому даю вам малу кімнатку.
Живуть-поживають, а якось дівчина говорить:
– І ти, і я куплені нечесно. Нам обом потрібно вернутися додому.
– Та як звідси вийдемо, коли ми десь глибоко під землею?
– Не журися – вийдемо.
Дівчина взяла віника і приговорює до нього:
– Віничку, як буде старий чорт мене кликати вогонь розкладати, то гукни: «Не маю часу, бо хату підмітаю!»
Взяла кочергу й просить:
– Кочерго, як буде старий чорт удруге кликати вогонь розкладати, скажи: «Не маю часу, бо жар підгрібаю!»
Потім взяла лопату:
– Лопаточко, як буде старий чорт звати мене втретє, гукни: «Не маю часу, бо хліб у піч саджаю!»
Сама швидко розпростерла хустину-ширінку. Стали вони обоє на неї, міцно обнялися – і та хустина разом з ними піднялася вгору. І вони полетіли.
Уранці кличе старий чорт:
– Кухарко, ходи розпалюй вогонь!
– Не маю часу, бо хату підмітаю,– почулося у відповідь.
Чортисько знову кличе:
– Ходи розпалити вогонь]
– Не маю часу, бо жар підгрібаю.
Чорт третій раз кличе:
– Ходи розпалити вогонь!
– Не маю часу, бо хліб у піч саджаю.
Позвав учетверте. Не чути нікого. Заглянув чорт, а дівчини з хлопцем немає у кімнатці. Глянув угору й бачить, що вони вже високо летять. Стара чортиця закричала:
– Бери шаблю й зарубай обох!
Чортисько схопив шаблю і полетів за ними. Бачить дівчина – старий чорт недалеко, і каже до хлопця:
– Я зроблюся кущиком, а ти в цьому кущику будеш квіткою.
Чорт підлетів до кущика, але нікого не побачив – так і повернувся.
Питає чортиця:
– Ну, зарубав ти їх?
– Ні, зникли з очей. Бачив тільки кущик і квіточку в ньому.
– Це були вони, треба було їх зарубати! Лети знову за ними і що побачиш – то рубай.
Чортисько полетів. Як був близько, дівчина каже хлопцеві:
– Я зроблюся монастирем, а ти будеш у ньому монахом. Коли тебе чорт запитає, чи не видів десь легіня з дівчиною, то скажи: «Я вже сто років тут ґаздую, але не видів ніякого легіня з дівчиною». Й нічого з монастиря йому не давай, бо візьме від тебе очі, або руки, або ноги.
Підбіг старий чортисько до монастиря й питає монаха:
– Чи ти не видів, щоб сюди проходили легінь з дівчиною?
– Я вже сто років тут ґаздую, а таких не видів.
– Тоді візьму бодай трохи пороху з твого монастиря.
– Ні, не можна, бо тут божі молитви сльозами проливаються,– відказав монах.
Повернувся старий чорт додому, а хлопець і дівчина полетіли далі.
Питає чортиця:
– Ну, зарубав ти їх?
– Не зарубав, бо крім старого монастиря і монаха нікого не бачив. Я запитав монаха, чи бачив він легіня і дівчину, а він відповів: «Я вже сто років ґаздую тут, а таких не бачив».
– Треба було рубати! Монастир – то вона, а Монах – він. Або ж було взяти бодай пороху!
– Я хотів узяти, але монах не дозволив.
Чортиця зі злості аж підскочила. Швидко схопила шаблю і летить сама наздоганяти втікачів.
Бачить дівчина – летить сама чортиця. Почала казати:
– Я зроблюся морем, а ти – качуром. Вона буде з берега тебе кликати: «Тай, тай, тай!» – але ти на неї не дивися, бо візьме від тебе очі.
Стала дівчина морем, а хлопець качуром.
Чортиця заманює качура до берега, він собі пливе. Потім щось його вкусило, він повернув голову, щоб почухатись, і ненароком глянув на чортицю. Взяла вона від нього очі й загорнула собі до хустини.
