Десь-не-десь у тридесятому царстві, в іншій державі жив цар з царицею чи князь з княгинею, і було в них два сини. От князь і каже своїм синам:
– Ходімо зі мною до моря, послухаємо, як морські люди пісні співатимуть.
От вони і пішли. Ідуть гаєм. Князь і захотів вивідать у своїх синів: котрий з них на відшибі буде, а котрий на його царстві хазяйнуватиме. Ідуть гаєм, коли ж стоять три дуби, князь глянув та й питає старшого сина:
– Сину мій любий, що б із цих трьох дубів могло бути?
– А що ж,– каже,– батечку? Була б із них добра комора, а якби попилять, то гарні дошки були б.
– Ну,– каже,– синку, ти будеш хороший хазяїн.
Тоді питає й меншого:
– Ну, а ти, синку, що б із цих дубів зробив?
Він і каже:
– Батьку мій любий! Коли б мені була воля та сила, я б третього дуба зрубав та переложив на ті два, та скільки є князів і панів, я б їх усіх вивішав.
Князь почухав голову і замовк.
От прийшли до моря, стали усі глядіть, як риба грає, а князь узяв та меншого сина й пхнув у море.
– Пропадай же,– каже,– лучче сам, ледащо!
Тільки-но батько сина у море пхнув, його кит-риба зараз і вхопила. Він у ній ходить. Давай та риба хватати вози з волами і кіньми. Ходить він у рибі, перешукує, що є у возах, тим і харчується, та якось і знайшов в одному возі люльку, тютюн і кресало[1]. Узяв у люльку тютюну наклав, викресав вогню і давай курити. Одну люльку викурив, наклав другу – викурив, наклав і третю – викурив. От та риба від диму і впилась, припливла до берега і заснула. А на березі ходили мисливці. Ходили мисливці, а один побачив та й каже:
– Отже, братці, по гаях скільки ходили, та нічого не знайшли. Чи ви бачите, он яка риба коло берега лежить? Давайте її стрілять!
От стріляли її, стріляли, потім познаходили сокири й давай її рубати. Рубали-рубали, коли ж чують кричить у ній усередині:
– Ей, братці! Рубайте рибу, та не зарубайте християнської крові.
Вони з ляку ж кинуться! – і повтікали. От він у дірку виліз, що мисливці прорубали, вийшов на берег та й сидить. Сидить собі голий – бо на ньому що було убрання, погнило уже, може, він цілий рік був у рибі – і думає собі: «Як мені тепер у світі жити?»
А той старший брат зробився вже сам великим паном. Батько помер, так він і зоставсь хазяїном на всій державі.
…І поміж нашим братом, як умре хто, збираються люди й судяться: так і поміж князями. Позбирались судді, сенатори, присудили йому женитися, тому молодому князеві, і іде він шукати собі дружби, а за ним – великий поїзд. Їде, коли ж сидить голий чоловік. От і посилає він слугу:
– Піди спитай, що то за чоловік?
Той приходить:
– Здоров!
– Здрастуй!
– Що,– каже,– ти таке?
– Я,– каже,– Іван Голик. А ви хто такі будете?
– Ми з такої й такої землі, їдемо шукати своєму князеві дружби.
– Піди ж ти своєму князеві скажи, що їде він свататися, та без мене не посватається.
Той вернувся до князя – так і так. Князь приказав зараз слугам відімкнути чемодани, вийняти йому сорочку, штани. Той у воду вскочив, обполоскавсь, убравсь. Привели його до князя; він і рече князеві:
– Уже ж коли мене взяли з собою, так усі мене й слухайте. Ото як будете слухати, то будемо на Русі, а не будете – пропадемо всі.
Князь погодився і звелів усім його слухати.
Їдуть собі, коли це – мишаче військо. Князь хотів так по мишах і йти, а Іван Голик:
– Ні,– каже,– підождіть, дайте мишам дорогу, щоб не зайняли жодної миші й шерстиною.
