У наймита, який у поті чола щодень шматок хліба заробляє, дітей іноді народжується більше, ніж у багача, котрий ходить у шовках, а золото міряє чвертками. Так сталося і в одному великому місті, де вбогому слузі бог послав шестеро діток, а королю – жодного. Король роздав тисячі золотих за самі лиш поради і вченим лікарям, і бабам-знахаркам, але все намарне. Королева теж цим дуже журилася й щодень давала гроші на молитви, але Бог так і не послав їм наслідника.
Якось, розсердившись, король вигукнув:
– Якщо така воля Божа, щоб у мене не було дитини, то хай вона буде з волі чорта!
Невдовзі по тому королева повідомила, що їхнє найпалкіше бажання збудеться, і король про ці свої богохульні слова більше й не згадав.
Минуло кілька місяців, і королева народила дочку. З близьких і далеких країв до замку наїхало багато гостей, яких запросив на хрестини щасливий батько. Вісім днів у місті тільки й чути було, що музику та спів, усі танцювали й веселилися.
Принцесу назвали Людмилою. Батьки берегли її, як найдорожчий скарб, ростили в розкошах. Коли їй виповнилося сімнадцять років, усі казали, що вона – найгарніша дівчина в цілому королівстві. Не один юнак був би в морську безодню стрибнув, якби знав, що виловить там цю коштовну перлину. Але прекрасна Людмила поки ні про кого не думала, і тільки батьки нишком гадали, хто із шляхетних принців був би їй до пари.
Сидить якось зажурена дочка з ними за столом, і мати питає її, що за притуга така в неї на серці.
– Ох, люба матінко,– відказує принцеса,– я не знаю, чому мені весь день так тужно, неначе розлука з вами жде.
Мати хотіла вже докорити дочці за такі журні думки, але та раптом почорніла, як вуглина, і, непритомна, впала з крісла на підлогу. Королева теж зомліла, король волосся на собі рвав, двірські негайно скликали повен покій лікарів, але в жодного з них не знайшлося сили воскресити нещасну принцесу.
Убрали її в золоті шати, поклали в золоту труну й поховали в фамільному склепі. Король наказав, щоб день і ніч біля труни стояла військова варта. Все королівство сумувало за доброю принцесою, але найдужче побивалися нещасні батьки, які так раптово позбулися своєї єдиної втіхи.
Коли вночі прийшли змінити вояка, що стояв біля труни з одинадцятої години до дванадцятої, то знайшли його роздертим на кілька шматків. Із жахом дивилися один на одного вартові, але пояснити, що тут сталося, не міг ніхто. Забрали вони спотворене тіло свого товариша і вранці доповіли про все королю. Той перелякався і звелів офіцерам негайно поставити на варту найхоробрішого вояка, аби довідатись, хто розірвав того сердегу. Але й другого дня, й в усі наступні повторилося те саме: вартових, які стояли біля труни принцеси з одинадцятої до дванадцятої, знаходили щоразу мертвими й роздертими на шматки. Вояки ремствували, що король із звичайнісінької примхи посилає їх на смерть, а в народі пішла чутка, ніби покійна принцеса ходить привидом. Так тривало довгий час, і незабаром у королівському війську на залишилося жодного безстрашного вояка. Тоді стали брати всіх поспіль. Кожен тремтів, як осика, коли наставала його черга, але наказ є наказ, хочеш не хочеш, а мусиш іти, навіть якщо доведеться й головою накласти.
По якомусь часі черга дійшла й до Богуміла, одного з шістьох наймитських синів. Це був гожий, веселий парубок, і всі його щиро любили. Якби король був послав його супроти ворога, він не злякався б, але померти ганебною смертю, вартуючи труну, він не бажав. І тоді Богуміл попросив відпустити його додому – мовляв, хоче з батьками попрощатися. Іде він і міркує дорогою: «А чого це я маю ні за пухлу душу віддавати себе на поталу якійсь почварі? Краще, либонь, утекти». Поклавши собі так, він одразу ж звернув у чисте поле. Відмахав чималий шмат дороги й раптом бачить: сидить під деревом згорблений дідусь, голова сива, борода довга й біла, як молоко.
– Синку, допоможи мені, будь ласка, встати! – попросив він Богуміла, що саме минав його.
– З радістю,– відповів той.– А коли хочете, то й проведу вас, якщо не до міста йдете.
– Отже, до міста ти б зі мною не пішов?
– Воронь Боже, туди мені ще довго не захочеться вертатись!
– А ти не скажеш мені чому?
