Нанюхала лисичка під лісом рибку в возі. Бо то чумаки везли з Дону та стали одсторонь на відпочинок, а самі пішли по воду.
Лисичка підібралась до воза, насмикала собі рибки та й їсть. Аж іде вовчик. Бачить, що лисичка їсть рибу, та й питається:
– Де це ти, лисичко-сестричко, рибки взяла?
– Наловила,– каже лисичка.
– Де?
– А он там, у річці. Коли хоч, то й тебе поведу.
– Добре,– каже вовчик-братик.
От і пішли. Привела лисичка вовчика до річки, до ополонки, та й каже:
– Ось устроми сюди хвоста, то рибка й начіпляється.
Вовк устромив хвоста, а лисичка стоїть та й приказує: «Мерзни, мерзни, вовчий хвіст… Мерзни, мерзни, вовчий хвіст!»
– Що ти там, лисичко-сестричко, говориш? – пита вовк.
– Та то я кажу: «Ловися, рибко, велика й маленька!»
– А, то добре! – каже вовчик.
Та згодом і пита:
– А що, вже, може, й начіплялось рибки?
– Та вже, може, й начіплялось трохи,– каже лисичка,– спробуй потягти!
Вовк спробував – коли трохи важко тягти.
– Щось тяжко,– каже вовк,– мовби щось не пуска!
– Е,– каже лисичка,– то рибка начіплялась; тільки ще подерж, то ще більше вловиш. А сама все приказує; «Мерзни, мерзни, вовчий хвіст!» А вовчик дума, що вона каже: «Ловися, рибко, велика й маленька!..»
Знов хотів вовк витягти хвоста,– коли вже й не можна: хвіст уже зовсім вмерз – ні сюди, ні туди!..
А тут і чумаки йдуть. Побачила їх лисичка та як зарегочеться і гукає вовкові:
– Он люди йдуть! Вони тобі поможуть витягти рибу!
А сама дременула в ліс.
Прийшли люди й убили вовка. Так він і пропав через те, що повірив лукавій лисичці-сестричці.