Тут усі набік і звернули. Задня миша обернулась та й каже:
– Ну, спасибі тобі, Іване Голику, не дав ти моєму війську пропасти, не дам я й твоєму!
Їдуть дальше, коли це – летить комар із своїм військом, що не можна й очима глянути. Надлітає комарський дивізійний генерал:
– Ей, Іване Голику, дай моєму війську крові напитися!
Як даси, то ми тобі у великій пригоді станемо; а не даси, так не будеш на Русі.
Він зараз сорочку з себе спустив і велів себе зв’язати, щоб не вбити ні одного комара. Комарі нассались і полетіли.
Їдуть понад берегом, коли чоловік піймав дві щуки в морі, Іван Голик і каже князеві:
– Купимо оті дві щуки в чоловіка та пустимо у море назад.
– Нащо?
– Не питай нащо, а купимо.
Купили ті щуки і назад у море пустили. Вони обернулись і кажуть:
– Спасибі тобі, Іване Голику, що не дав нам пропасти. Ми тобі у великій пригоді станемо.
І не так-то хутко діється, як швидко в казці кажеться. їдуть вони там, може, тиждень чи що: приїжджають на іншу землю, в тридесяте царство, в іншу державу. А в тому царстві царював змій. Будинки видно великі, а двір кругом обставлений залізними палями, і на кожній палі усе понастромлювані різного війська голови, а коло самих воріт на дванадцяти палях нема голів. Стали вони доходити, стала князева туга до серця приступати і рече князь:
– А на цих палях, Іване Голику, чи не стриміти нашим головам?
– Побачимо!
Приїхали туди, коли ж змій зустрів їх, наче й добрий; прийняв за гостей; звелів увесь поїзд нагодувати, а князя із собою повів у будинок.
Ну, там собі п’ють-гуляють, хороші мислі ‘мають.
А в того змія дванадцять дочок, як одна. І вивів їх змій до князя і розказав, котора старша, а котра підстарша, і до послідньої. Так найменша більше всіх князеві під норов підійшла. Гуляли вони до вечора. Увечері давай прощатися, йти спать. От змій князеві й каже:
– Ну, котра дочка найкраща?
Князь і каже:
– Найменша мені найкраща, найменшу буду сватать.
Змій каже:
– Добре, тільки я дочки не віддам, поки не зробиш усього того, що я тобі буду приказувать. Поробиш усе, так віддам за тебе дочку, а не поробиш, так загубиш свою голову, і поїзд твій тут увесь поляже.
І приказує йому:
– У мене є на току триста скирт усякого хліба. Щоб він до світу був увесь перемолочений і щоб було так: солома до соломи, полова до полови, зерно до зерна.
От князь іде до свого поїзда ночувати та й плаче.
А Іван Голик побачив, що він плаче, та й питає:
– Чого ти, князю, плачеш?
– Як же мені не плакати? От те і те загадав мені змій.
– Не плач,– каже,– князю, лягай спати, до світу все буде зроблено.
Як вийде Іван Голик надвір, як свисне на мишей!
Де ті миші понабирались і кажуть:
– Нащо ти нас, Іване Голику, кличеш?
– Як мені не кликати вас? Загадав змій, щоб усі скирти, що в нього на току, до світу перемолотити і щоб солома до соломи, полова до полови, зерно до зерна було.
Як запищать ті миші, як шатнулись на тік! Зібралось їх стільки, що й ступить ніде. Як узялись робити – іще й на світ не поблагословилось, а вони вже й скінчили. Пішли Івана Голика збудили. Той прийшов – скирти як стояли, так і стоять: полова осібно лежить, а зерно теж осібно. Іван Голик і просить їх, щоб подивились, чи нема іще в якому колоску зерна. Вони ж метнулись, так жодної миші і не побачили у соломі! Повилазили й кажуть:
– Ні, нема ніде, не бійсь, ніхто не знайде ні зернини. Ну, тепер же ми тобі, Іване Голику, відслужили. Прощай!