– Скажу, чого б не сказати. Гадаю, ви мене не видасте?
І тут Богуміл розповів старенькому про нещасних вояків, не приховав і того, що втік із міста, аби уникнути такої ганебної смерті.
– Послухайся моєї поради,– сказав той, коли Богуміл закінчив свою розповідь.– Привид, який розриває на шматки вартових,– це покійна принцеса Людмила, яка страждає з батькової вини. Король супротивився волі Божій і захотів дитину з волі чорта; в нещасну принцесу тепер уселився злий дух, і вона жадає визволення від нього. Якщо ти послухаєшся моєї поради, то й принцесу визволиш, і сам будеш щасливий.
– Послухаюся, дідусю, неодмінно послухаюся. Мені й так дуже прикро, що я, як той боягуз, утік із війська.
– Ну, тоді вертайся назад, і коли настане твоя черга йти на варту, йди і нічого не бійся. А коли зайдеш до склепу, то покропи себе свяченою водою, рушницею обведи круг себе коло і стій у ньому. Хай діється що завгодно – не звертай на це уваги й не виходь із кола. Нічого не бійся, хоч як би тобі було зле. Завтра приходь сюди й розкажеш мені, як ти з цим упорався.
Богуміл подякував старому й повернувся до міста. Товариші гадали, що він буде засмучений, але він сміявся, співав і близько одинадцятої взяв рушницю й весело попростував до храму.
– Дай тобі Боже пережити цю лиху ніч, якщо ми більше не побачимося,– побажали йому друзі.
– Я вірю, що ми побачимося,– урвав їх Богуміл.– Я буду уважніший, ніж мої попередники, й обіцяю вам з’ясувати істину.
Сказавши це, він попрощався з ними й пішов темним храмом до освітленого королівського склепу. Спершу покропив себе свяченою водою, а тоді взяв один із двадцяти чотирьох свічників, на яких довкола труни горіли свічки, й посвітив ним у всі кутки, чи там хто не заховався. Але не побачив ніде і тіні. Відтак став посеред склепу, окреслив рушницею коло, ввійшов у нього і, притиснувши до себе зброю, став чекати, що буде далі. Коли йому робилося моторошно, він проказував подумки слова старого, і страх минав. Вибило одинадцяту, і тієї ж миті піднялося золоте віко принцесиної труни й принцеса, вся чорна, вискочила з неї і, люта, як відьма, почала літати по склепу. Хоче накинутись на вояка, але не сміє переступити кола. І тоді, розсатаніла, почала скидати з домовин віка й шматувати в них зотлілих мерців, аж кістки тріщали. Так вона скаженіла до самої півночі, а тоді знову плигнула в свою труну, віко опустилося, і в склепі запала тиша. Хоч Богуміл усе це мужньо витримав, він дуже зрадів, коли зачув ходу варти, яка йшла його змінити. Вояки неабияк здивувалися, побачивши, що їхній товариш живий і здоровий. Почали його розпитувати, що з ним діялося і що він бачив у тому склепі.
– Що бачив, те бачив, а вам про це нічого не скажу,– відповів Богуміл, бо старенький наказав йому нікому про це не розповідати.
Уранці доповіли королю, і той звелів покликати Богуміла, аби він розповів, що з ним уночі прилучилося.
– Ласкавий королю,– відповів Богуміл,– я нічого не можу вам сказати, і ви навіть не вимагайте цього від мене!
Побачивши, що допитуватися далі – марна справа, король попросив Богуміла ще одну ніч повартувати в склепі й пообіцяв щедро його за це винагородити. Богуміл погодився. Пополудні він подався за місто.
– Ну, що з тобою було? Все минулося гаразд? – запитав його старенький, який сидів під тим самим деревом.
– Так, гаразд, красненько дякую вам за пораду,– відповів Богуміл і розказав, що з ним прилучилося вночі.
– Що ж, я радий,– сказав старенький.– Сьогодні знову йди до склепу вартувати й зроби все, як учора. Може, цієї ночі ти побачиш іще страшніші речі, але нічого не бійся, а завтра знову приходь до мене.
Богуміл подякував йому й повернувся до міста. Близько одинадцятої він узяв рушницю й охоче заквапився до склепу. Як і минулої ночі, спершу покропив себе свяченою водою, а тоді обвів круг себе коло, ввійшов у нього й став чекати, що ж воно діятиметься сьогодні.
