Жив де не жив один бідний чоловік, якого звали Маньком. Мався мізерно, так бідно, що в хаті більше було днів без хліба, як з хлібом. Наближався Великдень. Люди намололи борошна, назбирали яєць, печуть, варять, смажать. А в хижі Манька – ніяких приготувань. Журиться Манько, журиться і його жінка. Жаль їм малих дітей, що не будуть бачити на свято ані сиру, ані масла, ані калачів...
– Чоловіче! – просить жінка Манька. – Іди до ґазди, позич борошна бодай на відробіток. Як бути на свята без хліба?
Рушив Манько по сусідах, а позичити не може, бо жив на бідній околиці. Дочувся Манько, що один ґазда перед святами намолов багато білого борошна. Він і до нього:
– Чесний ґаздо! Позичте борошна на відробіток. Прийде літо, піду вам косити. Нема з чого паску спекти.
– Ой неборе, я би тобі позичив, борошно у мене, нічого гнівити бога, є. Та по великодню я збираюся віддавати доньку, треба мені борошна на весілля.
Прийшов чоловік додому з голими руками.
– Та що тепер чинити? – каже жінка. – Яка ганьба, не буде чого й посвятити. Що люди скажуть?
– Не журися, жінко! Якось-то буде! Чи маєш ти бодай пару яєць, щоб було чим паску помастити?...
– Та стільки знайдеться...
Вийшов чоловік на цих словах з хати. Взяв кусень дерева і теше. Тесав, тесав і майстрував. Вийшла жінка на двір і питає:
– Що ти, чоловіче, робиш?
– Паску печу!
Жінка здивувалася, та все швидко зрозуміла. Чоловік не хоче, щоб люди бачили його велику бідність.
Змайстрував чоловік паску. Напалила жінка піч. Помастив чоловік паску жовтком з яйця, посадила жінка паску до печі. Вийняла з печі, й самі не можуть надивуватись, яка вона красна.
Прийшов великдень. Загорнув Манько свою паску до вишиваного рушника і поніс святити. Сталося так, що паску він поклав біля ґаздівської. Ґазда дивиться, дивиться і не може надивуватись: «Як те сталося, що я не позичив йому й крихти борошна, а в нього паска така, що очі їсть?»
Коли закінчилася свята відправа, піп посвятив паски, ґазда хитро вхопив паску Манька, поклав до свого кошика, а свою кинув йому на рушник і – гайда додому. Бо кожен хоче бути якомога швидше за столом. То вже такий давній звичай.
– Дивися, жінко! Піп покропив, і яке чудо сталося! – каже бідний чоловік своїй жінці, коли ножем справді вкраяв з паски для сніданку.
Жінка дивиться й не може надивитися. Приніс і ґазда свою паску додому. Бере ніж, щоб краяти, а паска... з дерева. – То, певно, святий пан господь мене покарав, здерев'янив паску, що я не хотів позичити біднякові борошна, – виправдувався ґазда перед своєю родиною.