Він став і стереже, щоб іще хто шкоди не наробив. Коли це князь іде шукати його. Найшов; дивується, що так ізроблено усе, як змій казав; дякує Іванові Голикові і йде до змія. І приходить удвох із змієм. І дивується сам змій. І покликав дочок, щоб пошукати у соломі зерна, чи не відірваний де колосок. От дочки шукали-шукали – нема. І рече змій:
– Ну, добре, ходім; до вечора будемо пить і гулять, а увечері знов роботу загадаю на завтра.
От догуляли до вечора; він і загадує:
– Сьогодні вранці найменша дочка моя в морі купалась і впустила перстень у воду; шукала-шукала – не знайшла. Як найдеш завтра та принесеш, поки сідать обідати, так будеш живий, а не знайдеш, так тут вам і кінець.
Князь іде до своїх та й плаче. Іван Голик побачив його та й питає:
– А чого, князю, плачеш?
– От така й така,– каже,– напасть.
Іван Голик і говорить:
– Бреше змій: він сам у дочки перстень узяв і сьогодні рано понад морем літав і перстень укинув. Лягай спать. Я завтра піду до моря, чи не дістану.
Назавтра вранці приходить Іван Голик до моря, як крикне богатирським голосом, молодецьким посвистом, так усе море й забушувало. Ті дві щуки припливли до берега і кажуть:
– Нащо ти нас, Іване Голику, кличеш?
– Як мені вас не кликати? Змій сьогодні рано понад морем літав і вкинув перстень. Шукайте всюди. Як знайдете, так буду я живий, а не знайдете, змій згубить мене зі світу.
Вони й попливли; і де вже не виплавали по морю, де вже не шукали – нема! Попливли до своєї матері й кажуть, що от таке і таке горе. Мати й каже їм:
– Перстень той у мене. Жаль мені його, а вас іще жалкіше.
Та й викинула із себе перстень. Щуки припливли до Івана
Голика й кажуть:
– От же тобі й наша відслуга. Насилу знайшли.
Іван Голик тим двом щукам подякував і пішов. Приходить, аж князь ізнов плаче, бо змій аж двічі присилав за ним, а персня нема. Як побачив Івана Голика, так і підскочив:
– А що, перстень є?
– Є,– каже.– От же змій і сам іде.
– Нехай тепер іде!
Змій на поріг, а князь і собі, і вдарились лобами. Змій сердитий.
– А що, перстень є?
– Ось він! Тільки не віддам тобі, а віддам тому, в кого ти взяв.
Змій осміхнувсь і каже:
– Добре! Ходім же обідати, бо в мене є гості і давно тебе дожидаємось.
Пішли. Князь уходить у будинок, коли зміїв сидить одинадцять. Він давай із ними здоровкатися. Тоді підійшов до дочок, вийняв перстень і каже:
– Котрої перстень?
Найменша покрасніла і каже:
– Мій.
– Коли твій, так візьми, бо я все море вибродив, його шукаючи.
Всі засміялись, а найменша подякувала.
І пішли всі обідати. За обідом, при гостях, змій і каже:
– У мене є лук у сто пудів. Як вистрілиш при всіх оцих гостях, так віддам дочку.
Пообідавши, пішли усі віддихать, а князь скоріше до Івана Голика й говорить йому:
– От тепер пропали: така й така річ!
– Дурниця! – каже Іван Голик.– Як принесуть той лук, так ти подивись на нього і скажи змієві, що «я цим луком не хочу соромиться і що в мене всякий слуга із нього вистрілить», та звели мене покликати. Я вистрілю так, що вже більш нікому не загадають.
Князь, поговоривши з ним, пішов до змія. У будинку із дочками й гуляє. Коли це – не скоро – змій виходить із гостями, і за ним несуть лук і стрілу у сто пудів. Князь як глянув і злякався. Винесли лук надвір, і всі повиходили. Князь кругом лука обійшов і каже:
– Я цим луком не хочу й соромиться, а позову кого-небудь із своїх слуг, то кожний з нього вистрілить.