Як тільки вибило одинадцяту, віко принцесиної труни піднялося, чорна принцеса вискочила – і, мов за командою, з усіх кутків виринули страшні почвари з вогненними очима, роззявляючи на Богуміла свої бездонні пащі. Бридкі кажани й сови закружляли у нього над головою, а принцеса шаленіла в склепі, стрибала то сюди, то туди, шматувала мерців і перекривляла Богуміла. Спершись на рушницю, він безстрашно стояв на варті й дивився на цих сатанинських виплодків. Нарешті вибило дванадцяту – і все щезло.
Уранці король знову випитував у Богуміла, що він бачив у склепі, але Богуміл мовчав – не сказав ані слова.
Пополудні він пішов до старенького і все йому розповів.
– Потерпи ще одну ніч – із принцеси вийде злий дух,– сказав йому той.– Але якщо хочеш і втретє почути від мене пораду, пообіцяй, що віддаси мені половину всього того, що одержиш у винагороду.
– Віддам, дідусю, тільки ви й цього разу порадьте, що мені робити.
– Гаразд. Іди знову до склепу вартувати і, як тільки принцеса вискочить із труни, мерщій лягай у неї й обведи над головою в себе коло. Коли наблизиться північ, принцеса почне тебе звідти виганяти, благати, обіцяти що завгодно, аби лиш ти пустив її до труни. Але ти не пускай, хоч як би зле тобі було. Що станеться далі, побачиш сам.
Богуміл пообіцяв, що зробить усе так, як йому порадив старенький, попрощався з ним і заквапився до міста.
Коли вибило одинадцяту, Богуміл уже стояв на своєму місці і, тільки-но принцеса вискочила з труни, тихенько підкрався, ліг у неї й окреслив рушницею над головою коло. І знову довкруг труни закружляли страхітливі почвари, але переступити кола не наважилися. Принцеса сатаніла ще більше, ніж у попередні рази, потім почала виганяти Богуміла. Побачивши, що він навіть не ворушиться, ще дужче роз’ярилася й заходилася шматувати на собі одежу. Потім упала навколішки й жалібно благала пустити її до труни, аж поки вибило дванадцяту. Але він удавав, що не чує її. Побачила принцеса, що й це не допомагає, і почала обіцяти йому стільки золота й срібла, що він, мовляв, зможе купити собі ціле королівство. Та Богуміл не відповів і на це. І тоді труна раптом затряслася, всі двадцять чотири свічки погасли і з усіх чотирьох кутків бурхнуло синє полум’я. Труни повідкривалися, і з них повставали скелети й, узявшись за руки, повели довкола труни дикий танок, щирячи на Богуміла зуби. Холодний піт виступив у нього на чолі, коли він побачив це страхіття. Але, згадавши пораду старенького, здався на волю Божу, заплющив очі й лежав так, наче й сам помер. Зненацька все знову затрусилося, вибило північ, і коли Богуміл розплющив очі, то побачив: усе довкола як і було і лише біля труни стоїть навколішках і палко молиться принцеса Людмила, така ж прекрасна, ба ні, ще прекрасніша, ніж була раніше.
Богуміл довго милувався нею і був би ще довго лежав у труні, не спускаючи очей із принцеси, якби не зачув ходи вартових, котрі йшли його змінити. Тож він тихенько встав, а Людмила звела на нього очі, підступила ближче й мовила лагідним голосом:
– Як я маю тобі віддячити, відважний мій рятівнику, за те, що ти звільнив мене від сатанинських чарів?
Богуміл мовчки взяв її руку й палко поцілував у рожеву долоню. Але тут за дверима почувся якийсь шум, і перелякана принцеса міцно притислася до свого рятівника. Вояки, які йшли змінити на варті Богуміла, спершу зазирнули в щілину у дверях склепу. Побачивши Людмилу, осяяну світлом, вони подумали, що то ангел, і прожогом кинулися з храму, зчинивши шум, якого так злякалася принцеса. Прибігши до казарми, вони негайно доповіли офіцерам, що Богуміл у склепі розмовляє з ангелом. Офіцери повідомили про все королю, і той негайно подався з ними до храму, щоб пересвідчитися на власні очі, чи це правді. Відчинили храм, і король побачив, що Богуміл разом із принцесою Людмилою стоять навколішки перед вівтарем. Він іще не знав, чи це справді вона, чи тільки її дух. Й аж коли Людмила обернулася і з радісним криком кинулася в батькові обійми, він міцно пригорнув її до серця й заплакав. Королева саме прокинулася, коли король із дочкою й Богумілом повернулися до замку.
Мати невимовно зраділа, знову побачивши оплакану дочку живою і такою ж гарною, як і раніше. Тільки тепер Людмила розказала, що їй довелося витерпіти і як Богуміл її визволив. Батьки щиро дякували йому, потім король виніс із покою повну калитку дукатів.