Побачила дівчина, що хлопець без очей, і сказала, щоб стояв на місці, а сама непомітно пішла за чортицею. Вчинила таку спеку, що чортиці дуже захотілось пити, а потім зробила свіженьку криницю. Почала чортиця пити воду, а тим часом дівчина вийняла з її хустинки очі й поклала туди два камінці.
Повернулася дівчина до хлопця, віддала йому очі, й полетіли далі.
Прилетіла чортиця додому, а чорт її питає:
– Ну як, чи ти їх порубала?
Хоч не порубала, зате взяла очі.
Заглянула в хустинку – замість очей два камінці.
– До чого я мудра – вона ще мудріша!
Подивилася угору, а їх уже ие видно.
– Уже за ними не полечу, бо вийшли на той світ.
А дівчина і хлопець вилетіли на землю й сіли відпочивати. Питається дівчина:
– А чи пам’ятаєш, з якого ти села? Старий чорт купив тебе пізніше, то ти повинен пам’ятати.
Простелила хустину-ширінку, й почали летіти понад села.
– Ось моє село! – каже хлопець.
– Зараз я з тобою поїхати не можу. Я буду тут у місті служити. А ти дивись, як прийдеш додому, то не дай себе поцілувати, бо одразу за мене забудеш.
Хлопець прийшов додому. Мати з радості кинулася його цілувати, але він не дав:
– Мамо, няньку, мене не цілуйте, бо я прийшов з нечистого світу.
Батько і мати послухались. Але була в нього тітка-відьма. Як не просив її, не благав, вона все-таки зловчилася і поцілувала його у плече. Та й хлопець одразу дівчину забув.
Відьма приготувала йому такий напій, щоб заснув міцним сном. Чекає його дівчина, а він не приходить. Зібралася і пішла до хлопця. Її ніхто не бачив, бо вона вчинилася невидимкою. Зайшла до хати, лягла біля хлопця і плаче. Приговорює йому, як вони жили разом, а він уже за неї забув. Плакала та плакала – аж йому сльозами сорочку змочила.
А хлопець прокинувся і дивується:
– Мамко, так душно в хаті, що я весь упрів, вже геть мокра на мені сорочка.
А відьма приготувала і другого вечора напою. Тепер дала пити хлопцевим батькам, аби й вони твердим сном заснули. Прийшла вночі дівчина і знову стала плакати. Бідкалася:
– Видати, даремно я з тобою так намучилася. Ти мене не послухав і от уже забув.
Хлопець уранці встає – сорочка знову мокра. Він дивується:
– Не розумію, що це – вже другу ніч я мокрий.
Третього вечора відьма так само зробила їм напій.
А був у них хлопчисько, слуга – його взяли до себе, коли син пропав. Він умів дуже красно писати. Думає собі: «Ну, я подивлюся, чого то хлопець пріє». Він запалив собі вночі лампу, положив на стіл папір і олівець. А дівка-невидимка лягла в постіль і почала плакати:
– Я вже третю нічку коло тебе плачу, а ти мене не чуєш.
І плакала кривавими сльозами. А хлопчисько записав усе, що вона говорила.
Встає вранці легінь – сорочка на ньому вся закривавлена. Дивується ще більше.
– Мамо, що воно таке, що сорочка від крові? Ні з носа, ні з рота мені кров не текла!
А слуга думає собі: «Якби я знав, що ти чесний хлопець, то розповів би тобі все». І каже уголос:
– Наші коні давно не були в упряжці, треба їх прогнати, бо вже застоялися.
– Можна,– каже хлопець. – Шкода коней – нехай пробіжаться.
Запрягли їх у легеньку бричку. Легінь сів позаду, а слуга – попереду. Коні побігли понад ярок і перекинули бричку. Слуга плаче:
– Що я наробив? Я вбив чоловіка!
Та легінь виліз із-під брички й каже:
– Не плач, неборе, ти не винен. Коні застоялися… Тоді слуга дав легіневі перечитати записане вночі. Той згадав про дівчину й гукнув:
– Ану, вези мене до пана, де моя мила служить!
І слуга повіз його до пана.
Хлопець і дівчина повінчалися та так собі й живуть до нинішнього дня.