Тут змії один на одного зглянулись і кажуть:
– Ану, ну, нехай попробує.
Князь і закричав:
– Пошліть мені Івана Голика!
Той приходить. Князь і каже:
– Візьми оцей лук і вистріли.
Іван Голик лук підняв, стрілу заложив; як вистрілить, так шматок на двадцять пудів і відломивсь від лука. Князь тоді, стоячи, й каже:
– От бачите? Якби оце я вистрілив, так ви б мене й осоромили.
Іван Голик тоді пішов до своїх, застромивши шматок лука за голянищу, а князь із зміївнами – у будинок. Змії ж зостались надворі і все радились, що б йому ще загадать зробити. Порадившись, пішли у будинок. Змій, увійшовши, щось шепнув найменшій дочці на вухо. Вона пішла, а він за нею. Там довго говорили, потім виходять, змій і каже:
– Сьогодні вже нерано: нехай завтра. У мене є кінь за дванадцятьма дверима, то як попоїздиш на ньому, так віддам дочку.
От погуляли до вечора, порозходились спати; князь приходить і розказує Голикові. Той, вислухавши, й каже князеві:
– А ти думаєш, нащо я взяв той шматок лука? Я вже знав, що це буде. Як же підведуть тобі коня, то ти подивись на нього та й скажи: «Не хочу я на цьому коню їздити, щоб не осоромитися так, як луком, а нехай поїде мій слуга!» А то не кінь буде, а його найменша дочка. Ти на неї й не сядеш, а я її добре провчу.
От устали вранці. Приходить князь у будинок, поздоровкався зо всіма, дивиться – одинадцятеро дочок, а дванадцятої нема. Змій устав і говорить:
– Ну, князю, ходім надвір, бо скоро виведуть коня; будемо дивиться, як вестимуть.
Повиходили всі, дивляться – аж ведуть коня двоє зміїв, і то з великою силою держать, так їх обох на голові й носить. Привели до рундука[2]; князь обійшов кругом, подивився та й каже:
– Що ж ви говорили, що коня приведете? А тепер привели кобилицю. На цій кобилиці я їздить не хочу, щоб не осоромитися так, як учора, а позву свого слугу, нехай поїде.
Змій каже:
– Добре! Нехай поїде.
Князь позвав Івана Голика й приказує йому:
– Сідай на цю кобилицю та й прогуляйся.
Іван Голик як сів, змії кобилицю й пустили. Як понесла ж вона його, то аж під хмару; а звідти спустилась і вдарилась об землю так, що аж земля застогнала. А Іван Голик тоді як вийме з-за халяви двадцятипудовий кусок лука і давай її чистити. Вона схопилась і понесла його всюди, а він її все б’є проміж уші! От носила його, носила, далі бачить, що нічого не зробить, давай проситися:
– Іване Голику, не бий мене, загадуй мені, що хочеш, усе для тебе зроблю.
– Мені,– каже,– нічого робити не треба, а тільки як приїду я до князя, то щоб ти коло нього впала й ноги простягла.
Вона думала-думала:
– Ну, нічого,– каже,– з тобою робити.
І понесла його понад деревом, коло князя спустилась, на землю впала і ноги відкидала. Князь і говорить:
– Бачите, який сором! А ви хотіли, щоб я на цій кобилиці їхав.
Змієві стидно стало перед ним, та робити було нічого. Походили по саду й пішли обідати. Коли й найменша дочка їх зустріла, давай здоровкатися. Князь дивиться на неї, так-то хороша була, а тепер іще лучча стала. Посідали обідати, змій і каже:
– Ну, князю, вже після обіду виведу я своїх дочок надвір. Як пізнаєш, де найменша, так тоді й весілля будемо гулять.
Після обіду змій повів своїх дочок одягати, а князь пішов до Івана Голика на пораду, що йому робити.