– Ні, ласкавий королю,– сказав Богуміл і відсунув гроші вбік.– Я зробив це не заради винагороди й тому не можу прийняти цих грошей.
Тут Людмила взяла батька за руку й мовила:
– Любий тату, він мене визволив, я його люблю, і він мене теж, через те найбільшою винагородою для нього буде те, якщо ви приймете його за сина.
Король на хвилину замисливсь, але, перехопивши благальний погляд дружини, зм’як і погодився на їхній шлюб. Богуміл усе ще наче перебував уві сні, не вірячи в те, що стане чоловіком прекрасної Людмили.
Король хотів негайно справити весілля, а потім передати Богумілові свій трон. Але жених боявся, що не опанує так швидко цієї нелегкої для нього справи, отож попросив короля, аби той спершу навчив його всього, що йому, як правителеві, треба буде знати. Король погодився. Богуміл за короткий час довідався про всі нужди свого народу й незабаром знав більше, ніж сам король. Потім справили весілля, а після нього Богуміла коронували. На весіллі молодий король не забув про своїх батьків і братів, поруч із королем посадовив батька-наймита. Тому, звісно, вже не треба було пасти громадської череди, але, крім затишної кімнати в королівському замку, син не обдарував його ні багатством, ані титулом, і він, як і раніше, залишився старим Войтою.
Кожен із братів одержав маєток, і вони стали добрими господарями, які не заздрили Богумілові, бо розуміли: хоч у нього і є золота корона, але вона нелегка.
Минув уже якийсь час відтоді, як Богуміл жив із своєю коханою дружиною, і вони що далі, то все більше любили одне одне, отож не вірте, ніби в своєму щасті він забув про старенького, якому завдячував це щастя. Він часто про нього думав і скрізь його шукав, але від старого ніде не було й сліду.
Якось король Богуміл поїхав із дружиною за місто на прогулянку. Нараз біля мосту коні зупинилися й нізащо не хотіли йти далі. Король крикнув кучерові, аби той подивився, що там сталося й що заважає їм їхати. Той відповідає, що там сидить старий дід, а більше він нічого не бачить. Король висів із карети і, глянувши на старого, зразу впізнав у ньому свого порадника. Зраділий, підходить до нього й каже:
– Де ви так довго блукали? Я скрізь розпитував про вас, але ніхто не міг мені нічого певного сказати.
– Якщо ти про мене розпитував, то не забув про свою обіцянку?
– Та як же я міг про неї забути? З того, що я одержав, половина належить вам. Ходімо швидко зі мною, я познайомлю вас зі своєю дружиною!
– Саме про неї й мова. Чи знаєш ти, голубе, що по справедливості вона твоя тільки наполовину?
Богуміл зупинився, приголомшений, і кров захолола йому в жилах. Про це він навіть не подумав.
– Аби я зміг переконатися, що ти завжди й у всьому дотримуєш свого слова й чинитимеш усе справедливо, дай мені перший доказ. Візьми меч, розрубай дружину навпіл і поділися нею зі мною.
Богуміл здригнувся й мовив тремтячим голосом:
– Не вимагайте від мене такої жорстокості – краще я віддам вам все королівство.
– Я не хочу всього,– відповів упертий дід,– я хочу тільки півкоролівства і півдружини і маю право вимагати це від тебе. Якщо й ти хочеш чинити справедливо, то не гайся й пожертвуй найдорожчим для себе, щоб самому довідатись, який гріх бере на душу король, ламаючи своє слово!
І тоді Богуміл набрався духу, аби довести, що й перед цим обдертим жебраком він дотримає обіцянки. Підійшовши до карети, він розповів коханій дружині про свою тяжку умову. Людмила виявилася гідною свого чоловіка. Щоб не мордувати довго його серце, вона мовчки вискочила з карети і підійшла до старого. Король подумав, що той зглянеться над таким прекрасним створінням, але дід був непохитний. Подружжя обнялося востаннє, король вийняв із піхов меч, замахнувся і…
– Зупинись! – крикнув йому старенький.– Я тільки випробовував, чи правитимеш ти по справедливості й чи дотримуватимеш завжди свого слова. Тепер я бачу, що не помилився в тобі. Залишайся до самої смерті таким.
І, перше ніж король і королева опам’яталися, старий щез їм з очей – але не з пам’яті.
Богуміл аж до смерті правив справедливо, і всі його піддані жили в щасті та добробуті.