– А от що,–каже.
Зараз засвистав – комар і прилетів. Він йому розказав усю пригоду. Комар і каже:
– Ти нам став у пригоді, і я тобі стану. Як виведе змій дочок надвір, то нехай князь дивиться – я буду літати над головою найменшої. Нехай обійде їх кругом один раз – я буду літати, і другий раз обійде – я літатиму, а третій раз як буде обходити, то я сяду в неї на носі, і вона не видержить, махне правою рукою.
Це сказавши, комар полетів у будинок. Коли присилає змій за князем. Князь приходить, коли там стоять усі дванадцять дочок, і всі однакові, як лицем, як косами, і на них однакові плаття. Він на них дививсь-дививсь – ніяк не пізнає… От він перший раз обійшов – не побачив комара; другий раз почав обходить, коли це – літає над головою. Він уже очей не спускає з того комара. Як почав третій раз обходить, той комар на носі в неї сів. Вона рукою – мах! А князь – за неї: «Оце моя»,– і привів її до змія. Змій – нікуди дітися:
– Коли пізнав,– каже,– свою молоду, так сьогодні зачнемо й весілля гулять.
Почалось весілля. Повінчали їх увечері. Тут гуляли, із пушок стріляли і чого не робили! Уже от скоро спать вести. Тоді Іван Голик відізвав князя та й каже:
– Ну, князю, гляди ж, щоб завтра нам і додому їхати. Та ще слухай, прошу я тебе, не діймай,– каже,– жінці віри до семи років; хоч як вона буде до тебе леститися, а ти їй усієї правди не кажи, а як розкажеш, то й сам пропадеш, і я пропаду з тобою.
Той каже:
– Добре, не буду діймати жінці віри.
От на другий день поодягалися молоді й повиходили до зміїв. Тут князь давай просити батька, щоб їхати додому. Змій і каже:
– Як можна так скоро їхати!
– Як собі хочете, а я поїду сьогодні.
От, пообідавши, взяли молоду, сіли й поїхали. Ну, приїхали в своє царство. Тоді вже князь дякував Іванові Голикові і настановив його першим своїм радником. Як Іван Голик скаже, так і по всьому царству й діється. А цар сидить собі й гадки не має ні про що.
От живе молодий князь із своєю жінкою рік і другий. На третій рік прижили вони собі сина. Молодий князь утішається. От один раз узяв сина на руки та й каже:
– Що є лучче на світі, як мені оце дитя?
А княгиня, бачивши, що князь так розніжився, давай його цілувати та розпитувати, згадавши, як він сватався, як він усі її батька накази виконував. Князь і каже:
– Виповняв би я й досі твого батька накази на залізній палі, якби не Іван Голик. Це він усе робив, а не я.
Тут вона не показала виду, що розсердилась, і зараз кудись вийшла.
А Іван Голик сидить собі дома ні про що й не дбає, коли й летить до нього княгиня. Зараз вийняла з-під поли рушник з золотими кінцями, та як махне тим зміївським рушником, так його надвоє і розрубала: ноги остались тут, а туловище з головою знесло дах в будинку і впало за сім верст від будинку.
Тоді, упавши, й каже:
– Ах ти, проклятий син! Не надіявсь я, щоб ти признався! А ще просив, щоб не діймав жінці віри до семи років! Ну, тепер пропав я, пропав і ти!
Підняв голову і сидить у лісі. Коли це – дивиться: жене безрукий чоловік зайця. От-от тільки що не нажене. І жене якраз на Івана Голика. Той заєць добігає – Іван Голик і вхопив. От і завелись битися. Той каже: «Мій заєць!» А той каже: «Мій!» Бились-бились, так ні той тому, ні той тому нічого не зробить. Безрукий і каже:
– Годі нам битися, а вивернемо дуба, і хто дальше кине, того буде заєць.
Безногий погодився.
От безрукий підкотив безногого до дуба. Той вивернув і дав безрукому. Безрукий ліг та як кинув ногами, так за три версти дуб упав. А безногий як кинув, так за сім верст упав. Тоді безрукий і каже:
– Бери зайця і будь мені старшим братом.
От побратались і зробили візок, причепили мотузки. Як куди треба, то безрукий запряжеться та безногого й возить. От раз поїхали у якийсь город, де цар живе, до церкви, і поставив безрукий коло старців безногого на візку. Стоять і дожидають. Коли царівна їде. Доїжджає до них і каже:
– Подайте оцим калікам оці гроші.
Фрейліна хотіла подати, а безногий і каже:
– Якби-то, ваше добродійство, ви нам своїми руками милостиню подали.
От вона взяла у фрейліни гроші й дає безногому. А він її й питає:
– Скажіть мені, чого ви, не у гнів сказано, на виду такі жовті?
Вона каже:
– Так мені бог дав! – та й зітхнула.
– Ні, я знаю, чого ви такі жовті. Я,– каже,– міг би зробити, щоб ви були такі, як вам бог дав.
Коли на цю розмову над’їжджає цар. От того безногого і безрукого із візком – у будинок: «Роби, що знаєш!»
А він каже:
– Що ж, царю! Нехай царівна признається по правді, чого вона така погана стала.
Тоді батько до дочки. Вона й призналась:
– Так і так,– каже,– до мене літає змій і з мене кров тягне.
Побратими й питають:
– А коли він літає?
– Саме перед світом, як усі сторожі поснуть, так він до мене через комин і влетить. А як хто ввійде, та не встигне вилетіть, то під подушками й лежить.
– Постій же,– каже безногий,– ми в сінечках[3] притаїмось, а ти, царівно, кахикни, як він прилетить.
От притаїлись вони в сінечках. Коли ж тільки-но сторож перестав стукать у стукачку, щось наче іскрами під стріхою засвітило. Царівна тоді: кахи! Вони до неї, а зміюка й заховавсь під подушки. От царівна схопилась із постелі, а безрукий ліг на землі та безногого й кинув ногами на подушки. Безногий як піймав у руки того змія, давай удвох душить. Той змій і проситься:
– Пустіть мене! Не буду ніколи літати і десятому закажу.
Безногий і каже:
– Ні, понеси нас туди, де є цілюща вода, щоб у мене були ноги, а в брата руки.
Змій і каже:
– Беріться за мене, понесу, тільки не мучте мене.
От і вхопились за нього безрукий ногами, а безногий руками. Той змій як полетів із ними, прилітає до криниці й каже:
– Оце цілюща вода!
Безрукий так і хотів туди вскочить, а безногий кричить на нього:
– Постій, брате! Ось подерж ногами змія, а я встромлю в криницю суху паличку, тоді побачимо, чи цілюща це вода.
Устромив, так поки було в воді, поки й відгоріло. Як узялись же тоді за того змія! Били його, били! Він і давай проситися: «Не бийте, тут є недалеко й цілюща вода». Повів до другої криниці. Вони там устромили суху паличку, так зараз і розпукуваться стала. Тоді безрукий ускочив і вискочив звідти з руками. І безногий ускочив і вискочив з ногами. Тоді змія пустили й звеліли, щоб більше не літав до царівни, а самі подякували один одному за те, що дружно жили, і розпрощались.
Іван Голик пішов ізнов до свого брата, до князя: що з ним зробила княгиня? Приходить під те царство, коли бачить – недалеко від дороги пасе свинар свині; свині пасе, а сам сидить на могилі. Він і подумав: «А піду того свинаря розпитаю, як тут у них діється?»
Приходить до свинаря, дивиться йому в вічі й пізнає свого брата. А той дивиться і пізнав Івана Голика. Довго дивились один одному в вічі, ні той, ні другий нічого не кажуть. Іван Голик опам’ятався та й каже:
– Це ти, князю, свині пасеш!.. І стоїш того… А я ж тобі казав, що не діймай жінці віри до семи років!
Князь упав йому в ноги та й каже:
– Іване Голику! Прости мене і помилуй!
От Іван Голик підняв його та й каже:
– Добре, що ти ще живий на світі остався. Тепер ще поцарствує трохи.
Князь став питати в Івана Голика, як він добув собі ноги. От Іван Голик тоді вже й признавсь йому, що він його менший брат, і розказав йому все своє життя. Ну, обнялись, поцілувались. Князь тоді й каже:
– Пора ж, брате, свині гнати додому, бо княгиня скоро чай питиме.
Іван Голик і мовить:
– Так поженім же вдвох.
А князь говорить:
– Тут, брате, біда! От та проклята свиня, що перед веде, як тільки дійде до воріт, на воротях стане, як укопана, і поки тричі… не поцілуєш, то не піде з місця. А княгиня із зміями чай на рундуці п’є, на це дивиться і сміється.
Іван Голик і каже:
– Так тобі й треба! Ну, вже ж сьогодні цілуй, а завтра не будеш.
Пригнали свині до воріт. Іван Голик дивиться, аж так: п’є княгиня чай, а з нею сидить шість зміїв. Та проклята свиня на воротях стала, ноги розставила і не йде в двір. А княгиня дивиться та й мовить:
– Он уже мій дурень свині пригнав і буде свиней цілувати.
Той бідний тричі поцілував… тоді свиня й пішла в двір, рохкаючи. А княгиня каже:
– Ось подивіться, іще десь і підпасича собі взяв.
От князь з Іваном Голиком свині у хлів загнали. Тоді Іван Голик і говорить:
– Візьми ж, брате, у ключника конопель двадцять пудів і смоли двадцять пудів та й принесеш до мене в сад.
А князь відмовляє:
– Так не донесу.
А Іван Голик:
– Та йди проси, може, ще й не дасть.
От князь пішов до ключника, став просити. Той довго на нього дививсь, а далі й каже:
– Та робити нічого з вами, треба дати.
Відімкнув він амбар. Іван Голик відважив двадцять пудів конопель і двадцять пудів смоли, в одну руку взяв коноплі, а в другу смолу, і пішли.
Як узяв Іван Голик плести пугу[4]: один пуд виплете конопель, а пудом смоли усмолить, і виплів до півночі у сорок пудів пугу. А князь давно вже спить на соломі коло хліва.
Уранці рано повставали, і давай йому Іван Голик казать:
– Ну, до сьогоднішнього дня був ти свинарем, а сьогодні ти будеш ізнов князем. А ходімо поженемо свині в поле.
Князь:
– Ні, ще, мабуть, княгиня не вийшла; а мені гнати тоді, як вийде на рундук та сяде із зміями чай пить, щоб вона,– каже,– бачила, як я буду свиню… цілувать.
Іван Голик і мовить:
– Уже ж як будемо гнать, то ти не цілуй, а поцілую я.
А князь йому:
– Добре!
От прийшла пора гнати. Княгиня вийшла, чай п’є. Вони повиганяли із хліва свиней і женуть удвох. Тільки що догнали до воріт – свиня на воротях стала і стоїть. Княгиня із зміями дивиться, а Іван Голик як розпустить пугу, як ударить ту свиню, так і кістки розсипались. Ті змії тоді – куди хто втрапив. А вона, клята, й не злякалась та його за чуба. Так він тоді її за коси, та як узяв стьобать, та доти, поки вона не здужала й по світу ходити. От тоді вже вона покинула свої зміївські норови та й почала хороше жити з чоловіком. Живуть та постолом добро возять. Поїхали в ліс, вирубали на ківш і одтяли на корець, от і казці кінець. А якби вони ізробили ківш, то ще б казки було більш.
[1] Кресало – кремінь. [2] Рундук – ганок. [3] Сінечки, сіни – нежила частина хати (будинку), що з'єднує кімнати з ганком. [4] Пуга – батіг.